Дім без господаря - Сторінка 9

То була худа, коротко підстрижена красуня з палким суворим поглядом, що завжди тримала руку на касі, ніби капітан на кермі. Рука та з "простими" оздобами, холодними, зеленими камінцями, майже прозорими, але коштовними, була маленька, тверда й нагадувала руку Лео. Струнка богиня з хлопчачою постаттю, яка лише десять років тому — струнко і владно — крокувала на чолі загону дівчат у брунатних куртках, співаючи високим, гарним, таким гордим голосом: "На беретах мають пера" і "На чолі барабанщик". її батько був господарем "Червоного капелюха" — того, де її, Вільмин, батько щоп'ятниці пропивав половину своєї платні. Тепер вона скидалася на амазонку: мала ноги шістнадцятирічної, а обличчя сорокарічної, проте конче хотіла виглядати не старшою, як на тридцять чотири; незламна й приязна порушниця подружніх обов'язків, що довела до відчаю і до гімнів кохання похмурого, сумного чоловіка в підвалі.

Вона піднесла чашку до рота й виглянула на вулицю: навпроти у вікні видно, як зубний лікар орудує своїм інструментом. Зверху, над низенькою завіскою, метляє ручка жовтавої, подряпаної бормашини. ВИДНІ) також його білявого чуба на тлі темнбї стіни і стомлену потилицю людини, обтяженої боргами. Кава їй смакувала і "Томагавк" був чудовий.

Вона знала, що пекар кращий за Лео: добрий і працьовитий, навіть грошей має більше, але порвати з Лео і жити й далі поряд із ним було 6 жахливо, насамперед для дітей. До того ж треба буде судитися з Лео за аліменти на Вільму. Тепер він сплачував гроші до Управи, вона звідти одержувала їх і потай підсовувала знову йому.

— Хіба я хотів дитини? Признайся, що ні.

У пекаря була нагорі вільна кімнатка, де жив колись помічник, та він утік, а когось іншого замість нього пекар не хотів брати.

— Ти в мене замість помічника,— казав він. Страшно було й за хлопця, ось уже три тижні він

ставиться до неї якось інакше: його погляд раптом змінився, став не такий відвертий. Вона знала: все почалося від того дня, як Лео звинуватив хлопця в крадіжці грошей,— гарненький шибеник ненавидів Лео, і Лео ненавидів його. Найкраще було б залишитись з дітьми: їй обридли нічні любощі з Лео, і потай вона заздрила пекаревій дружині, що могла собі дозволити таку розкіш — уперто ненавидіти чоловіків. Вони з хлопцем якось би перебулися. Інколи її навіть лякала його кмітливість: як він швидко рахує, як усе зважує і господарювати вміє набагато краще за неї,— твереза голова, соромливе обличчя і очі, що ось уже цілий тиждень уникають її очей.

У пекаря є вільна кімната...

Найкраще було б знову попасти на Бамбергерову макаронну фабрику: жовті, такі чисті макарони, темно-синій картон і яскраво-червоні наліпки — Зігфрідів чуб кольору масла і Гагенові очі, такі чорні, як Аттілина монгольська борідка, чорні, як туш до вій; кругле усміхнене обличчя Аттілине, жовте, як слабка гірчиця. А далі рожевошкірі Гізельгер і Фолькер, чоловік із лірою, в рудій, мов іржа, камізельці, такий гарний — на її думку, набагато кращий за Зігфріда. І охоплений полум'ям палац, червоний і жовтий водночас, ніби масло й кров, змішані докупи.

А ввечері — рожеве яскраве світло в павільйоні морозива, жовтаве бананове морозиво по п'ятнадцять пфенігів, а ще можна піти з Генріхом до "Оси">, де панують блискучі гучні сурми: усміхнений єфрейтор,' усміхнений унтер-офіцер, усміхнений фельдфебель, що згорів у танку між Запоріжжям і Дніпропетровськом. Мумія без солдатської книжки, без ручного годинника, без обручки — не повернувся з бою, але і в полон не попав.

З усіх, з ким вона жила потім, сміявся тільки Герт: маленький, ласкавий укладач плит на дорогах, що міг сміятися навіть під час нічних любощів. З війни він привіз трофеї: сімнадцять ручних годинників. Він завше сміявся, хоч що б робив: сміявся, вирівнюючи цемент і кладучи на нього плити, навіть як обіймав її, вона бачила в темряві над собою усміхнене обличчя; часом то була сумна усмішка, а все ж усмішка. Потім він подався до Мюнхена:

— Не можу так довго жити на одному місці".

Він був найкращий приятель Генріхові і єдина людина, з якою часом можна було поговорити про чоловіка без прикрого почуття.

Лікар навпроти відчинив вікно, висунувся з нього на кілька хвилин і викурив ще одну товсту цигарку, що їх він сам крутив. Триста марок завдатку і скільки щомісяця? Треба буде поговорити з Генріхом, він зуміє і вирахували, й прикинути. Він був надумав брати товари в кредит і з грошей, призначених на господарство, заощадив сто п'ятдесят марок, так що вона майже й не відчувала того, і купив на них черевики, панчохи, торбинку й шаль. А це все означало нез'їдену картоплю й маргарин, невипиту каву, м'ясо, що зникло з раціону, їй полегшало, коли вона згадала про хлопця: він знайде якусь раду. Але тисяча двісті марок і його злякають.

— Треба було пильнувати зубів,— скаже Лео,— пити щодня лимонний сік, як я, і чистити їх по-справжньому, отак,— і покаже, як треба чистити.— Моє тіло — єдине моє багатство, і тому я бережу його.

Бамбергерової макаронної фабрики вже дванадцять років немає на світі; Бамбергера отруїли газом у душогубці, з нього теж вийшла зсохла, обгоріла мумія, мумія без фабрики, без рахунку. Темно-синій картон, жовті, такі світлі макарони і яскраво-червоні наліпки. Як звали того поважного, такого симпатичного чоловіка з каштановою бородою і червонясто-смаглявим обличчям, ніби цукерка? Дітріх фон Берн.

За Більму, яку о десятій годині віднесено до пані Борусяк, боятися нічого.

Про Еріха вона згадувала рідко — надто багато часу відтоді минуло—вісім років. Серед ночі раптом напад— спотворене зі страху обличчя, рука, що судомно стискає її руку, почервонілі очі — й форма штурмовика, яка висить у шафі. Несміливі пестощі й несмілива відповідь на них, і в нагороду — какао, шоколад і переляк, коли він уночі прийшов до її кімнати в сяк-так натягнених поверх нічної сорочки штанях, босий, щоб не почула його мати, погляд — напівбожевільний, і вона знала, що має статись те, чого вона не хотіла,— адже якраз минув рік після смерті Генріха. Вона не хотіла, проте нічого не сказала, і Еріх, що, може, й пішов би, якби вона щось сказала, залишився в кімнаті. її ніби скувала думка, що цього все одно не минути. Еріх здивувався, що вона не чинить опору, і сприйняв її покору за те, на що — цілком безпідставно — й сподівався: за кохання. Він вимкнув світло, і в темряві добре було чути, як тяжко, з присвистом він дихав. І вона бачила, хоч було й поночі, на тлі синього нічного неба його незграбну постать, коли Еріх роздягався, стоячи коло ліжка. Ще не пізно було сказати: "Вийди", Еріх би пішов, бо він був не такий, як Лео. Але вона нічого не сказала, бо її скувало почуття, що це все одно мусить статися, а коли так, то чому б не з Еріхом — адже він так добре ставиться до неї.

Еріх був добрий так само, як і пекар. Тієї світлої ночі він казав їй, насилу дихаючи:

— Яка ти гарна!

Ніхто більше їй не казав такого, крім пекаря, що навіть не дістав за те нагороди.

Вона допила каву і закурила останню сигарету. Лікар знову зачинив вікно й порався біля своєї бормашини. Триста марок завдатку. І чудові, дуже дорогі уколи, після яких почуваєш себе такою бадьорою, такою .молодою. Гормони — це слово викликало 6 на обличчі в Лео глузливу посмішку.

В кав'ярні ще було порожньо, лише якийсь дідусь годував сметаною свого внука, читаючи газету. Дивлячись у газету, він тицяв малому ложку з сметаною, і той ловив її ротом.

Вона розрахувалася, вийшла з кав'ярні і купила три помаранчі за гроші, що їх Генріх відрахував їй на дрібні витрати: він віддав половину грошей, призначених на хліб, якого тепер не треба було купувати, бо пекар давав його безкоштовно. Але чому Генріх уже цілий тиждень не заходить до неї в пекарню і полишає їй самій нести важку торбу?

Вона не сіла в трамвай, а пішла пішки — ще немає пів на першу і Лео вдома. Може, краще розповісти йому про все? Він же однаково довідається. Може б, він узяв позику — проте хіба мало на світі молодих гарних жінок із сліпучими, міцними зубами, яких не треба вставляти, з дешевими, добре доглянутими, подарованими природою зубами?

Вона пройшла повз будинок, де жив колись Віллі, поважний, вродливий хлопець, перший, хто її поцілував: синіло небо, і дуже, дуже далеко лунала музика з літнього ресторану, над містом спалахував фейерверк, сипався золотий дощ із балюстрад церковних дзвіниць, і Віллі незграбно поцілував її. Потім він казав:

— Я не знаю, чи це гріх... мабуть, ні... цілуватись не гріх, гріх інше...

Те "інше" сталося потім уже з Генріхом: росяні кущі, що їхнє віття звисало над обличчям, і серед світлої зелені бліде, смертельно поважне обличчя, а десь за ним — обриси міста, дзвіниці, над якими пливуть дощові хмари, і боязке, одчайдушне чекання насолоди, яку так страшенно вихваляють і якої так і не було... На мокрому, оточеному зеленим віттям, поважному обличчі Генріховому з'явився розчарований вираз. Мундир танкіста відкинуто вбік, і він лежить віддалік із забрудненими рожевими кантами.

Генріх згорів десь між Запоріжжям і Дніпропетровськом, а Віллі, поважний розклеювач плакатів, що ніколи не сміявся й ніколи не грішив, потонув на Чорному морі, десь між Одесою і Севастополем — обгризений кістяк, що спочив навіки на дні Чорного моря в намулі між водоростями. Бамбергер згорів у газовій печі, перетворився на попіл, на попіл без золотих зубів, а в нього були такі великі, блискучі золоті зуби.

Берна ще жива: їй пощастило вийти заміж за різни-ка, хворого на ту саму хворобу, що й Еріх. Усім жінкам треба радити, щоб виходили заміж за чоловіків, не придатних до військової служби. Мабуть, у Верни на нічному столику також завжди стояли пляшки з оцтом, камфора, чай проти бронхіту. Мабуть, усюди валялися полотняні ганчірки, і різник дихав так само хрипко й голосно — суміш жаги та астми. Берна зуміла не погладшати: вона стояла за прилавком і спокійно нарізала теляче філе. Червоні Бернині щоки трішки посиніли, проте маленькі дужі руки вправно орудували тонким ножем: ніжно-рудаві кольори ліверної ковбаси, ніжно-рожева шинка. Раніше, коли з їжею було ще сутужно, Берна часом давала їй грудку волового лою, завбільшки з цигаркову коробку — крихітний твердий пакуночок.