Дев'яносто третій рік - Сторінка 39

Цей зал, найбільший у всій башті, мав принаймні сорок футів у діаметрі. Такі зали були на кожному поверсі, але що вище, то менші, бо ж башта звужувалася догори. В усіх верхніх поверхах були бійниці з нішами в амбразурах. А в нижньому залі не було ні бійниць, ні вікон, ні будь-яких відтулин, отже, сюди доходило стільки ж світла та свіжого повітря, як і в могилу.

Одні двері з цього залу, окуті залізом, вели до підземної темниці, а другі виходили на сходи до верхніх поверхів. Ці сходи, як і всі інші, зроблені були в стіні.

В цей нижній зал нападаючі і мали змогу пройти крізь пробитий ними пролом. Але, здобувши нижній поверх, вони мали взяти штурмом іще п’ять. Раніше в нижньому залі не можна було пробути добу, не задихнувшись. А тепер, завдяки проломові, тут можна було дихати. Тому обложені і не збиралися затикати цей пролом.

Та й для чого було це робити? Все одно, його знову пробили б ядрами.

Вбивши в стіну залізний підфакельник і вставивши в нього факел, освітили нижній зал. Виникло питання: як боронитися?

Замурувати пролом було не важко, але не варто. Більше користі було з ретрашементу — укріплення з уступним кутом, на зразок барикади, що давало змогу скерувати вогонь на нападаючих і, лишаючи отвір відкритим зовні, затикало його зсередини. Матеріалу вони мали досить і побудували укріплення з щілинами для рушниць. Укріплення упиралося кутом в центральний стовп залу, а крилами — в стіну по обидва боки пролому. Крім того, у відповідних місцях заклали фугаси.

Маркіз керував усім. Був натхненником, вождем, керівником і начальником, душею всього — душею владною і страшною.

Лантенак був з породи тих воїнів XVIII століття, які у вісімдесят років рятували міста. Він схожий був на того графа д’Альберта, який, у віці майже ста років, вигнав з Риги польського короля.

— Будьте сміливі, друзі! — казав маркіз. — На початку нашого століття у Бендерах Карл XII, замкнувшись в одному домі з трьомастами шведів, відбився від двадцяти тисяч турків.

Забарикадували два нижні поверхи, укріпили кімнати, позабивали ніші, підперши двері товстими колодами, прибивши їх до підлоги. Вільними лишили тільки спіральні сходи, що сполучали всі поверхи, бо закрити цей прохід для нападаючих означало закрити його й для себе. Оборона укріплень завжди має вразливі місця.

Маркіз, невтомний і дужий, як юнак, піднімав колоди, тягав каміння, подавав усім приклад, брався до всякої потрібної роботи, командував, допомагав, жартував, як рівний з рівним, з цими дикунами, лишаючись, проте, паном, гордим, зневажливим, елегантним і грізним.

Неможливо було його не послухатися. Він сказав: "Якщо половина з вас збунтується, я звелю другій половині розстріляти першу і боронитимуся з рештою". За такі речі обожнюють вождя.

XIV. ЩО РОБИТЬ ІМАНУС?

Поки маркіз дбав про кріплення пролому та башти, Іманус дбав про міст. Як тільки почалася облога, рятувальну драбину, що висіла зовні під вікнами другого поверху, з наказу маркіза зняли і перенесли в бібліотеку. Саме цю драбину і хотів, мабуть, замінити Говен. Вікна першого поверху, так званої кордегардії, були захищені потрійним рядом залізних брусів, вбитих у камінь; крізь ці грати не можна було ні влізти, ні вилізти. Вікна бібліотеки грат не мали, але самі вони були дуже високо.

Іманус узяв з собою трьох чоловік, як і сам він, здатних на все і все готових зробити. Це були Гуанар, прозваний Золотою Гілкою, і два брати Гостросписи. Гуанар був такий же лютий, як і Іманус, бо республіканці вбили його брата.

Взявши потайний ліхтар, Іманус відімкнув залізні двері і пильно оглянув усі три поверхи мостового замка. Оглянувши верхній, завалений сіном і соломою, він перейшов у нижній, куди звелів принести кілька горщиків з вугіллям на додачу до бочок з смолою, поклав біля цих бочок купу сухого вереску і перевірив гніт, один кінець якого був тут, а другий — у башті. Потім налив під бочками й вереском цілу калюжу смоли і спустив у неї кінець сірчаного гнота.

Потім він звелів поставити в бібліотеку той колиски, в яких міцно спали Рене-Жан, Гро-Ален і Жоржетта. Перенесли їх дуже обережно, щоб не побудити малих. Колиски були прості, плетені з лози. У таких колисках дуже низенькі краї, і ставлять їх прямо на підлогу, щоб дитина могла сама з неї вилізти. Біля кожної колиски поставили по мисці з супом і поклали дерев’яну ложку. Зняту з гаків драбину приставили до стіни, а три дитячі ліжка розмістили поряд біля другої стіни, напроти драбини. Потім Іманус, зваживши, що протяг сприяє розгорянню пожежі, відчинив усі шестеро великих вікон бібліотеки. Стояла літня ніч — синя й тепла.

Братам Гостросписам Іманус наказав порозчиняти вікна нижнього і верхнього поверхів, щоб усюди краще розгорялося. Він помітив, що східний фасад будинку був густо обвитий зверху донизу старим, посохлим і потемнілим плющем, який обрамляв вікна усіх трьох поверхів. Плющ теж міг добре горіти.

Оглянувши все востаннє, Іманус разом з своїми помічниками вийшов із замка і повернувся до башти. Він замкнув на два повороти ключа величезний страхітливий замок на важких залізних дверях і задоволено хитнув головою, перевіривши сірчаний гніт, який проходив у пророблену ним дірку і тепер єдиний, що сполучав башту з замком. Цей гніт з круглої кімнати башти проходив під залізними дверима і далі під склепінням у другий поверх замка, потім звивався по спіральних сходах, спускаючись у нижній поверх, тягся по всій підлозі і закінчувався в калюжі смоли під оберемками сухого вереску. Іманус обрахував, що треба приблизно з чверть години, щоб огонь по цьому гноту, підпаленому всередині башти, дійшов до смоли під бібліотекою. Впорядкувавши все це і оглянувши все гаразд, він одніс ключ від дверей маркізові де-Лантенаку, який поклав його в кишеню.

Треба було пильно стежити за всіма рухами нападаючих. Іманус із своїм пастушачим рогом за поясом пішов вартувати на вершину башти. Він поглядав і на ліс, і на плато. Біля нього, в амбразурі віконця, лежали порохівниця, торбинка з кулями і старі газети. Щоб не марнувати часу, він робив патрони.

Коли ранком зійшло сонце, воно освітило в лісі вісім батальйонів вояків із шаблями при боці, ранцями на спині і багнетами на рушницях, і на плато — гарматну батарею з повними снарядів зарядними ящиками; у фортеці — дев’ятнадцять чоловік, що заряджали рушниці, мушкети й пістолети, і в трьох колисках — трьох сплячих дітей.

КНИГА ТРЕТЯ

СТРАТА СВЯТОГО ВАРФОЛОМІЯ

I

Діти прокинулись.

Першою прокинулась дівчинка.

Діти прокидаються, як розкриваються квіти. Здається, що з їх чистих душ, як з прекрасних квітів, йде чудовий аромат.

Жоржетта, двадцятимісячна, наймолодша, яка в травні ще годувалась материним молоком, підвела голівку, сіла на постельці, подивилася на свої ніжки і почала лепетати.

Ранковий промінь упав на її колиску, і важко було сказати, що рожевіше — ніжка Жоржетти чи ранок.

Двоє інших іще спали: чоловіки — неповороткіші. Жоржетта, весела і щаслива, лепетала.

Рене-Жан був брюнет, Гро-Ален — шатен, а Жоржетта — блондинка. У дітей волосся часто темнішає в міру того, як вони підростають. Рене-Жан мав вигляд маленького Геркулеса. Він спав на животі, уткнувши личко в кулачки. У Гро-Алена обидві ноги звісилися з маленького ліжка.

Всі троє були в лахмітті. Убрання, яке дав їм батальйон Червоного Ковпака, зовсім подралося. Те, що вони мали на собі, вже не можна було назвати сорочками. Обидва хлопці були майже голі, на Жоржетті висіла якась ганчірка, що колись була спідничкою, а тепер стала дрантям. Хто піклувався про цих дітей? Неможливо сказати. Тільки не мати. Ці дикі воюючі селяни, тягаючи дітей з собою з одного лісу в другий, давали їм пайку супу. Та й усе. Малі самі дбали про себе, як уміли. Всі були їх господарями і ніхто батьком. Але на дітях і лахміття ніби сяє. Вони були чудесні.

Жоржетта лепетала.

Дитина лепече, як пташка співає. Її лепет і пташиний спів — однаковий гімн. Гімн невиразний, несвідомий, глибокий. Але пташку не жде, як дитину, темна людська доля. Тому й домішується до радості сум у людей, що слухають дитяче щебетання. Найвеличніша пісня, яку тільки можна почути на землі, — це лепет людської душі з дитячих уст. В цьому неясному шепотінні думки, яка є ще, по суті, тільки інстинктом, почувається якийсь несвідомий заклик до вічної справедливості. Можливо, це протест перед порогом життя, який треба переступити, протест смиренний і зворушливий. Це невідання, що усміхається до безконечності, немов кидає докір усьому існуючому за ту долю, яка жде слабосилого і беззахисного. Вона з довір’ям ставиться до всього, а її може спіткати нещастя.

Лепет дитини — це і більше, ніж слово, і менше, ніж слово; в ньому немає музики, але він — пісня; в ньому немає складів, але він — мова: лепет цей почався ще на небесах, і йому не буде кінця на землі, він виник раніше, ніж народилася дитина, і звучить, як продовження однієї мелодії. У цьому невиразному приховано те, що говорило дитя, ще будучи янголом, і те, що скаже доросла людина; колиска має своє Вчора, як могила — своє Завтра; це Вчора і це Завтра зливають у таємничому щебетанні своє подвійне невідання; і ніщо не доводить так безперечно існування бога, вічності, закономірності, двоїстості долі, які несе грізна тінь майбутнього, що потьмарює рожеву, ніби зоря, душу немовляти.

Те, що лепетала Жоржетта, не було сумне, бо все її миле личко всміхалось. Її рот усміхався, очі всміхалися, ямочки на щоках усміхалися. Від цієї посмішки віяло таємничим привітом ранкові. Душа вірить світлу. Небо було синє, ранок — теплий і погожий. Ніжна маленька істота, нічого не знаючи, нічого не відаючи, нічого не розуміючи, перебувала в бездумному маренні, почувала себе в безпеці серед цих чесних дерев, серед цієї щирої зелені, серед цього чистого й лагідного поля, серед співу пташок, шелестіння листя, дзижчання комах, рокотання струмків, серед усієї цієї природи, над якою сяяло в неосяжній безгрішності сонце.

Після Жоржетти прокинувся Рене-Жан — старший, дорослий — йому ж минуло вже чотири роки. Він підвівся на ноги, відважно переступив через край колиски, побачив свою миску, що здалася йому річчю звичайною, сів на підлозі і заходився їсти суп.

Щебетання Жоржетти не збудило Гро-Алена, але, почувши цокання ложкою по мисці, він враз перевернувся і розплющив очі.