Дев'яносто третій рік - Сторінка 55

З двох кінців столу були два інші табурети, один для комісара-аудитора, призначеного з інтендантів, другий для секретаря — це був один з капралів.

На столі стояли дві чорнильниці, лежала паличка червоного сургучу, мідна печатка Республіки, дві папки з чистим папером і два розгорнуті друковані плакати: один із списком оголошених поза законом, другий — декрет Конвенту.

За середнім стільцем було поставлено кілька трикольорових прапорів. В ці часи суворої простоти декорування було нескладне, і не треба було багато часу, щоб перетворити кордегардію в судовий зал.

Стілець посередині призначався для голови, що сидів прямо проти дверей до темниці.

За публіку були солдати.

Два жандарми охороняли "лаву підсудних".

Сімурден сидів на середньому стільці, праворуч від нього — капітан Гешан, перший суддя, ліворуч — сержант Радуб, другий суддя.

На голові у Сімурдена був капелюх з трикольоровим султаном, шабля при боці і два пістолети за поясом. Шрам на лиці, що був яскравочервоний, підкреслював його похмурий вигляд.

Радуб врешті дозволив себе перев’язати. Круг його голови була обмотана носова хустка, на якій дедалі ширшала кривава пляма.

Опівдні судове засідання ще не починалося; біля столу стояв гонець, а надворі бив копитами його кінь.

Сімурден писав. Він написав такі два рядки:

"Громадяни члени Комітету громадського порятунку,

Лантенака впіймано. Завтра він буде страчений".

Він поставив число, підписав, згорнув і, запечатавши депешу, простяг її гінцеві. Гонець вийшов.

Зробивши це, Сімурден сказав голосно:

— Відчиніть в’язницю.

Два жандарми відсунули засуви, відчинили двері і увійшли всередину.

Сімурден підняв голову, схрестив руки, глянув на двері і крикнув:

— Введіть в’язня.

Під дверним склепінням з’явились два жандарми і якийсь чоловік.

Це був Говен.

Сімурден здригнувся.

— Говен! — скрикнув він.

Потім сказав:

— Я велів привести заарештованого.

— Це я, — сказав Говен.

— Ти?

— Я.

— А Лантенак?

— Він на волі!

— На волі?

— Так.

— Утік?

— Утік.

Сімурден пробурмотів тремтячим голосом:

— І справді, це ж його замок, він знає усі проходи й лазівки. Певно, камера сполучалася з якимсь проходом; я мусив би про це подумати. Він знайшов спосіб утекти, для того йому не треба було допомоги.

— Йому допомогли, — сказав Говен.

— Утекти?

— Утекти.

— Хто допоміг?

— Я.

— Ти мариш?

— Я зайшов у в’язницю, був там наодинці з полоненим. Я скинув свій плащ, накинув на нього, насунув йому на лице капюшон, і він вийшов замість мене, а я лишився на його місці. От і все.

— Ти не зробив цього!

— Я це зробив.

— Це неможливо!

— Це було.

— Приведіть Лантенака!

— Його тут нема. Солдати, побачивши плащ командувача, подумали, що то я, і пропустили його. Це ж було вночі.

— Ти збожеволів?

— Я сказав те, що є.

Настала тиша. Сімурден насилу промовив:

— В такому разі ти заслуговуєш…

— На смерть, — закінчив Говен.

Сімурден зблід, як мрець. Він сидів нерухомо, як людина, вражена блискавкою. Він, здавалося, не дихав. Велика краплина поту виступила на його лобі.

Нарешті, він сказав здавленим голосом:

— Жандарми, посадіть підсудного на його місце.

Говен сів на табурет.

Сімурден додав:

— Жандарми, шаблі наголо.

Це була формула, уживана тоді, коли підсудному загрожувала смертна кара.

Жандарми витягли шаблі.

Голос Сімурдена знову набрав звичайного виразу.

— Підсудний, — сказав він, — встаньте.

Він уже не говорив Говенові "ти".

III. ГОЛОСУВАННЯ

Говен підвівся.

— Як ваше ім’я? — спитав Сімурден.

— Говен.

Сімурден продовжував допит:

— Хто ви такий?

— Командувач експедиційної колони Північного побережжя.

— Ви родич чи свояк утікача?

— Я його двоюрідний внук.

— Ви знаєте декрет Конвенту?

— Я бачу об’яву про нього у вас на столі.

— Що ви скажете про цей декрет?

— Що я його скріпив своїм підписом, наказував пильно його виконувати і що я складав цю приписку, під якою стоїть мій підпис.

— Виберіть собі оборонця.

— Я захищатиму себе сам.

— Ви маєте слово.

Сімурден став знову незворушним. Тільки це була дужче незворушність скелі, ніж спокій людини.

Говен якийсь момент мовчав, немов збираючись з думками.

Сімурден спитав:

— Що ви можете сказати на свій захист?

Говен помалу підвів голову, не дивлячись ні на кого, і відповів:

— За одним я не побачив іншого. Один добрий вчинок, побачений зблизька, закрив для мене сотні злочинних вчинків. З одного боку старик, з другого врятовані діти — все це стало між мною і моїм обов’язком. Я забув про спалені села, про сплюндровані поля, про вбитих полонених, про добитих поранених, про розстріляних жінок, забув про Францію, видану Англії. І я випустив на волю убивцю батьківщини. Говорячи так, я немовби говорю проти себе, але це не так. Я говорю за себе. Коли винний визнає свою вину, він рятує єдине, що можна врятувати, — свою честь.

— І це все, — спитав Сімурден, — що ви можете сказати на свій захист?

— Я додам тільки, що, бувши начальником, я мусив давати приклад, і що ви, бувши суддями, повинні його дати.

— Якого прикладу ви хочете?

— Моєї смерті.

— Ви це визнаєте справедливим?

— І необхідним.

— Сідайте.

Прокурор підвівся і почав читати — спочатку постанову, що оголошувала поза законом колишнього маркіза Лантенака, потім декрет Конвенту про смертну кару для кожного, хто допомагатиме втечі полоненого бунтівника. І закінчив кількома рядками, приписаними внизу об’яви про декрет, що забороняли "давати будь-яку допомогу бунтівникам під страхом смертної кари" і підписані були: "Командувач експедиційної колони Говен".

Скінчивши, прокурор сів.

Сімурден схрестив руки і сказав:

— Підсудний, будьте уважні. Публіка, слухайте, дивіться і мовчіть. Ви маєте перед собою закон. Ми переходимо до голосування. Вирок буде прийнятий простою більшістю голосів. Кожен суддя по черзі висловиться вголос, при підсудному, правосуддя не має чого таїти.

Зробивши паузу, Сімурден продовжував:

— Слово має перший суддя. Говоріть, капітан Гешан.

Капітан Гешан, здавалося, не бачив ні Сімурдена, ні Говена. Він втупив очі в об’яву про декрет і немов бачив перед собою безодню. Він сказав:

— Закон ясний. Суддя і менший і більший, ніж людина. Він менший від людини, бо не повинен мати серця. Він більший від людини, бо в його руці меч. 414 року до нашої ери Манліус звелів стратити свого сина за такий злочин, як перемога без дозволу. Порушення дисципліни заслуговує кари. А тут зламано закон. Закон же вищий за дисципліну. Через надмірну жалість республіка знову в небезпеці. Жалість може набирати розмірів злочину. Командувач Говен випустив бунтівника Лантенака. Говен винен. Я голосую за смерть.

— Запишіть, секретарю, — сказав Сімурден.

Секретар написав: "Капітан Гешан: смерть".

Говен сказав голосно:

— Гешан, ви добре голосували, дякую вам.

Сімурден продовжував:

— Слово має другий суддя. Говоріть, сержант Радуб.

Радуб підвівся, повернувся до Говена і віддав йому по-військовому честь. Потім він скрикнув:

— Коли так, гільйотинуйте мене, бо, клянусь богом і всім найсвятішим на землі, я б хотів зробити те, що зробив старий, а потім те, що зробив мій командир. Коли я побачив, як цей вісімдесятилітній чоловік кинувся в огонь, щоб врятувати трьох малят, я сказав: "Чоловіче, та ти ж молодець!" І коли я дізнався, що мій командир врятував цього старого від вашої клятої гільйотини, хай чорти її візьмуть, я сказав: "Командире, ви повинні бути моїм генералом, ви справжня людина, і я, побий мене грім, я б дав вам хрест святого Луї, якби були ще хрести, якби були ще святі!" Як це! Хіба ми стали цілковитими дурнями? Хіба для того ми перемагали при Жемаппі, при Вальмі, при Флеру і при Ваттіньє? Коли для того, то так треба й сказати. Як це! От командир Говен понад чотири місяці з барабанним боєм б’є й жене цю роялістську наволоч, своєю шаблею рятує республіку, робить те, що він зробив у Долі, а для того треба було мати добру голову, і от ви, маючи таку людину, хочете зжити її з світу! Замість зробити його генералом, ви хочете йому відтяти голову! Та це ж все одно, що кинутися сторч головою з Нового мосту. І ви самі, громадянине Говен, командире, якби замість того, щоб бути моїм генералом, ви були моїм капралом, то я сказав би вам, що ви плели страшні нісенітниці увесь цей час. Старий добре зробив, що врятував дітей. Ви добре зробили, що врятували старого. І коли гільйотинують людей за добрі вчинки, то хай все йде під три чорти. Я не знаю, про що тут говорити. Це все-таки певно, справді? Я щипаю себе, щоб пересвідчитись, що я не сплю. Я не розумію. Хіба треба було, щоб старий залишив дітей у вогні? Хіба треба, щоб мій командир дозволив відтяти голову старикові? Стривайте. Гільйотинуйте мене. Так буде краще. Хіба б ви хотіли, щоб наші малята були мертві, а батальйон Червоного Ковпака був збезчещений? Цього ви хотіли? Тоді давайте пожирати один одного. Я теж знаюся на політиці не згірше за вас. Я був у клубі секції Пік. Чи ми осатаніли вкрай? Так от я кінчаю. Я терпіти не можу таких справ, коли не знаєш уже, що до чого. Ради якого чорта маємо ми вбивати один одного? Ради чого вбивати нашого командира? А дзуськи, Лізетто! Я хочу мати свого командира й далі. Мені потрібен мій командир. Я люблю його сьогодні ще дужче, ніж учора. Послати його на гільйотину, та це ж сміх! Ми всі тут, ми не хочемо цього. Я вже наслухався. Можете казати все, що ви хочете, проте це неможливо, цього не повинно бути.

І Радуб сів. Його рана відкрилася. Кров з-під пов’язки текла на шию з того боку, де було його поранене вухо.

Сімурден повернувся до Радуба:

— Ви за те, щоб виправдати підсудного?

— Я голосую за те, — сказав Радуб, — щоб його зробити генералом.

— Я питаю, чи ви хочете, щоб він був виправданий?

— Я за те, щоб зробити його першою людиною в республіці.

— Сержант Радуб, ви голосуєте за те, щоб командир Говен був виправданий, так чи ні?

— Я голосую за те, щоб мені відтяли голову замість нього.

— За виправдання, — сказав Сімурден. — Пишіть, секретарю.

Секретар написав: "Сержант Радуб: виправдати".

Потім секретар сказав:

— Один голос за смерть, один голос за виправдання.

Голоси поділились.

Тепер мав голосувати Сімурден.

Він підвівся. Скинув свій капелюх і поклав на стіл.

Він не був уже блідий, його лице було кольору землі.

Якби всі присутні лежали в трунах, то й тоді тиша не була б глибша.

Сімурден сказав урочисто, повільно й твердо:

— Підсудний Говен, слухайте.