Дім без господаря - Сторінка 17

І Неллина мати занадто часто писала про те, як добре йдуть справи на фабриці...

У пивниці нікого вже не було. Пиво видихалося і було таке несмачне, що Альберт, надпивши трошки, відсунув склянку. Потім оглянув ряд пляшок на полиці й сказав, не піднімаючи голови:

— Дайте мені, будь ласка, чарку шварцвальдської вишнівки.

Та пальці в господині вже не рухалися, клубок вовни й дротики впали на підлогу, і, підвівши голову, Альберт побачив, що вона заснула. По радіо жіночий голос тихо, співав південноамериканську пісню. Він устав, зайшов за прилавок, налив сам собі вишнівки, підняв клубок і дротики й подивився на годинник: була вже третя ночі. Альберт пив горілку поволі, майже по краплі, потім запалив люльку. Нелла, напевне, ще не лягла, йому ніколи не щастило дочекатися в місті, поки вона засне. І хоч що б він їй казав, вона все покірно вислухає. Про Раєву ненависть до Віліброрда, і про Раєву цинічність, і про його снобізм, і про те, що перед смертю він за п'ять років не написав жодного вірша — лише рекламні підписи, і що вона винна в створенні фальшивої легенди.

Він допив горілку й збудив господиню, поторсавши її легенько за плече. Вона зразу ж прокинулась, засміялась і сказала:

— Ото розіспалася! Якби не ви, то мене й пограбувати могли б.

Вона встала й вимкнула радіо. Альберт поклав гроші на прилавок, вийшов на вулицю й почекав господиню, що опускала жалюзі й замикала двері.

— Сідайте,— сказав він,— я довезу вас додому.

— От добре,—зраділа господиня.

Був понеділок, люди на вулиці майже не показувалися, тільки великі вантажні машини з городиною їхали в напрямку ринку.

Через господиню Альберт зробив гак, висадив її й повільно рушив додому.

Нелла ще не спала. Вона навіть не прибрала в кімнаті: всюди стояли склянки, філіжанки, тарілки з недоїденими бутербродами, розкришене печиво в скляних вазочках, порожні коробки з-під сигарет. Навіть попільничок не спорожнила. Пляшки стояли на столі, на* вкруги валялися корки.

Нелла сиділа в кріслі й курила, втупивши очі кудись у далечінь. Часто йому здавалося, що вона сидить там вічно й вічно сидітиме. Він мав на увазі всю силу й вагу слова "вічно" — сиділа отак бозна-відколн в темній кімнаті, відкинувшись на спинку зеленого крісла, й курила, втупивши очі в далечінь. Проте запарила каву й накрила кавник старим ковпаком, щоб не прохолов. Коли вона зняла ковпак, свіжа, яскрава зелень кавника видалась Альбертові єдиною свіжою річчю в цій кімнаті, де навіть квіти, що їх поприносили гості, були ніби насичені димом сигарет або лежали ще, загорнуті в папір, на столі в передпокої. Неллина неохайність здавалась йому раніш привабливою, але відтоді, як вони стали жити вкупі, Альберт зненавидів її.

Якщо кавник стоїть на столі, то ніч буде довга, він знав. Альберт ненавидів каву, ненавидів Неллу, її гостей, безглуздо змарновані ночі, але як тільки Нелла усміхалася, він забував свою ненависть: у тому єдиному, неповторному русі м'яза на її обличчі таїлась могутня сила. І хоч Альберт знав, що усмішка та машинальна, він ніколи не міг устояти перед нею, бо щоразу знову вірив, що Нелла усміхається йому. Він сідав і починав автоматично говорити те, що тисячі разіЬ говорив у таку мить і за таких обставин. Нелла любила такої пізньої години виголошувати довгі монологи про своє змарноване життя, освідчуватися йому або розписувати, як би все було, коли б Рай не загинув. Вона щосили намагалася повернути час назад, відкинути все те, що відбулося за ці десять років, і втягти Альберта в свої мрії.

О пів на четверту Нелла вставала, ще раз ішла запарити каву, і, щоб не залишатися самому в цій кімнаті, яку він знав уже двадцять років, у кімнаті, сповненій тютюновим димом і спогадами про Рая, Альберт збирав докупи склянки й брудні тарілки, висипав попіл із попільничок, розсував зелені завіси й відщтняв вікно. Потім ішов до Нелли на кухню, брав із шафи вази, наливав у них води й ставив туди квіти. А відтак стояв біля газової плити поруч із Неллою, яка чекала, поки закипить вода, їв холодне м'ясо або смачний Неллин салат, який вона завжди тримала напоготові в холодильнику.

Це була година, якої Нелла прагнула, задля якої, очевидно, й затівала весь той гармидер, бо саме так відбувалося все двадцять років тому: він стояв на кухні поруч із Неллою, дивився, як вона запарює каву, куштував її салат — о третій або о четвертій ночі — і розглядав напис, викладений чорними плитками по білих: "Любов приходить на ситий шлунок". Рай завжди лишався в Неллиній кімнаті й дрімав. Тоді також гості засиджувалися допізна, ті ночі були заповнені балаканиною про політику, суперечками з Шур-бігелем, який закликав усіх вступати до штурмових загонів і християнізувати їх. Такі слова, як "дріжджі", "закваска" або такі фрази, як "збагатити націонал-соціалізм скарбами християнської думки", їх обурювали. Тоді також серед гостей були гарні дівчата, проте більшість їх загинула, деякі роз'їхались під час війни по чужих містах і країнах, а дві вийшли заміж за націстів і повінчалися з ними під дубами.

Потім Рай і Альберт пересварилися майже з усіма. Вони засиджувалися допізна над картами, принесеними з бюро, і серед ночі ще двічі пили каву: о другій годині і о третій.

Добре, що хоч кавник, в який тепер Нелла наливав каву, не той, що тоді. Та й не тільки він, багато чого невблаганно нагадувало, що часи змінилися.

Серце його калатало, коли він серед ночі йшов до своєї кімнати, щоб поглянути, як спить хлопець: Мартін виріс і, здавалось Альбертові, виріс швидко й остаточно. Альберт навіть лякався, побачивши на своєму ліжку великого одинадцятирічного хлопця: він л.ежав, розкинувшись, білявий, вродливий, дуже схожий на Неллу. У відчинене вікно долинали вже вранішні звуких далекий брязкіт трамвая, щебетання пташок. Чорнильна синява ночі за рядком тополь, що оточували сад, порідшала, зблякла, а нагорі, в кімнаті, де мешкав тепер Глюм, не чути вже, давно не чути важких розмірених кроків Неллиного батька, кроків селянина, що надто довго ходив за плугом і не міг уже змінити свою ходу.

Сучасне й минуле наштовхувались одне на одне, як два диски, що крутяться, шукаючи спільного центра: один крутився рівномірно, вісь його проходила посередині — то було минуле, яке, здавалося, він бачив дуже чітко; але сучасне оберталося швидше, ніж минуле, перестрибувало через нього, роблячи дугасті кільця, наче мало свою власну вісь, і нічого не можна було вдіяти, дарма, що Альберт бачив хлопчикове обличчя, відчував його віддих Н4 своїй руці, бачив ласкаве кругле Глюмове лице. Дарма, що минулі двадцять років лишили сліди на Неллиному обличчі: зморшки навколо очей, ситі згортки на шиї, уже далеко не молодій, губи, шорсткі від безперервного куріння, рідкі зморшки на обличчі — все дарма. Він піймався на її усмішку, автоматично викликані чари, що знищують час, а хлопчика на ліжку роблять якимось привидом. І між сучасним, що крутиться такими дугами, і минулим, що наче так рівно обертається, зненацька вганяється третій, яскраво-жовтий диск: час, якого ніколи не було, життя, ніколи не прожите,— Неллина мрія. Нелла втягує в неї Альберта хоч на кілька хвилин, тут, уночі, на кухні, запарюючи каву і готуючи бутерброди, що засихатимуть на тарілці. Кавник, бутерброди, усмішка, сивий, молочного кольору світанок — все це лише реквізит і лаштунки Нел-линої болісної мрії, мрії прожити життя, якого ніколи не було й ніколи не буде, — життя з Раєм.

— О,— промурмотів Альберт, — я колись таки здурію через тебе.

Він заплющив очі, щоб не бачити того карколомного обертання, божевільного мерехтіння трьох дисків, що ніколи не зійдуться докупи, смертельної неузгодженості, в якій немає спокою.

Кава, що її ніхто не вип'є, бутерброди, що їх ніхто не з'їсть, — реквізит кривавої драми, куди він залучений, як єдиний і необхідний статист, — та все ж його втішало, що каву підігріє собі Больда, а бутерброди загорне й візьме на роботу Глюм.

— Іди вже,— стомлено мовила Нелла, накриваючи кавник зеленою накривкою.

Він похитав головою:

— Чому б нам не спробувати якось полегшити життя?

— Одружитися, чи як? — відповіла Нелла. —Гадаєш, так було б легше?

— А чому б ні?

— Іди краще спати, — мовила вона. — Я не хочу тебе мучити.

Альберт мовчки вийшов, тихо подався до ванної, запалив там газ, пустив воду і повернув кран так, щоб вода нечутно набиралась у ванну.

Він довго стояв і тупо дивився на синювату воду, що легенькими струменями здіймалася з дна. Водночас напружено прислухався: Нелла зайшла до своєї кімнати, і незабаром звідти почувся її плач. Дверей вона не зачинила, щоб Альберт чув той плач. У будинку було тихо й прохолодно. Надворі вже світало. Замислившись, Альберт кинув недокурка у ванну і тепер, отупілий з утоми, спостерігав, як розмокає недокурок і на дно осідає чорним брудом затверділий попіл, як жовті крихти тютюну спочатку плавають на поверхні цілою купкою, потім починають розпорошуватися, і кожна залишає у воді жовту хмаринку. Цигарковий папір потемнів, і на темному тлі добре видно напис: "Т о м а г а в к>>. Як він курив сигарети, то вибирав бабусину марку, щоб бути готовим до її нальотів. Жовта хмаринка стала вже така завбільшки, як гриб, а вода, що била догори з душу на дні ванни, відштовхувала купку тютюну, яка все більше розпорошувалася і все більше втрачала свій колір. Унизу, на чистому, блакитному дні ванни, рухались чорні, затверділі часточки попелу. Течія відносила їх поволі до стоку.

Нелла все плакала, і двері стояли відчинені. Альберт раптом вимкнув газ, повернув кран, витяг за нікельований ланцюжок затичку з ванни й побачив, як зникають у вирі жовті тютюнові хмаринки.

Він вимкнув світло й пішов до Нелли. Вона курила й схлипувала. Він зупинився на порозі і суворим голосом, що здивував навіть його самого, крикнув:

— Чого ти, власне, хочеш?

— Сядь біля мене, — мовила вона.— Сядь.— Усмішки в неї не вийшло, і це зворушило Альберта: не часто з нею таке бувало.

Він сів і взяв сигарету з коробки, яку вона подала. Нелла знову спробувала усміхнутись, і цього разу їй пощастило: здавалося, наче хтось потай натиснув кнопку. Як фотограф' користується лампою-блискавкою, так Нелла користувалася своєю усмішкою, вона славилась нею — але тепер ця усмішка стомлювала Альберта, так само, як і вигляд її ніжних білих рук, що славились не менше, ніж її усмішка.