Дім без господаря - Сторінка 12

Розповідаючи, вона тицяла пальцем у знімки головних героїв, коли про них ішла мова. І вод в неї виходило похмуре, різке й моторошне, як у страшній казці: підлість, злочинність, розпуста,— але була також шляхетність і невинність. Прегарні чоловіки, що їх обдурювали прегарні жінки, прегарні жінки, що їх обдурювали прегарні чоловіки... І святий Павло, у якого на шляху до Дамаска влучила блискавка. Атож, ось він, на програмці,— бородатий, охоплений полум'ям. І свята Марія Горетті, що її підступно вбила хтива свиня... Що воно таке — хтива свиня? Певне, щось неморальне і безсоромне. Але здебільшого в кіно йшлося про чарівних жінок, що ставали черницями: здається, існує безліч фільмів про черниць, яких йому не можна дивитись, бо на афіші з черницями ніколи не наліплюють білу смужку паперу з написом: "Дітям вхід вільний".

Та сьогодні Больда, видно, не мала бажання розповідати ніякого фільму. В зеленаво-жовтому світлі газового ліхтаря вона сиділа біля своїх молитовників і перебирала їх, аж поки знайшла потрібний. На щастя, той молитовник був без нот, а то вона цілу годину співала б — отож навіть приємно було слухати, як вона спокійно мурмотіла молитви. Зі спини вона скидалася на Брілахову матір — така сама тонка, з чорними, як смоль, косами. Сутінки густішали, світло зеленішало, і в його променях Больдині меблі виблискували, як панцирі мерехтливих жуків. І раптом, набагато раніше, ніж Мартін сподівався, він почув унизу материн голос, почув, як коло будинку зупиняються машини, почув материн сміх і ще чийсь, чужий. Як він ненавидів тих чужинців, їхній регіт, їхні обличчя, ще навіть не бачивши їх, ненавидів шоколад, який вони принесуть із собою, подарунки, які вони почнуть розгортати, слова, які вони скажуть, питання, які вони почнуть ставити. І він тихенько попросив Больду:

— Скажіть, що я ще не прийшов, і не вмикайте світла.

Та перепинила молитву:

— Мати злякається, що тебе й досі немає.

— Ми ж могли не почути, що вона прийшла.

— Не треба брехати, синку.

— Ну, хоч чверть години можна мені ще побути?

— Гаразд, але жодної хвилини більше.

Коли б мати вернулася сама, він побіг би до неї, навіть не боячись, що розпочнеться "кров у сечі". Але він ненавидів тих людей, що приходили до матері, особливо того гладкого, що завжди говорив про батька. М'які руки й "чудові цукерки".

Ще зеленіше стало світло й чорніша Больда, а її коси навіть чорніші за неї саму: не коси, а густа, мов чорнило, темрява, на яку падав лиш один промінчик зеленого світла, легенький відблиск: жорсткі, довгі, гладенькі Больдині коси та її мурмотіння, і, як завжди, в темряві спливають слова — Гезелер, неморальний, безсоромний і те слово, що його Брілахова мати сказала пекареві, і питання з катехізису, що лунає з темряви: "Н авіщо прийшли ми вхвіт се й?"

Усе було неморальне, і багато що безсоромне. А Брілах не мав грошей і цілими годинами вираховував, на чому б заощадити.

Больда все мурмотіла біля вікна, темна, як індіянка, кімната була сповнена грою зеленаво-жовтого світла, будильник на полиці над Больдиним ліжком тихо й повільно цокав. А знизу наростав галас, невблаганний, руйнівний: хихотіння жінок, гучний сміх чоловіків, материна хода, вищання погано змащеного млинка до кави, запитання: "Чи, може, хочете, чаю?" — аж раптом у сінях пролунав дикий зойк: "

— У мене кров у сечі! Кров у сечі!

Нараз там, унизу, запала мертва тиша, і Мартін від-, чув майже втіху з бабусиного нападу. Больда згорнула молитовника, обернулась до нього, здвигнула плечима і, щиро, ласкаво засміявшись, прошепотіла:

— Ну, цього разу вона вчасно почала! Шкода, що ти не міг знати її раніше, не така вже вона й погана.

Кров у сечі.

Для материних гостей то, мабуть, була незвична вистава, вона на деякий час ніби скувала їх, але потім знов зчинився приглушений гамір. Мартін почув материн голос із Альбертової кімнати, вона телефонувала лікареві — бабуся замовкла, бо була певна, що, як викличуть лікаря, вона дістане те, чого бажає, — шприц. Дивний таємничий прилад із нікелю й скла, маленький і чистий, аж надто чистий; схожа на бабку тваринка з дзьобом, як у колібрі — прозорого колібрі, що насмоктувався рідини із скляної трубочки і впивався в бабусину руку.

Бабусин голос, низький і гучний, як орган, лунав тепер із материної кімнати. Вона розмовляла з гістьми.

Больда увімкнула світло — зникли зелені чари, скінчилося щастя — не можна було більше лежати на Боль-диній черничій канапі й слухати її мурмотіння.

— Нічого не вдієш, синку, треба тобі йти вниз, можеш зразу лягти в ліжко. Не бійся, тобі дозволять переспати в дядька Альберта.

Больда засміялася — вона знайшла правдиві, магічні слова: "Переспати в дядька Альберта".

Мартін із Больдою пересміхнулися, і він повільно пішов униз сходами. На порозі материної кімнати, наче тінь якогось величезного звіра, стояла бабуся. Хлопець почув, як вона ніжно казала низьким, схожим на орган голосом:

— Ви тільки подумайте, панове, в мене кров у сечі. Звідти якийсь йолоп відповів:

— Шановна пані, лікаря вже повідомлено.

Коли бабуся почула Мартінову ходу, вона швидко обернулася, кинулася до своєї кімнати, винесла, ніби якусь коштовну здобич, посудину з сечею і дала Мартінові.

— Подумай лиш, серденько, знову те саме.

І він сказав те, що й повинен був сказати такої урочистої миті:

— Немає нічого страшного, кохана бабусю, лікар скоро прийде.

Бабуся, вважаючи, що він уже належно вивчив темно-жовту рідину, повільно забрала назад посудину і також мовила те, що й завше казала такої урочистої хвилини:

— Який ти добрий, серденько моє, жалієш свою бабусю.

І йому стало соромно, бо насправді він зовсім не жалів її.

Наче королева, поверталась бабуся до своєї кімнати. Із кухні швидко вибігла мати, поцілувала Мартіна, і він помітив з її очей, що вона плакатиме цього вечора. Він любив матір, радий був, що побачив її, коси її так гарно пахли, але часом вона ставала така, як і ті люди, що приходили з нею.

— Шкода, що Альбертові також довелося піти з дому, він хотів повечеряти з тобою.

— Мене Больда нагодувала.

Мати похитала головою й засміялась, як завжди, коли він їв Больдині страви, а інша жінка, білява, як і мати, чужа жінка, що, одягнувши Больдин брудний фартух, нарізала кружечками круто зварені яйця на кухонному столі, дурнувато усміхнулась до нього.

І мати сказала те, що завжди казала в таких випадках і за що Мартін її ненавидів:

— Ви тільки подумайте, він любить просту їжу. І жінка відповіла те, що й належало відповісти:

— Чарівно!

— Чарівно! — закричали й інші дурепи, що повиходили з материної кімнати.— Чарівно!

—Чарівно! — не посоромилися підхопити той дурний крик навіть двоє чоловіків.

Усіх гостей, що приходили вечорами до матері, Мартін вважав дурнями, і ці двоє дурнів знайшли чоловічий варіант до слова "чарівно" — вони закричали:

— Чудово!

І Мартінові довелося — таки довелося! — зайти до кімнати, взяти від них шоколад, іграшкові машини, а коли він нарешті вихопився звідти, то почув іще навздогінці шепіт:

— Незрівнянна дитина!

Ох, які гарні зелені сутінки в Больдиній кімнаті, її канапа, що пахне монастирською приймальнею, або Глюмова кімната з великою картою на стіні!

Він повернувся до кухні, де та сама дурепа нарізала кружечками вже помідори, і почув, як вона сказала:

— Я так люблю імпровізовані вечері!

Мати відкорковувала пляшки, булькав окріп у чайнику, на столі лежали рожеві шматки шинки й варена курка — біле м'ясо з ледь зеленавим відтінком, — і чужа білява жінка мовила:

— Салат із курки — це просто казка, люба Нелло! Він злякався: люди, що називали матір "любою Нел-

лою", приходили частіше, ніж ті, що казали просто "пані Бах".

— Можна мені піти до Альбертової кімнати?

— Гаразд,— відповіла мати,— йди, я принесу тобі щось попоїсти.

Я вже наївся.

— Справді*

— Наївся, — сказав Мартін, і раптом йому стало шкода матері — вигляд вона мала не вельми щасливий. І він тихо додав: — Дякую, я справді наївся.

— О,— втрутилась у розмову чужа жінка, що саме обшкрябувала ножем курячі кістки, — я вже чула, що Альберт Мухов живе у вас, люба Нелло, а мені так хочеться познайомитись з усіма людьми, що знали вашого чоловіка. Яка це втіха — опинитися в центрі духовного життя!

В Альбертовій кімнаті було гарно — там пахло тютюном і свіжою білизною, яку Альберт завжди складав купкою в шафі. Його білі, як сніг, чисто випрані сорочки в зелену і жовто-брунатну смужку, пахли чудово, так само приємно, як та дівчина з пральні, що їх приносила. В неї було навдивовижу біляве волосся, майже такого самого кольору, як шкіра. На світлі вона здавалась дуже гарною і подобалась Мартінові, тому що була привітна й ніколи не говорила дурниць. Вона часто приносила йому рекламні повітряні кулі — він надував їх і потім разом з Брілахом цілими годинами грав у м'яча просто в кімнаті, не боячись щось розбити. Величезні тугі кулі з тонкої гуми, а на них напис розведеною крейдою: "Буффо випере тобі все".

На Альбертовому столі лежали стоси паперу до малювання, а в куточку біля табакерки стояла скринька з фарбами.

Та за стіною в материній кімнаті лунав регіт, він сердив Мартіна, і йому також хотілося вхопити нічного горщика й закричати на весь дім: "У мене кров у сечі!.."

Ще один вечір зіпсовано, тому що Альбертові також довелося кудись піти. Як мати лишалася вдома й не чекала ніяких гостей, вони ввечері збиралися в її кімнаті; інколи туди на півгодини заходив Глюм, щось розповідав, чи Альберт сідав до рояля і грав, а мати читала. А ще краще було, як Альберт пізно ввечері катав його на машині або йшов з ним їсти морозиво. Йому подобалось яскраве, різнобарвне світло в павільйоні, що падало від величезного півня, гучна музика платівок, холодне морозиво, шипучий світло-зелений лимонад, у якому плавали шматочки льоду, зате він ненавидів дурних чоловіків і жінок, що вважали його "чарівним", "чудовим" і псували вечори.

Мартін відкопилив губи, підняв вічко скриньки з фарбами, дістав довгого товстого пензля, вмочив його в воду, а потім довго й щедро набирав на нього чорної фарби. На вулиці зупинилась машина, і він зразу почув, що то не Альбертова, а лікарева. Він поклав пензля, почекав дзвінка й швидко побіг у сіни, бо зараз малб відбутись те, що завжди відбувалось у таких випадках і що його кожного разу хвилювало.