Дикий собака Динго - Сторінка 14

Він помер сам.

Таня знову заснула і вранці прокинулася радісна.

Мати вже пішла до лікарні на чергування, але це не засмутило дівчинку. Який простір був у неї в серці, яке легеньке було її тіло — наче воно зовсім втратило вагу.

"Що це, — думала Таня, — канікули? Чи, можливо, справді любов, про яку так безсовісно каже товстощока Женя? Ну і нехай любов! Нехай вона… Все одно я сьогодні танцюватиму з ним на ялинці. І піду на ковзанку. Я їм зовсім не заважатиму. Я тільки постою на краю і подивлюсь, як вони кататимуться. І, можливо, у нього на ковзані розв'яжеться ремінець. Тоді я зав'яжу його своїми руками. Так, я це зроблю неодмінно".

Вмиваючись і снідаючи, Таня весь час думала про Колю. І очі у неї сяяли, і досі не знаним здавався їй кожний крок, кожний порух руки.

Дівчинка нагострила ковзани, міцно перев'язала їх ремінцями і покликала з собою старого собаку, кинувши йому на сніг кусочок цукру. Пес пошукав, тикаючись мордою в різні місця, але нюх його притупився, він не знайшов цукру.

І все-таки цього разу бідний Тигр пішов за дівчинкою. Та потім, розміркувавши своєю старечою головою, зрозумів, що це було зовсім ні до чого. Вони даремно простояли майже годину на річці біля ковзанки, ховаючись за кожним заметом. Нікого тут не зустріли. Навколо було безлюдно. А те, що пес побачив на річці знизу, навіть здалося йому небезпечним. З-за далекого мису, вкритого лісом, тихо крався вітер, зачіпаючи скелі і з сичанням здуваючи з каміння сніг.

Так вони з Танею стояли ще досить довго, аж поки пішли назад. Стежкою позаду рибальських хат піднялися вгору і одразу ж побачили Колю. Він ішов, підтримуючи Женю, яка згиналася, ковзала на льодових доріжках, що їх вторували рибальські діти. Обоє держали ковзани.

Таня повернула ліворуч у провулок і причаїлася за будинком, заховавши свої ковзани у замет. Тигр сів поряд, звівши на дівчинку очі. Він не міг її зрозуміти.

Ось уже й Коля проминув їх, не помічаючи, а Таня все ще стояла. Тигр поскавучав трохи, лапи в нього почали тремтіти. Він пригадав запах кісток, які часто приносив йому Коля, і його совість занила. Пес вискочив з-за будинку і з вереском кинувся слідом за Колею. Хлопчик обернувся.

— Тигре, ти тут? — сказав він здивовано. — А де ж Таня?

А Таня — ось вона, вийшла з провулка і стоїть: ховатися більше нема чого. Обличчя в неї почервоніло більше, ніж це могло бути від холодного вітру, який ще з ранку дув із сходу.

— Тигре, — сказала вона, — зараз же йди сюди!

Коля вклонився Тані і пішов їй назустріч, недбало розмахуючи ковзанами.

— Ти так рано була на ковзанці? — спитав він. — А я думав, що ти з Фільком пішла до школи на виставу.

Таня стояла, одвернувшись убік, і слова погано корилися їй, хоч вона говорила згорда:

— А я зовсім не була на ковзанці, ти ж бачиш — я без ковзанів. Філько сказав тобі правду. Ми йдемо з ним на виставу до школи.

Коля подивився на Танині руки. Так, ковзанів у неї не було ні в руках, ні на плечі.

— Так це правда? Чудово! — сказав він. — Тоді, Тигре, ходи сюди.

Таня голосно крикнула:

— Не смій, Тигре!

І старий пес лишився на місці, хоча запах смачних кісток не виходив у нього з пам'яті. Він посидів біля Тані ще трохи, можливо, навіть подумав, що йому робити в такому тяжкому становищі, і, згадавши, мабуть, про свої власні справи, побіг назад у провулок, залишивши дітей самих.

Слідом за собакою швидко пішла й Таня.

Вона йшла, намагаючись не озиратись.

"Ні, я більше не ховатимусь од Колі за будинками і кучугурами, — думала Таня, ідучи вулицею. — Я не зав'яжу йому ремінці на ковзанах, і ніколи не треба цього робити".

І хоч як мало Таня жила на землі, і хоч як довго вона ще мала жити, але дівчинка вирішила протягом усього свого життя навіть не згадувати про Колю, забути про нього. Адже на світі є радощі ліпші, ніж ця, і напевно, легші.

Вона їх знала раніше, ще зовсім недавно ловлячи форель у річці або на лінійці поряд з іншими слухаючи звуки сурми. От і тепер Філько чекає її в школі на виставі і біля відчинених воріт юрмляться її давні друзі.

Нарешті вона може вільно дивитися по сторонах, ні про що не думаючи, може роздивлятися своє власне місто. Воно теж приносить їй радість. Воно невелике, але, як і вона, в дружбі з її небом, з чорними від глиці лісами, і навесні річкові орли милуються ним з височини. Воно й тепер, узимку, красиве. І воно не все з дерева. Пристань кам'яна, і школа з каміння, і новий будинок, де плавлять золото, теж побудовано з каміння. А скільки нових шляхів вибігають до нього з лісу і знову ховаються в лісі, де в самій глибині вдень і вночі чути дихання високих димарів, видно нову споруду над верхівками кедрів! А скільки машин проїздить через місто, обкрутивши ланцюгами колеса, щоб не ковзали на снігу!

Ось старий мідник теж іде містом, гукаючи на перехрестях: "Лудити, паяти!" Навесні він носить маленьку рейку на плечах, а взимку тягне її по снігу на мотузці, і вона ковзає, полегшуючи його працю, — біжить за мідником, наче цуцик. Кому що треба — ковзати чи не ковзати. Хіба це погано?

І, постеживши очима за мідником, який гуркотів залізом, Таня пішла швидше, побігла вперед до відчинених воріт школи.

Біля школи товпилися діти. Але дивно, вони не заходили, а виходили з воріт. Вони з криком бігли назустріч Тані, і вона довго не могла зрозуміти їхніх слів.

— Буран, — кричали вони, — буран! Ніякої вистави не буде!

Матері, кутаючись у шуби, хапали малюків за руки і поспішали додому. Декотрих забирали батьки.

З воріт вийшла Олександра Іванівна, ведучи за собою те саме моторне дівчатко, яке так часто перетинало Тані дорогу, а за другу руку вчительку тримав маленький хлопчик, який, здавалося, нікуди не хотів іти.

Таня уважно озирнулася навколо. Вона звела очі й побачила небо, поділене різко на два кольори — чорний і синій. Чорним воно було ліворуч, на сході, і стояло там прямою стіною. І прапор на міській каланчі летів уперед, теж прямий, мов струна. На місто насувався буран. Він плив високо, він ще не спускався на землю.

Таня глянула на повітря крізь пальці. Воно вже темніло і погустішало.

"Буран, — стурбовано подумала Таня, — а вони на річці".

— Буран! — крикнула Олекандра Іванівна. — Повертайся, Таню, додому. Скажи про це всім, кого зустрінеш.

Але Таня не пішла. Вона підбігла до вчительки ближче.

— Я не боюся бурану, — сказала вона. — Я допоможу вам. Дайте мені дівчинку. Я одведу її додому.

— Вона далеко живе, коло річки, біля барж.

— Нічого, я знаю, де вона живе.

— Ну гаразд, одведи, а я одведу хлопчика. Тільки дивись, якнайшвидше повертайся додому, — занепокоєно сказала вчителька.

— Я все зроблю як слід, — квапливо відповіла Таня, — не турбуйтеся, Олександро Іванівно.

Вона схопила дівчатко за руку, і вдвох вони побігли довгою вулицею, де, незважаючи на полудень, хазяйки зачиняли віконниці і запалювали в будинках світло.

Вони бігли швидко, не зупиняючись, тільки вітер на перехрестях затримував їх.

Біля річки з височини Таня побачила баржі, засипані снігом до щогл. А праворуч — ковзанку. Широка і рівна крига була чиста від снігу. По краях на кілках, що стирчали з землі, висіли гірлянди з ялинових лап. Вони метлялися, наче снасті на шхуні, захопленій бурею. А далеко за ковзанкою, на річці, на верхів'ях відкритих гір, мов квіти на тонких стеблинах, здіймалися білі вихори. На ковзанці нікого не було. Тільки дві крихітні постаті, тримаючись за руки, котилися краєм криги.

Таня збігла стежкою вниз і помчала вздовж берега, позираючи то на ковзанку, то на дівчатко, яке вже задихалось од бігу.

Таня на мить зупинилася.

— Це наші,— сказало дівчатко. — Чому ти їм не кричиш?

Але замість відповіді Таня приклала руку до свого серця:

Послухай, як колотиться.

— У мене вуха замерзли, — сказало дівчатко. — Я нічого не чую. Насувається буран, а вони катаються. Чому ти їм не кричиш?

І цього разу Таня не відповіла. Вона взяла дівчатко на руки і внесла в будинок, що стояв на березі.

За мить Таня знову з'явилася на порозі будинку, вже сама. Вона стрибнула вниз на кригу і пішла між баржами

стежкою. Ноги тонули в снігу. Дівчинка вирішила не поспішати. Вона йтиме ще повільніше цією тяжкою стежкою. І нехай буран засипле їй очі, засипле й ковзанку, і гірлянди з ялинових лап, нехай він аж до самих гір укриє річку снігом. Вона не поспішатиме. Вона прийде на ковзанку і скаже їм грубо: "Час вам опам'ятатись і повернутися додому. Тільки не думайте, що я прийшла сказати вам про це. Я відводила додому дівчатко і випадково проходила мимо. Це ваше щастя, бо я бачу — ви обоє забули про все. А якщо й не дівчатко, то мені просто подобається гуляти тут, на річці, перед бураном. Якщо хочете, можете не вірити мені. Тільки бачите — ось я повагом прийшла сюди і зараз піду, зовсім не поспішаючи".

Так бурмотіла Таня, дедалі прискорюючи ходу, поки ноги не понесли її, мов на крилах. Вона мчала найкоротшою стежкою повз замерзлі баржі, і темне повітря гуділо у її вухах. Стежка незабаром привела її на ковзанку. Але там нікого не було. Таня оглянула річку, берег, що курився на високих місцях. І несподівано майже біля самісіньких ніг помітила Колю. Він сидів на снігу коло гірлянд із глиці, що попадали од вітру. Женя сиділа поряд. Імла вже підкрадалася до сонця.

Таня грудьми розірвала ялинові гілки.

— Ви що, посліпли? — крикнула вона Жені. — Скоро почнеться буран. Олександра Іванлзна веліла, щоб усі йшли додому.

І, вже сказавши це, побачила, що Женя й так перелякана: хоча щоки в неї були червоні, але вона тремтіла.

— Що сталося? — схвильовано спитала Таня.

— Це Коля винен, — відповіла тремтячи Женя. — Йому хотілося покататися зі мною на ковзанах. Але мені страшно, тут вітер.

— Навіщо ти брешеш? — обурився хлопчик. — Хіба не тобі забажалося покататись уранці?

— А хіба не ти просив Філька сказати Тані, що ми вранці прийдемо сюди? — сердито відповіла Женя.

Але Таня не слухала їх. Вона дбайливо нахилилася до Колі.

Обличчя в нього пополотніло, він тримався за ногу, неспроможний підвестися.

— Йди звідси, — сказав він Жені.— Ідіть обидві, я лишуся тут сам.

Женя не переставала тремтіти.

— Я піду додому, — сказала вона.

Таня взяла її за плечі і поволі повернула обличчям до міста.

— Йди, — сказала вона. — Тільки зайди до Філька і скажи йому, що ми тут.