Діти капітана Гранта - Сторінка 33

Однак вода начебто свого найвищого рівня. Але навальна сила вода ринула на північ, свідчила, що аргентинські ріки не вгамувалися. Перш ніж спадати, вся ця сила стишитися й стати нерухомо, як море між відпливом. Отже, поки стрімкі потоки котились з півдня годі було сподіватися на спад води.

Коли Гленарван і майор оглядали позначки, в гущавині дерева розітнулись постріли, супроводжуванім голосними радісними вигуками. Дзвінкий Робертовий дискант розкочувався срібними руладами на тлі густого Паганелевого баса. Хтозна, кого поміж них скоріше можна назвати дитиною. Полювання, як видно, почалося вдало й обіцяло найвишуканіші страви. Коли майор і Гленарван вернулись до багаття, то насамперед похвалили Вільсона за дотепний винахід: цей кмітливий моряк заходився ловити рибу за допомогою звичайної шпильки й мотузки. Кілька десятків дрібної рибки "мохарас", ніжної, мов корюшка, тріпотіло в полі його пончо, даючи на здогад, як з буде ласувати нею за вечерею!

Нарешті з вершини омбу спустились мисливці. Паганель обережно ніс яєчка чорних ластівок і низку горобців, котрих він збирався потім видати за жайворонки. Роберт влучно підстрелив кілька пар ільгуерос. Цих маленьких жовто-зелених пташок, дуже добрих на смак, надто полюбляють на ринках Монтевідео. Паганель, котрий знав п'ятдесят один спосіб готувати яйця, цього разу мусив обмежитись одним — просто спекти їх у гарячому приску. А втім, страв вийшло доволі, різноманітних і вишуканих. Сушене м'ясо, печені яйця, смажені мохарас, горобці і ільгуерос —це був справжній бенкет, що його не раз потому згадували. [171]

За вечерею точилась весела розмова. Всі вітали Пага-недя — адже він уславився і як мисливець, і як кухар. Вчений приймав похвалу скромно, як то й личить людині з високими заслугами. Потім він став захоплено розповідати про омбу, це розкішне дерево, що дало їм притулок; його коріння, на думку Паганеля, сягає у землю надзвичайно глибоко.

— Ми з Робертом уявляли, — додав він жартома, — ніби полюємо в справжньому лісі. Мені навіть видалося, що ми заблудили. Я не міг знайти дороги назад! Сонце хилилося вже за обрій, а я марно шукав сліди наших ніг! Нас мучив голод! Уже із темних хащів долинало гарчання хижих звірів... Тобто ні! Там не було хижаків... на превеликий жальї

— Як? — здивувався Гленарван. — Ви шкодуєте, що тут бракує хижаків?

— Атож.

— Однак усі бояться їхньої люті...

— Ніякої люті не існує... з наукового погляду, — заперечив учений.

— В кожному разі, Паганелю, — втрутився майор, — ви ніколи мене не переконаєте, що хижі звірі корисні. Навіщо вони здалися?

— Навіщо? — вигукнув Паганель. — А хоча б на те, щоб класифікувати тварин на розряди, види, родини...

— Ото велика користь, що й казати! — мовив Мак-Наббс. — Мені воно ні до чого. Коли б я був разом з Ноєм під час всесвітнього потопу, то аж ніяк не дозволив би цьому незавбачливому патріархові узяти до ковчега по парі левів, тигрів, пантер, ведмедів й інших звірів, так само шкідливих, як і нікому не потрібних.

— Ви вчинили б отак? — спитав Паганель.

— Авжеж, — відповів майор.

— Тоді ви допустились би помилки з погляду зоології.

— Але не з загальнолюдського, — заперечив майор.

— Та це ж просто обурливо! — вигукнув Паганель. — Як на мене, то я, навпаки, подбав би, щоб до ковчега потрапили й мегатерії, і птеродактилі, й взагалі всі допотопні тварини, котрі, на жаль, відтоді перевелись...

— А я вам кажу, — наполягав Мак-Наббс, — що Ной вельми добре зробив, покинувши їх напризволяще, коли тільки вони справді існували за його часів-

— А я вам кажу, — не вгавав Паганель, — Ной учинив погано, й вчені його проклинатимуть довіку!

Присутні, слухаючи цю суперечку двох друзів про старого Ноя, не могли втриматись од сміху. [172]

Майор, який ніколи в своєму житті ні з ким не сперечався, наперекір своїм переконанням, щодня мав сутички з Паганелем. Здавалось, у вченого був особливий талан під'юджувати майора.

Гленарван, за своїм звичаєм, втрутився до спірки:

— Прикро це чи ні, з наукового погляду чи з загальнолюдського, але нам доведеться погодитися з тим, що хижаків нема. Паганель, звичайно, і не сподівався на зустріч з ними в цьому повітряному "лісі".

— А чому б і ні? — озвався вчений.

— Хижі звірі на дереві? — здивувався Том Остін.

— Аякже! Звичайна річ! Американський тигр, ягуар, коли за ним женуться мисливці, частенько шукає порятунку на дереві. Така тварина, зненацька захоплена повінню, могла б знайти схованку між гілляччям омбу.

— Сподіваюсь, вона вам не трапилась? — спитав майор.

— Ні, — відповів Паганель, — хоч ми й обійшли увесь "ліс". Дуже шкода, то були б знамениті лови! Адже ягуар — лютий кровожерний хижак. Йому досить раз ударити лапою, аби скрутити коневі в'язи. А коли він закуштуе людського м'яса, то жадатиме його завжди. Найдужче він полюбляє м'ясо індіанців, потім негрів, потім мулатів і, нарешті, білих.

— Я просто у захваті, що мені припало четверте місце, — мовив Мак-Наббс.

— Пхе! Це доводить лишень, що ви анітрохи не смакуєте ягуарові, — зневажливо мовив Паганель.

— Дуже радію з" цього, — жваво відповів майор.

— Але ж це принизливо! — вигукнув незгідливий Пага-. нель. — Адже білі проголошують свою вищість поміж людей, та, видимо, добродії ягуари цієї думки не поділяють!

— Хай так, мій хоробрий Паганелю, — мовив Гленарван, — але як, серед нас немає індіянців, негрів і мулатів, то я дуже радий, що тут немає і любих вашому серцю ягуарів. Нам і без них кепсько...

— Кепсько? — вигукнув Паганель, вчепившись за це слово, що могло надати нового повороту суперечці. — Ви скаржитесь на свою долю, Гленарване?

— А певно, — відповів Гленарван, — хіба ж вам вигідно на цих твердих гілляках?

— Я ніколи не почував себе ліпше, навіть у власному кабінеті. Ми живемо, немов птахи, співаємо, пурхаємо. Я схиляюсь до тої думки, що призначення людини — жити на деревах.

— їй бракує лише крил, — сказав майор. [173]

— Колись вона їх зробить!

— А поки що, любий друже, — мовив Гленарван, — дозвольте мені віддати перевагу перед цією повітряною домівкою піщаній доріжці в парку, паркетній підлозі в будинку або палубі на якомусь судні!

— Треба, Гленарване, — відповів Паганель, — приймати речі такими, які вони є. Гарні обставини — то й добре. Кепські — не нарікайте! Я бачу, ви сумуєте за вигодами Малькольм-Касла!

— Ні, але...

— Я певен, Роберт дуже задоволений, — квапливо мо-< вив Паганель, аби мати принаймні одного прихильника.

— Так, пане Паганелю, — весело озвався Роберт.

— Звісно, в його віці... — зауважив Гленарван.

— їв моєму також, — перебив його вчений. — Мало вигод — то менше й потреб, а що менше потреб, то людина щасливіша.

— Ось побачите, — мовив майор, — Паганель зараз кинеться в бій проти багатства й розкошів.

— Ні, Мак-Наббсе, не збираюсь, — відповів Паганель, — але, коли хочете, я розповім вам з цього приводу арабську казочку, що саме навернулася мені на пам'ять.

— Розкажіть, розкажіть, пане Паганелю! — вигукнув Роберт.

— А яке повчання має ваша казка? — спитав майор.

— Таке, що й всі казки, мій друже.

— Отже, якась дурничка. Та однаково починайте, Ше-херезадо, і розкажіть вашу казку, — ви ж у цьому справжній мастак.

— Жив собі колись, — почав Паганель, — син великого Гаруй аль-Рашіда(50), і був він нещасливий. Пішов він за порадою до старого дервіша(51). Мудрий дід вислухав його і сказав, що важко знайти щастя на цьому світі. "Однак, — додав^ він, — я знаю певний спосіб стати щасливим". — "Який?" — спитав царенко. "Надягти сорочку щасливої людини", — відповів дервіш. Царенко обійняв старого й подався розшукувати талісман. Він довго мандрував, відвідав усі столиці світу, надягав сорочки імператорів, сорочки королів, сорочки короленків, сорочки вельможців. Усе було марне — щасливіший він не став. Тоді він спробував носити сорочки малярів і поетів, сорочки воїнів, сорочки купців. Надаремно! Довго блукав отак, марно шукаючи щастя.

(5)° Г а р у н аль-Рашід (VIII ст. н. є.) — арабський каліф. Дервіші — мусульманські мандрівні чепці. [174]

Врешті охопив його розпач, і, вельми смутний, пішов він назад, до батькового палацу. Та раптом запримітив він у полі хлібороба, що, весело співаючи, ходив за своїм плугом. "Якщо й ця людина не щаслива, —подумав царенко, —то, мабуть-таки, немає щастя на землі". Він підійшов до хлібороба й мовив: "Скажи мені, чоловіче добрий, чи ж ти щасливий?" — "Так", — відповів той. "Чи є в тебе якесь бажання?" — "Жодного". — "Помінявся б ти своєю долею на долю короля?" — "Ніколи в світі!" — "Тоді продай мені свою сорочку". — "Сорочку? Та в мене її нема!"

Розділ XXV МІЖ ВОГНЕМ І ВОДОЮ

Казка Жака Паганеля надзвичайно всім припала до вподоби. Оповідача нагородили гучними оплесками, але кожний так само мав своє на думці, і вчений, як це завжди буває в суперечках, нікого не переконав. Однак усі зійшлися на тому, що нарікати на долю не слід, і коли немає ані палацу, ані хижки, треба задовольнятися деревом.

Отак, за розмовами, звечоріло. Тільки міцний сон міг гідно завершити цей турботливий день. Мешканці омбу відчували страшенну втому не лише через боротьбу з повінню, але й від нещадної спеки, котра мучила ,їх протягом цілого дня. їхні крилаті сусіди вже подали добрий приклад, умостившись на ніч. Мелодійні рулади ільгуерос, цих соловейків пампи, помалу затихли, пташки поховались у темній гущавині листя. Найкраще було б і людям зробити те саме.

Однак, перш ніж "забратися в кубелечко", як сказав Паганель, він, Гленарван і Роберт видерлись нагору до "обсерваторії", аби востаннє кинути оком на водну рівнину. Було близько дев'ятої години. На заході, де сонце щойно сховалось за обрій, стояло огнисте марево. Вся ця частина небозводу наче купалася в гарячому тумані. Сузір'я, завжди такі яскраві в Південній півкулі, тепер ледь мерехтіли крізь імлистий серпанок. Проте їх усе ж можна було розпізнати, і Паганель загадав своєму юному другові Роберту пильно вдивитися в зірки — вони тут напрочуд гарні. Зокрема він указав на сузір'я Південного Хреста, котре має У своєму складі дві зірки першої і дві — другої величини, розміщені у формі ромба приблизно на висоті полюса; на сузір'ї Кентавра, в якому сяє Альфа, найближча до Землі [175] зоря; на дві туманності Магеллана — поміж них більша вкриває простір, що в двісті разів перевищує видиму поверхню Місяця, і, нарешті, "чорне провалля" на небесному склепінні, де світил ніби немає й сліду.

На превеликий жаль Паганеля, Оріон, котрий можна бачити в обох півкулях, ще не зійшов; та все ж географ розповів двом своїм учням про деякі цікаві подробиці патагонської "космографії".