Дитя Ноя - Сторінка 3

Одначе він не має жодного відношення до каменю.

Нехай і так. Але коли він подзвонив і ввійшов у дім Сюллі, я одразу ж здогадався, що йшлося саме про нього.

Довгий, вузький чоловік: він ніби складався з двох не пов'язаних між собою частин — голови і решти. Його тіло видавалося нематеріальним, під тканиною не було видно жодних опуклостей, чорна сутана була такою ж пласкою, наче висіла на вішаку, з-під неї виднілися начищені до блиску черевики, які, здавалося, взагалі не трималися на щиколотках. Натомість виглядала голова, рожева, жива, новісінька й невинна, як вийняте з купелі немовля. Виникало бажання поцілувати й потримати її в руках.

— Добридень, отче, — сказав граф. — Це Жозеф.

Я розглядав його, намагаючись збагнути, чому його обличчя не лише майже не дивувало мене, а й виглядало немов підтвердження. Підтвердження чого? Його чорні очі приязно дивилися на мене з-поза круглих скелець легеньких окулярів. І раптом сяйнула думка.

— У вас немає волосся, — вигукнув я.

Він усміхнувся, і в цю мить я полюбив його.

— Так, багато волосся випало. А те, що росте, я голю.

— Навіщо?

— Щоб не гаяти часу на причісування.

Я зайшовся сміхом. Отже, він сам не здогадується, чому він лисий. Так кумедно… Сюллі запитально дивилися на мене. Вони теж не розуміли? Чи варто їм про це казати? Це ж бо й так очевидно: голова отця Понса була гладенькою, наче рінь, адже він мусив виправдовувати своє ім'я — Пемза!

Та оскільки їхнє здивування не минало, я відчув, що краще промовчати. Навіть якщо виглядатиму дурником…

— Ти вмієш їздити на велосипеді, Жозефе?

— Ні.

Я не зважився зізнатися, чому так сталося: відтоді як почалася війна, батьки з обачності забороняли мені бавитися на вулиці. Тож у розвагах я дуже відставав від своїх однолітків.

— Тоді я тебе навчу, — пообіцяв отець. — Спробуй втриматися, сидячи за мною. Чіпляйся.

Я намагався заслужити похвалу від Сюллі, але не падати з багажника навчився лише після кількох спроб, зроблених на подвір'ї будинку.

— А тепер спробуємо на вулиці.

Коли в мене це вийшло, граф і графиня підійшли до нас і нашвидку поцілували мене.

— До скорої зустрічі, Жозефе. Ми приїдемо тебе провідати. Зважайте на Здорованя Жака, отче.

Я ледве чи встиг збагнути, що це було прощання, як ми вже їхали вулицями Брюсселя. Оскільки моя увага зосереджувалася на тому, щоби втримати рівновагу, я не мав змоги журитися.

Під дрібним дощем, який перетворював асфальт на маслянисте дзеркало, ми, тремтячи, швидко їхали на велосипеді, що похитувався, потрапивши на клаптик шкірки від ковбаси.

— Якщо нам трапиться Здоровань Жак, притулися до мене і розмовляймо, наче ми віддавна з тобою знайомі.

— Хто такий Здоровань Жак, отче?

— Єврей-зрадник, який їздить містом у гестапівському автомобілі. Впізнавши євреїв, він показує їх нацистам, аби ті їх заарештували.

І тут я помітив велике чорне авто, що повільно їхало позаду нас. Я оглянувся і вгледів за вітровим склом кількох чоловіків у темних плащах; один із них, з блідим і спітнілим обличчям, колючим поглядом озирав тротуари проспекту королеви Луїзи.

— Здоровань Жак, отче!

— Ну, ж бо, швиденько щось мені розказуй. Ти ж, напевно, знаєш купу смішних історій, Жозефе?

Не гаючи часу на пригадування найсмішніших, я почав видавати весь запас анекдотів. Я ніколи не підозрював, що вони можуть настільки розсмішити отця Понса, який реготав на весь голос. Раптом, збуджений таким успіхом, я також розсміявся; настільки сп'янів від успіху, що ледве чи звернув увагу на авто, яке порівнялося з нами.

Здоровань Жак подивився на нас лихим оком, промокаючи свої пухкі щоки невеличким згорнутим білим носовичком, і, явно роздратований нашою життєрадісністю, подав водієві знак їхати швидше.

Невдовзі отець Понс звернув у бічну вуличку, й автомобіль зник із поля зору. Я хотів продовжити кар'єру коміка, але отець Понс вигукнув:

— Досить, Жозефе, благаю. Я так насміявся, що вже не годен крутити педалі.

— Шкода. Ви не почуєте історії про трьох рабинів, які випробовували мотоцикл.

Споночіло, а ми їхали та їхали. Місто залишилося далеко позаду, ми мчали по сільській місцевості, де дерева стали геть чорними.

Отець Понс начебто не вибився із сил, але не розмовляв, обмежуючись короткими запитаннями: "Все гаразд?", "Ну як, тримаєшся?", "Ти не стомився, Жозефе?" Але що довше тривала наша подорож, то більше мені здавалося, що ми стаємо ріднішими, напевно тому, що мої руки трималися за його поперек, голова схилялася на його спину, а через грубу тканину я відчував ласкаве тепло, яке йшло від його вузького тіла. Нарешті, з'явилася табличка з назвою Шемле — село отця Понса, і він загальмував. Велосипед наче заіржав, і я впав у канаву.

— Браво, Жозефе, ти таки добре тис на педалі! Тридцять п'ять кілометрів! Для початку — просто чудово!

Я підвівся, не зважуючись сказати отцеві Понсу, що це не так. Насправді, на мій великий сором, я зовсім не крутив педалей під час подорожі, мої ноги просто звисали в порожнечу. Невже там були педалі, а я їх навіть не помітив?

Я не встиг цього перевірити — він поставив велосипед і взяв мене за руку. Ми пішли полем до короткої приземкуватої будівлі — першого будинку на околиці Шемле. Там він знаком звелів мені мовчати і, проминувши головний вхід, постукав у двері прибудови.

З'явилась якась постать.

— Заходьте, швидко.

Мадемуазель Марсель, аптекарка, квапливо зачинила двері і вказала на сходи, якими ми спустилися вниз, опинившись у льоху, скупо освітленому масляною лампою.

Діти лякалися Мадемуазель Марсель, і коли вона нахилилася до мене, то домоглася звичного ефекту: я ледве не закричав із відрази. Чи причиною був напівморок? Чи освітлення знизу? Мадемуазель Марсель була схожою на все що завгодно, крім жінки, — ну геть картоплина на пташиному тулубі. Її обличчя з великими, грубо виліпленими рисами, зі зморщеними повіками, з тьмяною нерівною бугристою землистого відтінку шкірою було схоже на бульбу, обробляючи яку, селянин ударом мотики позначив тонкогубий рот і два невеликі нарости — очі; ріденьке волосся, сиве при корені, рудувате на кінчиках, вказувало на імовірність відростання до весни. Стоячи на худих ногах, подавшись уперед, з тулубом, який, здавалося, весь перейшов у живіт, вона, немов пузатенька вільшанка, що роздулася від шиї до гузки, стояла взявшись руками в боки, завівши назад лікті, наче готуючись до злету, і роздивлялася мене перед тим, як клюнути.

— Звісно, єврей? — запитала вона.

— Авжеж, — відказав отець Понс.

— Як тебе звати?

— Жозеф.

— Це добре. Не треба змінювати імені: воно і єврейське, і християнське. А батьків?

— Маму — Лея, тата — Мікаель.

— Я питаю про прізвище.

— Бернштейн.

— Катастрофа! Бернштейн… Скажемо Бертен. Я зроблю тобі папери на ім'я Жозефа Бертена. Ходи-но сюди, зробимо світлину.

У кутку кімнати на мене чекала табуретка, вона стояла перед задником із намальованим небом, що височіло над якимось лісом.

Отець Понс причесав мене, обсмикнув мій одяг і попросив дивитися на апарат, величеньку дерев'яну коробку з гармошкою, що стояла на триніжку заввишки майже з людину.

У цю мить по кімнаті промайнула блискавка, миттєва й бентежна, і я вирішив, що це мені привиділося.

Доки я протирав очі, Мадемуазель Марсель поставила нову пластину в гармошку, і світловий спалах знову повторився.

— Іще! — попросив я.

— Ні, двічі досить. Я проявлю їх уночі. Сподіваюся, ти без вошей? Втім, помиєшся цим лосьйоном. Корости теж нема? У будь-якому разі я потру тебе щіткою із сіркою. Що ще? Месьє Понс, я вам його поверну за кілька днів, це вас влаштовує?

— Так, цілком.

Але мене це ніяк не влаштовувало: думка про те, що мені доведеться залишитися з нею наодинці, лякала мене. Не наважуючись це сказати, я натомість запитав:

— Чому ти кажеш "месьє"? Треба казати "отче".

— Я кажу так, як хочу. Месьє Понс знає, що я ненавиджу клерикалів, я не терплю їх із самого дитинства і мене нудить від облатки. Я — фармацевт, перша жінка-фармацевт у Бельгії! Перша, яка отримала диплом! Я вчилась і знаю науку. Тож "отче"… залишимо для інших! Зрештою, месьє Понс не гнівається на мене.

— Ні, — сказав отець, — я знаю, що ви добра людина.

Вона почала бурчати, наче слово "добра" надто відгонило ризницею.

— Я не добра, а справедлива. Я не люблю кюре, не люблю євреїв, не люблю німців, але не терплю, коли кривдять дітей.

— Я знаю, що ви любите дітей.

— Ні, дітей я також не люблю. Однак це все-таки людські істоти.

— Значить, ви любите людство!

— О, месьє Понс, годі вам накидати, аби я щось та любила! Улюблена пісня всіх кюре. Я нічого й нікого не люблю. Моя професія — фармацевт: це означає допомагати людям не помирати передчасно. Я виконую свою роботу, оце й усе. Ну, ж бо, ворушіться, звільняйте територію. Я поверну вам хлопчака в належному стані, доглянутого, вимитого, з паперами, до яких ніхто не прискіпається, чорт забирай!

Вона розвернулася й відійшла, щоб припинити суперечку. Отець Понс нахилився до мене й, усміхаючись, шепнув:

— "Чортзабирай" — так її прозвали в селі. Вона лається більше, ніж її батько полковник.

Чортзабирай принесла мені їсти, постелила ліжко і голосом, що не терпів заперечень, наказала добре відпочити. Засинаючи того вечора, я не міг не відчути певного захоплення жінкою, яка так природно вимовляла "чорт забирай".

Я провів кілька днів разом зі страхітливою Мадемуазель Марсель. Щовечора, завершивши робочий день у своїй аптеці, розміщеній над льохом, вона в моїй присутності зухвало виготовляла фальшиві документи для мене.

— Ти не проти, як замість семи я дам тобі шість років?

— Мені скоро вісім, — запротестував я.

— Вирішено, тобі шість років. Так обачніше. Не знати, скільки часу триватиме ця війна. Що пізніше ти станеш дорослим, то краще почуватимешся.

Коли Мадемуазель Марсель про щось запитувала, марно було намагатися їй відповідати, бо запитання вона ставила лише собі, тож відповіді чекала лише від себе.

— Казатимеш, що твої батьки померли. Природною смертю. Подумаймо, від якої хвороби вони могли померти.

— Від болю в животі?

— Від грипу! Гостра форма грипу. Розкажи-но мені свою історію.

Коли йшлося про те, щоб повторити її вигадку, Мадемуазель Марсель одразу ж уважно слухала інших.

— Мене звуть Жозеф Бертен, мені шість років, я народився в Антверпені, минулої зими мої батьки померли від грипу.

— Добре.