Дитя Ноя - Сторінка 4

Ось, візьми м'ятну пастилку.

Коли вона була задоволена мною, у неї з'являлися жести приборкувача: вона кидала мені цукерку, яку я мав упіймати на льоту.

Отець Понс провідував нас щодня. Він не приховував труднощів, на які наражався в пошуках сім'ї, що прийняла б мене.

— Усі "надійні" люди з довколишніх ферм уже прийняли одну-дві дитини. Окрім того, ймовірні кандидати вагаються, їх більше зворушило б маля. А Жозеф великий, йому вже сім.

— Мені шість років, отче, — вигукнув я.

Аби похвалити мене за цей виступ, Мадемуазель Марсель увіпхнула цукерку мені в зуби, а тоді гаркнула до священика:

— Якщо хочете, месьє Понс, я можу пригрозити тим, хто вагається.

— Чим?

— Чорт забирай! Жодних ліків, якщо вони не приймуть ваших утікачів! Нехай здихають без допомоги!

— Ні, Мадемуазель Марсель, люди мають зважитися на такий ризик самі. Їм загрожує в'язниця за співучасть…

Мадемуазель Марсель розвернулася до мене.

— Ти хотів би стати пансіонером у школі отця Понса?

Знаючи, що відповідати марно, я не ворухнувся, чекаючи на продовження.

— Візьміть його до себе на Жовту віллу, месьє Понс, навіть якщо схованих дітей передусім прийдуть шукати туди. Хоча, чорт забирай, маючи зроблені мною папери…

— Але як я його прогодую? Я не можу більше просити жодної додаткової продуктової картки. Самі знаєте, діти на Жовтій віллі недоїдають.

— О, жодних проблем! Сьогодні ввечері бургомістр прийде робити черговий укол. Я про це поклопочуся.

Коли споночіло, Мадемуазель Марсель опустила залізну штору на дверях аптеки з таким гуркотом, наче підірвала танк, і спустилася до мене в льох.

— Можливо, ти будеш мені потрібен, Жозефе. Ти не проти піднятись і посидіти нишком у шафі для верхнього одягу?

Оскільки я не відповідав, вона рознервувалася.

— Я поставила тобі запитання! Ти припух чи що, чорт забирай!

— Авжеж, я не проти.

Коли пролунав дзвінок, я прослизнув поміж тканин, що пахли нафталіном, тоді як Мадемуазель Марсель впускала бургомістра в кімнатку позаду аптеки. Вона допомогла йому зняти габардиновий плащ, якого сунула мені просто під ніс.

— Мені дедалі важче діставати інсулін, месьє Ван дер Мерш.

— Так, часи тепер важкі…

— Правду кажучи, наступного тижня я не зможу зробити вам укол. Дефіцит! Постачання припинено! Кінець!

— Господи… але ж… мій діабет…

— Жодних засобів, месьє бургомістре. Хіба що…

— Хіба що щó, Мадемуазель Марсель? Кажіть! Я готовий на все.

— Хіба що ви дасте мені продуктові картки. Я зможу обміняти їх на ваші ліки.

У голосі бургомістра зазвучала паніка.

— Це неможливо… за мною стежать… за останні тижні населення села надто зросло… самі знаєте чому… я не можу просити більше, не привернувши уваги гестапо до нас… це… це впаде на нас… На нас усіх!

— Візьміть ватку і міцно притисніть. Ще міцніше!

Дозоляючи так бургомістрові, вона підійшла до мене, швидко й тихо шепнула у прочинені дверцята:

— Візьми ключі з його пальта, тільки не в шкіряному футлярі, а зв'язку на металевому дроті.

Мені здалося, що я недочув. Вона, либонь, здогадалась? Бо крізь зуби додала:

— Ворушися, чорт забирай!

Вона повернулася, щоб накласти бургомістрові пов'язку, тоді як я навпомацки звільнив його від в'язки ключів.

Коли відвідувач пішов, вона випустила мене з шафи й відіслала в льох, а сама зникла в темряві.

Наступного дня рано-вранці отець Понс прийшов нас попередити:

— Бойова тривога, Мадемуазель Марсель, з мерії викрали продовольчі картки.

Вона потерла руки.

— Он як! І в який спосіб?

— Грабіжники зачепили гачком віконниці й розбили вікно.

— Ти диви! Бургомістр знівечив власну мерію?

— Що ви хочете сказати? Що він сам украв…

— Ні, це зробила я. З його ключами. Але коли сьогодні вранці я поклала їх у його поштову скриньку, то була певна, що він симулюватиме пограбування, аби не запідозрили його самого. Що ж, месьє Понс, тримайте картки. Це ваша пачка.

І хоча Мадемуазель Марсель була сварливою і нездатною усміхатися, в її очах виблискували вогники радості.

Вона легенько підштовхнула мене в плечі.

— Що ж, тепер ти можеш іти з отцем!

Залишалося тільки скласти речі, зібрати мої фальшиві документи, вислухати ще раз історію мого несправжнього життя, тож до школи я прибув, коли учні обідали.

Жовта вілла розляглася, немов гігантська кицька, що згорнулася калачиком на вершині пагорба. Кам'яні лапи ґанку вели до пащі — входу, колись пофарбованого в рожевий колір, де витерті канапи витягнули язики сумнівної чистоти. На другому поверсі два великі засклені віконні прорізи, наче опуклі повіки, вирізнялися на будівлі, пильно стежачи за тим, що діється на подвір'ї, між загорожею і платанами. На даху два мансардні балкони, що наїжилися кованим залізом, нагадували вуха, а будівля їдальні закручувалася з лівого боку хвостом.

Від "жовтого" на віллі залишилася хіба що назва. Століття бруду, дощів, руйнування і плям від м'ячів, що їх діти шпурляли об тиньк, пошкодили, а потім посмугували її хутро, тепер воно стало тьмяно-рудим.

— Ласкаво просимо на Жовту віллу, Жозефе, — мовив отець Понс. — Це — твоя школа і твій дім на майбутнє. Тут три категорії учнів: екстерни, які повертаються на обід додому, напівпансіонери, які опівдні тут обідають, і пансіонери, які тут мешкають. Ти будеш пансіонером, я покажу тобі твоє ліжко й шафку в дортуарі.

Я замислився про ці невідомі мені поняття: екстерни, напівпансіонери й пансіонери. Мені подобалося, що це не лише класифікація, а й ієрархія. У такий спосіб я одразу ж потрапив у вищий клас. Позбавлений цими останніми днями "шляхетності", я радів, що набув цю додаткову відзнаку.

У дортуарі я був у захопленні від знайомства з моєю шафкою — у мене ніколи не було шафки, — тож, розглядаючи ці порожні полички, я мріяв про численні скарби, які я на них поставлю, не думаючи, що наразі я міг сюди покласти лише два використані трамвайні квитки.

— А тепер я покажу тобі твого хрещеного. На Жовтій віллі кожен пансіонер перебуває під опікою когось більшого. Руді!

Отець Понс кілька разів безуспішно гукнув "Руді". Вихователі луною повторили це ім'я. А тоді загукали учні. Нарешті, після якогось нестерпно тривалого часу, протягом якого вся школа стала дибки, з'явився довгоочікуваний Руді.

Обіцяючи для опіки когось "більшого", отець Понс не обманював: Руді був нескінченним. Він був настільки витягнутим угору, наче його підвісили на нитці, захованій за його сутулими плечима, тоді як його руки й ноги висіли в порожнечі, безвільні, наче вивихнуті, а голова хилилася вперед, важка, наділена надто рудим, неймовірно густим і надміру жорстким волоссям, що ніби дивувалося своїй присутності на ній. Він наближався повільно, немов вибачаючись за свій гігантський зріст, мов безпечний динозавр, що готовий сказати: "Не хвилюйтеся, я чемний, я їм лише траву".

— Так, отче, — мовив він низьким, але м'яким голосом.

— Руді, це Жозеф, твій хрещеник.

— Ні, отче, ні, це не дуже хороша ідея.

— Жодних заперечень.

— Схоже, він хороший хлопець… і на таке не заслуговує.

— Доручаю тобі показати йому школу й ознайомити з правилами.

— Мені?

— Оскільки тебе часто карають, ти, гадаю, знаєш їх краще за будь-кого іншого. Після другого дзвінка проведеш свого хрещеника у клас наймолодших.

Отець Понс зник. Руді роздивлявся мене, наче купу полін, що їх він має тягти на спині, а тоді зітхнув.

— Як тебе звуть?

— Жозеф Бертен. Мені шість років. Я народився в Антверпені, мої батьки померли від іспанського грипу.

Він підвів очі до неба.

— Не розповідай усе, як завдання, зачекай, доки поставлять запитання, якщо хочеш, щоб тобі повірили.

Розсерджений своєю незграбністю, я скористався порадою графині й одразу перейшов у наступ:

— Чому ти не хочеш бути моїм хрещеним?

— Тому що в мене погане око. Якщо в сочевиці буде один камінець, він потрапить мені. Якщо якийсь стілець має поламатися, то саме піді мною. Якщо літак падає, то саме на мене. Я — невдаха і приношу нещастя. У день мого народження тато втратив роботу, а мама почала плакати. Якщо ти доручиш мені доглядати якусь рослину, вона зачахне. Якщо даси покататися на велосипеді, він також гавкнеться. У мене пальці смерті. Коли мене бачать зорі, вони тремтять. А місяць тримається насторожі. Я — всесвітнє лихо, помилка, катастрофа, ходяче нещастя, справжнісінький шлемазл.

Що більше він нарікав, переходячи під впливом емоцій від глухого до високого тону і навпаки, то більше я корчився від сміху. Нарешті я запитав:

— А євреї тут є?

Він завмер.

— Євреї? У Жовтій віллі? Жодного! Ніколи! Чому ти про це запитуєш?

Руді схопив мене за плечі і втупився поглядом.

— А ти, Жозефе, єврей?

Він допитливо й суворо дивився на мене. Я знав, що він випробовує мою холоднокровність. За цим строгим поглядом прозирало благання: "Збреши як слід, будь ласка, видай гарну брехню".

— Ні, я не єврей.

Заспокоївшись, він ослабив свою хватку. Я вів далі.

— Зрештою, я навіть не знаю, що це таке — єврей.

— Я теж ні.

— А які вони, ті євреї, Руді?

— У них гачкуватий ніс, банькаті очі, обвисла губа і відстовбурчені вуха.

— Кажуть навіть, що в них замість ніг копита і між сідницями хвіст.

— Варто б побачити, — сказав Руді з серйозним виглядом. — Утім, у наш час єврей — це, власне, хтось, на кого полюють і кого заарештовують. Тож дуже добре, що ти не єврей, Жозефе.

— Добре також, що ти теж не єврей, Руді. Та краще не говорити на ідиш і замість невдаха не казати шлемазл.

Він здригнувся. Я усміхнувся. Кожен збагнув таємницю іншого, відтепер ми могли бути спільниками. Щоб закріпити нашу угоду, він змусив мене виконати складну комбінацію за участю пальців, долонь і ліктів, а на додачу плюнути на землю.

— Ходімо, огляньмо Жовту віллу.

Руді цілком природно вмостив мою долоньку у свою теплу здоровенну п'ятірню і так, немовби ми завжди були братами, відкрив мені світ, де я мав провести свої наступні роки.

— Скажи-но, — промимрив він, — ти не вважаєш, що в мене голова жертви?

— Усе зміниться, якщо ти навчишся користуватися гребінцем.

— А мій дивний вигляд? Ти ж помітив мій дивний вигляд? У мене ноги, як баржі, і вальки замість рук.

— Бо вони виросли швидше, ніж усе інше, Руді.

— Я швидко збільшуюся, я розростаюся! Невелике щастя в тому, що я перетворююся на мішень.

— Високий зріст викликає довіру.

— Що-що?

— І приваблює дівчат.

— Ха… ти хочеш сказати, що треба бути чортовим шлемазлом, аби вважати самого себе шлемазлом!

— Тобі бракує не успіху, Руді, а мізків.

Отак почалася наша дружба: я одразу ж узяв мого хрещеного під свій захист.

У першу неділю отець Понс викликав мене у свій кабінет о дев'ятій годині ранку.

— Мені дуже прикро, Жозефе, але я хотів би, щоб ти пішов на месу разом з усіма дітьми пансіону.

— Добре.