Дев'яносто третій рік - Сторінка 38

Другий голос, не такий сухий, проте твердий, додав:

— Даємо вам двадцять чотири години, щоб здатися без будь-яких умов.

Після кількох хвилин мовчання той же голос продовжував:

— Завтра, в цю саму годину, якщо ви не здастеся, ми починаємо приступ.

А перший голос додав:

— І вже тоді ніякої пощади!

У відповідь на цей суворий голос почувся інший з висоти башти. Між двома зубцями показався високий силует, у якому при світлі зірок можна було впізнати зловісну постать маркіза де-Лантенака; він розглядав бівуак, наче шукаючи когось у темряві, і раптом вигукнув:

— А, це ти, піп!

— Так, це я, зраднику! — відповів суворий голос знизу.

XI. ГРІЗНИЙ, ЯК ЛИХА ДОЛЯ

Суворий голос справді належав Сімурденові, голос молодший і менш владний — Говенові.

Маркіз не помилився.

Не минуло й кількох тижнів, як ім’я Сімурдена уславилося в цьому краї, що його громадянська війна залила кров’ю. Небагато було навіть у ті часи таких зловісних імен. Говорили тоді: "Марат у Парижі, Шальє в Ліоні, Сімурден у Вандеї". Наскільки колись абата Сімурдена шанували в цих краях, настільки тепер стали його ненавидіти й зневажати: такий був неминучий наслідок зречення духовного сану. Сімурден наводив жах. Суворі люди — нещасні: хто бачить їх вчинки, той засуджує їх, тоді як, заглянувши в глибину їх совісті, можливо, виправдав би. Лікург, коли його не розуміти, здається Тіберієм. У всякому разі ці двоє людей — маркіз де-Лантенак і абат Сімурден — викликали однакову ненависть: прокляття роялістів на адресу Сімурдена врівноважувались прокляттями республіканців на адресу Лантенака. Кожен з них для ворожого табору був страховищем. Через це стався навіть такий дивний факт, що в той час, коли Прієр Марнський у Гранвілі оцінював голову Лантенака, Шаретт у Нуамуртьє оцінював голову Сімурдена.

Треба сказати, що ці двоє людей, маркіз і священик, були до певної міри однією людиною. Бронзова маска громадянської війни має два лиця — одне повернуте до минулого, друге — до майбутнього, але обидва — однаково трагічні. Першим лицем був Лантенак, другим — Сімурден. Тільки гірка гримаса Лантенака була оповита мороком ночі, а на роковому чолі Сімурдена лежав відблиск світанку.

Отже, обложений Тург дістав відстрочку. Завдяки втручанню Говена встановилося, як ми бачили, перемир’я на двадцять чотири години.

Іманус мав вірні відомості. Внаслідок того, що Сімурден настійливо вимагав збільшити колону, Говен мав тепер під своєю командою чотири тисячі п’ятсот чоловік, частину з національної гвардії, а частину з лінійних солдатів. З цими силами він і обложив Тург. Він міг виставити проти нього дванадцять гармат. Шість він поставив на узліссі проти башти, а шість — на плато проти мостового замка. Він зміг також підвести міну і пробити пролом у мурі башти.

Отже, по закінченні двадцяти чотирьох годин боротьба мала відновитися при таких обставинах:

На плато і в лісі чотири тисячі п’ятсот чоловік.

У башті — дев’ятнадцять.

Імена дев’ятнадцяти обложених можна знайти в оголошеннях того часу, що оповіщали цих людей поза законом. Можливо, ми з ними ще зустрінемося.

Сімурденові хотілося, щоб Говена, як командувача цих чотирьох з половиною тисяч війська, майже цілої армії, зробили генералом. Говен відмовися, він сказав: "Коли візьмемо Лантенака, тоді подивимося. Поки що я цього не заслужив".

У ті часи часто великими арміями командували офіцери з невисоким чином. Пізніше Бонапарт був одночасно артилерійським капітаном і командувачем італійської армії.

Дивна була доля Тур-Говена: один Говен атакував його, другий Говен боронив. У цьому таїлась причина обережності в нападі. Але її не було в обороні, бо пан де-Лантенак був з тих, що нічого не шкодують, до того ж він усе життя прожив у Версалі. Тург він майже не знав і не мав до нього ніяких почуттів. Він замкнувся в цьому замку, бо не було близько іншого кращого притулку, але при потребі зруйнував би його без вагання. Говен мав до нього більше пошани.

Вразливим місцем фортеці був міст. Але на ньому в бібліотеці містились фамільні архіви. Якби приступ почали з боку моста, неминуче спалахнула б пожежа. Говенові здавалося, що спалити родинний архів — це образити предків. Тург був родовим замком Говенів. Від цієї башти залежали колись усі їхні бретонські лени, як ще недавно від Луврської башти залежали всі лени Франції. З нею зв’язані були всі родинні спогади Говена, він і сам у ній народився. І от доля судила йому, дорослому, штурмувати ні варті пошани стіни, які були йому притулком у дитинстві. Невже він вчинить блюзнірство і оберне їх на попіл? Можливо ж, що в цьому будинку, десь у кутку на горищі, ще й досі стоїть його власна колиска. Деякі думки глибоко хвилюють. У Говена цей старовинний родинний дім викликав зворушення. Тому він пощадив міст, обмежившись тільки тим, що зробив неможливою втечу, наставивши на замок батарею, а для атаки вибрав протилежний бік і підвів міну під башту.

Сімурден лишив йому волю дій. Він докоряв себе за це, бо в суворості своїй тільки хмурив брови перед цією готичною старовинністю. Він не був поблажливим як до будівель, так і до людей. Щадити замок — це був уже початок милосердя, а милосердя було вразливою стороною Говена. Сімурден же, як ми знаємо, пильно наглядав за ним і спиняв на цьому згубному шляху.

А тимчасом він і сам не міг дивитись на старий замок без таємного трепету, в чому признавався собі з якимсь гнівом. Він почував себе розчуленим перед ним, згадавши зал з тими першими книгами, які він давав читати Говенові. Він, Сімурден, тоді скромний кюре в сусідній парафії Паріньє, і сам жив у замку. В цій самій бібліотеці він держав малого Говена на колінах, навчаючи азбуки. Це в цих чотирьох стінах він спостерігав, як улюблений його учень, син його душі, ставав дорослою людиною, як розвивався його розум. І невже він розгромить і спалить цю бібліотеку, цей замок, ці стіни, сповнені його благословлянь дитині? І він ладен був пощадити їх. Правда, не без докорів совісті.

Він не суперечив Говенові, коли той вирішив почати атаку з протилежного боку. Тург мав дикий бік — башту і бік цивілізований — бібліотеку. Сімурден дозволив Говенові робити пролом саме з дикого боку.

Зрештою, атакований одним Говеном і боронений другим Говеном, цей старий дворянський маєток в розпалі Французької революції повертався до феодальних звичаїв. Вся історія середніх віків сповнена таких війн між родичами.

XII. ГОТУЄТЬСЯ РЯТУНОК

Ціла ніч минула в готуванні обох сторін.

Як тільки закінчилися мирні переговори, Говен послав по свого заступника Гешана.

Гешан, з яким вам слід ближче познайомитись, був чоловік малопомітний, чесний, відважний, середнього розуму, кращий солдат, ніж командир, слухняний до такої міри, що не вважав за погрібне глибше вдумуватися в зміст наказів, які йому давали, незворушний, неприступний ні для підкупу, який псує совість, ні для жалю, який псує правосуддя. Він мав на душі й на серці дві заслони — дисципліну й наказ, як норовистий кінь має на очах шори, і йшов прямо вперед — твердим кроком, але вузьким шляхом.

Загалом, людина надійна: твердий начальник і ретельний виконавець наказів.

Говен жваво заговорив до Гешана:

— Гешан, потрібна драбина.

— У нас немає драбин, командир.

— Треба роздобути одну.

— Для штурму?

— Ні, для рятування.

Гешан подумав і сказав:

— Розумію. Але для того драбина має бути дуже висока.

— Щонайменше на три поверхи.

— І така ледве дістане, командире.

— Мабуть, треба ще вищу, щоб бути певним.

— Безумовно.

— Як же це так, що в нас немає драбини?

— Ви ж відмовилися від того, щоб штурмувати Тург з плато, вирішили з того боку тільки блокувати, а атакувати з боку башти. То ми звернули всю увагу на міну, через те й не подбали про драбини.

— Ну, то звеліть драбину зробити.

— Драбину на три поверхи зробити не так легко.

— Звеліть збити разом кілька коротких драбин.

— Але для того треба їх мати.

— Роздобудьте.

— Де? Селяни скрізь нищать драбини, так само, як руйнують мости, розбивають вози.

— Це правда, вони думають знесилити цим республіку.

— Вони хочуть, щоб ми не змогли ні створити обоз, ні переправитись через річку, ні штурмувати мур.

— Проте драбина необхідна.

— Ось що спало мені на думку, командир: в Жавене, під Фужером, є велика теслярська майстерня, там можна дістати.

— Не можна гаятися й хвилини.

— На який саме час потрібна драбина?

— Завтра, на цю годину щонайпізніше.

— Я пошлю зараз у Жавене гінця. В Жавене саме стоїть кавалерійський загін, він приставить драбину під охороною. Вона буде тут завтра перед заходом сонця.

— Гаразд, цього досить, — сказав Говен. — Тільки не баріться. Ідіть.

Через десять хвилин Гешан повернувся і доповів:

— Командире, гонець виїхав у Жавене.

Говен зійшов на плато і довго дивився на замок, що височів над ярком. Замок, як уже говорилося, звернений був до плато глухою стіною з єдиними низенькими дверима внизу, тепер закритими піднятим звідним містком. Щоб добратися з плато до першої арки мосту, треба було спуститися кручею вниз. Спуститися можна було, чіпляючись за кущі, але, опинившись на дні ярка, нападаючий ставав мішенню для всіх метальних снарядів, якими в нього могли влучити з усіх трьох поверхів замка. Говен остаточно переконався, що при такому становищі штурмувати треба було тільки через пролом у башті.

Він вжив усіх заходів, щоб із замка не можна було втекти, він ще щільнішим зробив кільце блокади навколо Турга, щоб жодна людина не могла пробратися крізь ряди його батальйонів. Вони з Сімурденом поділили керівництво облогою фортеці. Говен лишив собі той бік, що від лісу, а Сімурденові віддав нагляд з боку плато. Умовились, що в той час, як Говен з Гешаном поведуть наступ через пролом, Сімурден із гарматами стежитиме за мостом і ровом.

XIII. ЩО РОБИТЬ МАРКІЗ

Поки за замком готувалися до атаки, всередині готувалися до оборони.

Кожна башта схожа на бочку тим, що башту пробивають міною, як бочку пробойцем. Так сталося і з баштою Турга.

Дужий удар пробойцем, завданий їй вибухом двох чи трьох центнерів пороху, наскрізь пробив її товстелезну стіну. Розколина йшла від фундаменту, прорізувала всю товщу муру і кінчалася безформною аркою в нижньому поверсі фортеці. Обложники, щоб зробити цей пролом зручнішим для штурму, ще розширили його гарматними пострілами.

Нижній поверх, пробитий вибухом, був великим, круглим, зовсім порожнім залом, із товстим стовпом посередині, що підтримував склепіння.