Дев'яносто третій рік - Сторінка 42

Проспавши кілька годин, прокинулась серед ночі і зразу ж рушила в путь, щоб якомога далі пройти, доки настане спека. Для пішого подорожування ніч сприятливіша за полудень.

Вона старалася держатися того напрямку, який їй вказав селянин з Ванторта, йшла, скільки снаги було, на захід. Якби хтось був біля неї, то почув би, як вона безперестанку шепотіла: "Тург". Вона, здавалося, забула всі слова, крім цього та імен своїх дітей.

Ідучи, вона думала. Думала про те, що довелося пережити й вистраждати, про всі приниження заради притулку чи шматка хліба. Страшні були її поневіряння. Та їй усе було байдуже, аби тільки знайшла вона своїх дітей. Перше, що трапилося їй на дорозі цього дня, було придорожнє село. Ще тільки починало світати. Проте двері кількох будинків на великій вулиці були розчинені, з вікон визирали голови цікавих. Люди хвилювалися, як бджоли в стривоженому вулику. Вони почули стук коліс і брязкіт заліза.

На майдані перед церквою стояла сполошена юрба. Всі дивилися на дорогу, де щось спускалося з пагорка до села. Це був великий віз, який тягли ланцюгами замість посторонок п’ятеро коней. На возі лежали якісь довгі балки чи колоди, а серед них здіймалося щось безформне, прикрите, немов саваном, великим полотнищем. Поперед воза їхало десять верхівців, позаду теж десять. На них були трикутні капелюхи, а на плечі у кожного стриміло щось гостре, певно, гола шабля. Увесь цей похід помалу наближався, вимальовуючись на обрії виразним чорним силуетом: і коні, і віз, і верхівці здавалися зовсім чорними. Позаду ледве починав біліти світанок.

Віз з охороною в’їхав у село і попрямував до майдану.

Доки він спускався з горба, розвиднілось, і тепер ясно можна було розглянути цей кортеж, що здавався походом якихось примар, бо не чути було жодного слова.

Верхівці були жандарми. Вони справді тримали шаблі наголо. Брезент, що вкривав віз, був чорний.

Тимчасом нещасна мати теж входила в село. Вона підійшла до юрби селян якраз у ту хвилину, коли віз і жандарми в’їжджали на майдан. Люди в натовпі перешіптувалися. Чути було запитання й відповіді:

— Що це таке?

— Гільйотину везуть.

— Звідки?

— З Фужера.

— А куди?

— Не знаю. Кажуть, у якийсь замок в бік Паріньє.

— На Паріньє!

— Хай везуть куди хочуть, аби не до нас.

Цей великий віз із своїм вантажем, який був накритий неначе чорним саваном, п’ятеро коней, що бряжчали ланцюгами, мовчазні жандарми — все ще в передранковій сутіні справляло враження якогось кошмару.

Віз виїхав через майдан з села, яке було в улоговині між двома пагорками. Через чверть години селяни, що стояли мов скам’янілі, побачили, як похмурий похід з’явився на вершині другого пагорка, з західного боку. Важкі колеса гупали у вибоях, ланцюги бряжчали, шаблі виблискували. Сходило сонце. Дорога повернула вбік, і все зникло.

Цієї самої хвилини Жоржетта в залі бібліотеки прокинулася біля своїх ще сплячих братів і казала добридень своїм рожевим ніжкам.

II. СМЕРТЬ ГОВОРИТЬ

Мати бачила, як просунуло щось темне, але не зрозуміла і не старалася зрозуміти, що воно таке, маючи перед очима інше видіння — своїх дітей, загублених у темряві.

Вона теж вийшла з села незабаром після кортежу, який проїхав мимо, і пішла тою ж дорогою трохи позаду останніх верхівців. Раптом їй пригадалося слово "гільйотина". Що воно — "гільйотина"? — думала вона. Ця дикунка, Мішель Флешар, не знала, що це таке. Але інстинктом відчула щось недобре і затремтіла, сама не знаючи від чого. Їй здалося страшним іти слідом за дивним возом. Вона звернула з шляху ліворуч, між дерева. Це був Фужерський ліс.

Проблукавши якийсь час, вона побачила дзвіницю і дахи будинків. Це було село на узліссі, і вона попрямувала туди. Вона була голодна.

Це було одно з тих сіл, де республіканці мали свою варту.

Мішель вийшла на майдан біля мерії.

В цьому селі теж помітна була стривоженість. Схвильована юрба товпилася перед ганком мерії. На ганку стояв оточений солдатами чоловік із великим плакатом у руках. Праворуч від нього стояв барабанщик, ліворуч — розклеювач об’яв, що держав у руках горщик з клеєм та квач. Над ганком стояв на балконі мер села з трикольоровою перев’яззю поверх свого селянського одягу.

Чоловік з плакатом був громадський оповісник. На похідній перев’язі він носив дорожню торбу, а це було ознакою, що він мав ходити від села до села і щось оголошувати до відома всіх.

В ту хвилину, коли Мішель Флешар наблизилася, він розгорнув плакат і почав читати голосно:

"ФРАНЦУЗЬКА РЕСПУБЛІКА, ЄДИНА Й НЕПОДІЛЬНА…"

Барабан вибив дріб. Натовп захвилювався. Деякі зняли свої ковпаки, деякі глибше насунули свої капелюхи.

В цей час і в цьому краї майже з певністю можна було визначити політичні погляди по головному убору: роялісти носили капелюхи, а республіканці в’язані шапочки. Невиразний гомін ущух, і оповісник прочитав:

— "На підставі даних нам наказів і повноважень Комітету громадського порятунку…"

Знову залунав дріб барабана. Оповісник продовжував:

— "…і виконуючи декрет Конвенту, який оголошує поза законом бунтівників, узятих із зброєю в руках, і визначає найвищу міру кари кожному, хто дає їм притулок або допомагає втекти…"

Один селянин спитав у другого:

— Що те таке — найвища міра?

— Не знаю, — відповів сусід.

Оповісник махнув плакатом і продовжував:

— "У згоді з статтею сімнадцятою закону 30 квітня, що дає необмежені повноваження делегатам і субделегатам у боротьбі з бунтівниками, оголошено поза законом…"

Він якусь мить передихнув і продовжував:

— "…Осіб, прізвища й імена яких далі подано…"

Всі насторожили вуха.

Голос оповісника загримів. Він читав:

— "…Лантенака, розбійника…"

— Це наш сеньйор, — пробурмотів один селянин.

І в юрбі зашепотіли:

— Це монсеньйор…

Оповісник продовжував:

— "…Лантенака, колишнього маркіза, розбійника…"

— "…Імануса, розбійника…"

Двоє селян збоку перезирнулися:

— Це Гуж де Брюан.

— Так, це Згуба Синіх.

Оповісник продовжував читати аркуш:

— "…Великосердного, розбійника…"

Почулися голоси:

— Це священик.

— Абат Тюрмо.

— Так, так. Недалеко від Шапельського лісу він був кюре.

— А в лісі розбійником, — додав хтось у ковпаку.

Оповісник читав:

— "…Новоліса, розбійника. Двох братів Гостросписів, розбійників, Гувара, розбійника…"

— Це пан де-Келан, — промовив хтось у натовпі.

— "…Короба, розбійника…"

— Це пан Сефер.

— "…Чистомісця, розбійника…"

— Це пан де-Жамуа.

— "…Гінуазо, розбійника. Шатене, прозваного Робі, розбійника…"

Один селянин шепнув:

— Гінуазо, це те ж саме, що й Білявий, а Шатене — з Сент-Уена.

— "…Гуанара, розбійника", — читав оповісник.

В натовпі почулося:

— Він з Рюльє.

— Його прозивають Золота Гілка.

— Його брата вбито, коли нападали на Понторсон.

— Так, Гуанара-Малка.

— Красунь був і мав усього дев’ятнадцять років.

— Слухайте! — крикнув оповісник. — Список кінчається:

— "…Бель-Віня, розбійника, Ла-Мюзета, розбійника, Рубаку, розбійника, Паростка Кохання, розбійника…"

Якийсь хлопець штовхнув ліктем свою сусідку, молоду дівчину. Дівчина усміхнулась. Оповісник продовжував:

— "…Зимового Співака, розбійника. Кота, розбійника…"

Якийсь селянин сказав:

— Це Мулар.

— "…Табуза, розбійника…"

Якийсь селянин сказав:

— Це Гофр.

— Їх двоє, Гофрів, — додала якась жінка.

— Обидва добрі хлопці, — буркнув якийсь чоловік.

Оповісник стріпнув плакатом, і знову задріботів барабан.

Оповісник продовжував читати?

— "…Всі пойменовані особи, де їх тільки впіймають, після встановлення їх особи, негайно будуть покарані смертю".

Хвилювання пройшло в натовпі.

Оповісник продовжував:

— "… Хто їм дасть притулок або допомагатиме їм утекти, буде відданий воєнно-польовому суду і покараний смертю. Підписано…"

Настала глибока тиша.

— "…Підписано: делегат Комітету громадського порятунку Сімурден".

— Священик, — сказав якийсь селянин.

— Колишній кюре в Паріньє, — сказав другий.

Якийсь міщанин додав:

— Тюрмо і Сімурден. Білий піп і піп синій.

— Обидва чорні, — поправив другий міщанин.

Мер, що стояв на балконі, скинув капелюх і крикнув:

— Хай живе республіка!

Барабан дав знати, що оповісник ще не скінчив. І справді він зробив знак рукою.

— Слухайте, — сказав він. — Ось останні чотири рядки урядового оголошення. Вони підписані командиром експедиційної колони Північного побережжя — Говеном.

— Увага! — почувся голос.

І оповісник прочитав:

— "…Під страхом смертної кари…"

Всі замовкли.

— "…у згоді з цим наказом забороняється подавати будь-яку допомогу дев’ятнадцяти пойменованим бунтівникам, що оточені і замкнені в Тургу".

— Що? — почувся чийсь голос.

Це був голос жінки. Це був голос матері.

III. СЕЛЯНИ РЕМСТВУЮТЬ

Мішель Флешар замішалася в натовпі. Вона не слухала, але іноді й не слухаючи чуєш. Вона почула це слово "Тург". Вона підвела голову.

— Що? — повторила вона. — Тург?

На неї оглядалися. Вона була як божевільна. Вона була в лахмітті. Почулися бурчання:

— Це, мабуть, злодійка.

Одна селянка, що несла кошик з гречаними коржами, підійшла до неї і сказала тихо:

— Мовчіть.

Мішель Флешар здивовано дивилася на цю жінку. Вона знову нічого не розуміла. Слово "Тург" осяяло її свідомість, наче блискавка, і знову настала в ній темна ніч. Хіба вона не має права питатися? Чого всі так дивляться на неї?

Тимчасом барабан вибив останній дріб, чоловік з квачем наклеїв на стіну об’яву, мер пішов з балкона, оповісник рушив до інших сіл, і натовп став розходитись.

Невеличка група лишилась біля об’яви. Мішель Флешар підійшла до неї.

Говорили про людей, поставлених поза законом. Були в цій групі і селяни, і міщани, тобто і білі, і сині. Один селянин говорив:

— Все одно, всіх не спіймають. Що значить якісь дев’ятнадцять чоловік? Вони не впіймали Ріу, не впіймали Бенжамене Мулена, не впіймали Гупіля з парафії Андільє.

— І Льйор’єля, і Можана, — сказав другий.

Інші додавали:

— І Бріс-Дені.

— І Франсуа Дюдуе.

— Того, що з Лаваля.

— І Гюе з Лоне-Вільє.

— І Грежі.

— І Пілона.

— І Фільеля.

— І Менісана.

— І трьох братів Ложере.

— І пана Лешандельє де-П’єрвіля.

— Дурні, — сказав суворий біловолосий старик. — Вони мають усе, коли взяли Лантенака.

— Ще не взяли, — пробурчав якийсь юнак.

Старий відповів:

— Взяти Лантенака — це взяти душу. Вбити Лантенака — це вбити Вандею.

— Хто, власне, цей Лантенак? — спитав один міщанин.

Другий відповів:

— Якийсь колишній.

А третій додав:

— Один з тих, що розстрілюють жінок.

Мішель Флешар почула і сказала:

— Це правда.

До неї повернулись.