Дім без господаря - Сторінка 10

Це було в ті часи, як володарював Карл і шлях на чорний ринок був заборонений. Але відтоді Берна давно вже перестала вітатись. І мати Віллі завжди поминає її мовчки, ніби" не бачить, а як приходить свекруха, то ка-жа їй те, чого інші не скажуть:

— Як ти поводишся? Всьому є своя межа.

Лео вже пішов. їй аж легше стало, як вона побачила, що його шапки й збруї немає на вішалці. Пані Борусяк з'явилась на порозі і, всміхаючись, приклала пальця до вуст: Вільма спала в неї на канапі. Сонна, вона була дуже гарна: каштанове, із золотим відблиском волосячко, ротик завжди плаксиво скривлений, тепер усміхався. На столі в пані Борусяк стояла склянка меду, поряд лежала ложка. Тільки лоб у малої був від Лео — чудний, вугластий.

Пані Борусяк привітна й добра, лише зрідка вона тихо закидає, що краще б якось уладнати своє життя.

— Вам треба було, як уже знайшли доброго чоловіка,' втримати його...

Пані Борусяк мала на увазі Карла, але їй самій Карл найменше подобався: його хрипкий патетичний голос, балаканина про "нове життя", вічний страх порушити зовнішню пристойність, черствий педантизм і побожність — усе це, здавалось їй, суперечило нечистій жадобі його рук, тихо нашіптуваним пестощам, в яких було щось огидне, таке, що лякало її. Тепер той лицемірний голос лунає в церкві:,під час Генріхової конфірмації вона чула його з хорів.

Пані Борусяк обережно передала їй закутану в ковдру дитину, зітхнула і раптом, набравшись духу, промовила:

— Час би вже вам із цим типом розпрощатися.

її гарне, рожеве обличчя потемнішало, стало майже брунатне.

— Яке вже тут кохання...— І нараз знову стала несмілива й тиха: — Не ображайтесь на мене — але ж діти...

Вона не образилася, а подякувала, усміхнулася й понесла дитину до своєї кімнати.

Усміхнений фельдфебель на портреті, що висить між дверима й дзеркалом, тепер на дванадцять років молодший за неї. Сама думка про те, що вона спала з ним, здавалась дивовижною і навіть непристойною: ніби вона звабила дитину. Такого віку, як він на портреті, був пекарів помічник, хлопчина, ще зовсім шмаркач, як їй здавалося; з ним вона посоромилась би мати якісь стосунки.

Генріх десь далеко зостався мертвий. А відпустки його були надто короткі: достатні, щоб понести дитину, але закороткі, щоб лишити згадку про нормальне подружнє життя. Закарбувалися в пам'яті листи, номери поїздів із відпускниками, квапливі обійми біля учбового плацу, поле, пісок, бараки, пофарбовані в захисний колір, запах смоли і щось непевне, таке, що його й визначити не можна, жахливе, що "висіло в повітрі", і не лише в повітрі, а й лягало тінню на Генріхове обличчя, яке схилялось над нею, таке саме бліде й поважне, як і першого разу. Дивно, що в житті він не так багато й сміявся, але на всіх знімках був усміхнений і таким запам'ятався... З великої кав'ярні долинала танцювальна музика, десь далі крокувала рота солдатів: "До Рейну ми крокуємо..." А згодом Генріх сказав те, що завжди говорив Герт: "Лайно!"

А ввечері — знов обійми з Генріхом у кімнаті, де висіла велика ікона, гарна, барвиста: лагідна богородиця

витав в небі на хмарі, тримаючи на руках гожого Ісуса, праворуч від неї — апостол Петро, такий, як і належить бути Петрові: бородатий і привітний, поважний і покірний, а поряд з ним — папська тіара. Було в ньому щось невловиме, чого не можна змалювати, але з чого кожен упізнавав, що це — апостол Петро. Внизу попідпирали голівки гарненькі янголята з крильцями, як у кажана, і такими товстенькими, круглими рученятами... Пізніше вона купила собі таку ікону, тільки меншу. "Rafael ріпх"1 було написано внизу. Картина загинула, перетворилась на попіл тієї ночі, коли вона в бомбосховищі, на замащеній ваксою постелі народила дитину, понесену під іконою божої матері.

Вона бачила ту ікону, як дивилась угору повз Генрі-хове обличчя — поважне обличчя унтер-офіцера, що давно вже не боявся любощів. Десь далеко, по той бік поля, просурмили вечірню зорю — воля до самого ранку... Але те, що "висіло в повітрі", тінню лягло й на Ген-ріхове обличчя, що з ненавистю дослухався до гуркоту танків, які мчали вулицями цілу ніч... Тепер він згорів десь між Запоріжжям і Дніпропетровськом, перетворився на мумію. Переможний танк, переможна газова піч для пана Бамбергера — не залишилось ні солдатської книжки, ні обручки, ні годинника, на якому побожна мати веліла вирізьбити: "На пам'ять про моє перше причастя". На знімках усміхнений єфрейтор, усміхнений унтер-офіцер, усміхнений фельдфебель — але в житті він був такий поважний.

Катафалк, що його прозвали тумбою, свічки в маленькій саксонській парафіяльній каплиці і неприязне, суворе обличчя свекрухи:

— Шануй пам'ять мого сина!

Вона залишилась двадцятиоднорічною вдовою, а через рік Еріх запропонував їй свою астму, свое серце й своє какао: боязкий, добродушний, маленький наці з хворими бронхами. Камфора, пляшка з оцтом, полотняні ганчірки, віддерті від сорочки, і терплячий, глухий стогін уночі.

Нічого не вдієш, треба глянути в дзеркало, що висить поряд із Генріховим портретом, — зуби ще білі й

1 Малював Рафаель (лат.). 32

наче міцні, та як помацати їх, вони зловісно хитаються. Губи ще повні, не такі тонкі й злісно скривлені, як у Верни. Вона ще гарна, струнка дружина фельдфебеля, який усміхався з портрета, лялька з гнучкою й тугою шиєю, що перемогла молодших за себе кондукторок.

Але ж тисячу двісті марок за тринадцять зубів... І ясен, що стають усе гірші, все більше оголюють зуби, уже не відновити...

Вона вже вирішила згодитись на пекареве благання, а Лео віддати молодим кондукторкам, Лео з чисто виголеним обличчям, вугластим лобом, червоними від щітки руками, полірованими нігтями і впевненістю сутенера в погляді. Тільки хай іще меланхолійний пекар із брезклим обличчям трохи почекає, хай трохи помучиться. Мабуть, він дасть їй кімнату, даватиме й грошей, а може, й візьме хлопця учнем, коли той через три роки закінчить школу.

Вона старанно витерла обличчя туалетною водою, і на ваті лишився бруд, що невідомо звідки взявся. Потім злегка напудрилась, підфарбувала губи й помацала коси, що теж почали сіктися. Досі лиш двоє чоловіків завважили, які в неї гарні руки,— Генріх і.пекар. Навіть Герт не помітив їхньої краси, хоч часто, як мала дитина, просив, щоб вона гладила його по обличчю, майже по годині. А пекар спалахував жагою, тільки-но глянувши на її руки. Закоханий дурень, що співає гімни любовним утіхам серед сірого сміття в своїй пекарні, нашіптує їй на вухо всілякі дурниці.

Вона злякалась, коли раптом на порозі з'явився хлопець. У нього було батькове обличчя: обличчя усміхненого єфрейтора, усміхненого унтер-офіцера, усміхненого фельдфебеля, таке саме гарне й таке саме поважне.

— Ти ще не пішла, мамо? — спитав він.

— Зараз іду, — відповіла вона.— Нічого не станеться, як я спізнюся раз. Ти зайдеш сьогодні по мене?

Вона пильно стежила за його обличчям, але не помітила навіть тіні вагання на ньому.

— Зайду, — сказав він.

— Підігрій собі юшку,—сказала вона,—а ось тут дві помаранчі — одна для тебе, і одна для Вільми. Хай вона спить.

— Гаразд, — мовив він, — дякую. Що сказав лікар?

— Потім розповім, тепер мені треба йти. Отже, зайдеш?

— Зайду,— сказав він.

Вона поцілувала його, відчинила двері, і він ще раз гукнув їй услід:

— Зайду, неодмінно зайду!

V

Мартін зупинився, розстебнув сорочку й пошукав на грудях шнурка з ключем. Уранці, коли йому вішали ключа на шию, він був холодний, висів унизу, аж біля пупа й трохи муляв, потім теплішав, а як зовсім нагрі* вався, Мартін переставав відчувати його. В сутінках вій побачив білу записку, приколоту до дверей, але не по* спішав увімкнути світло й довідатись, що в ній написано. Він нахилився й розгойдав ключа так, що той перелетів повз ліве вухо й через голову і вдарився об праву щоку. На хвилю Мартін завмер, потім одним порухом перекинув йогб знову наперед, лівою рукою намацав кнопку вимикача, а правою — замкову щілину, весь час напружено прислухаючись: начебто дома нікого не було. В за* писці напевне сказано, що Альбертові також треба було кудись поїхати. Коли він думав "нікого", то не рахував бабусі — вона безперечно дома. Бабуся завжди дома. Думати "нема нікого" означало "нема нікого, крім бабусі". Це крім було вирішальне. Слово, що його вчител* ненавидів так само, як "в л а с н е", "в з а-г а л і", "о д н а к о в о", набагато важливіші слова, ніж думали дорослі. Він навіть почув, як бабуся щось бубоніла, ходячи по своїй кімнаті, і від її важкої ходи в суднику дзеленчали склянки. Почувши бабусю, він зразу уявив собі і її саму, і величезний, чорного кольору старосвітський судник. Судник був старий, а це те саме, що й коштовний. Усе старе коштовне. Старі церкви, старі вази. Коли бабуся ходила по кімнаті, паркет дрижав, а через кілька розхитаних мостин те дрижання передавалось до судника, і склянки в ньому завжди дзеленчали. Аби тільки бабуся не почула, що він прийшов додому. А то покличе його до себе й почне годувати шматками сируватого рожевого м'яса, якого він страх не любить, ставитиме питання з катехізису і питання про Гезелера. Він натиснув на кнопку й прочитав записку, що її залишив дядько Альберт: "Я все-таки мушу піти з дому". Слово "все-таки" тричі підкреслено. "Повернусь о сьомій, почекай, будемо разом вечеряти". Те, що Альберт тричі підкреслив "все-таки", свідчило про вагу таких слів, хоч учитель ненавидів їх і заборонив уживати. Мартін зрадів, коли стало знову темно — він боявся, щоб бабуся не побачила світла, не затягла його до себе, не почала екзаменувати й годувати; боявся її рожевого м'яса, солодощів, пестощів, гри в катехізис і запитань про Гезелера... В кращому випадку бабуся вискочить до сіней і заголосить: "У мене знову кров у сечі!" І буде вимахувати скляним нічним горщиком та гірко плакати. Йому ставало нудно від її сечі, він боявся бабусі й радів, що світло погасло.

На вулиці засвітилися газові ліхтарі. їхнє жовтаво-зелене мерехтливе світло пробивалося за спиною в Мартіна крізь товсте скло ґанку, падало на стіну й кидало на темні двері його тінь, вузьку й сіру. Він і досі тримав пальця на вимикачі. Потім мимоволі натиснув на нього, і сталося те, чого він завжди так напружено чекав: із світла вискочила його тінь, неначе темний, меткий звір, чорний і страшний, перестрибнула через поруччя і впала на хутрину дверей, що вели до підвалу.