Дівчинка з землі (збірка) - Сторінка 30

Можливо, вони його вбили.

— Неправда, — обізвався товстун. — Неправда. Він сам помер. Від хвороби. Ти ж знаєш, як тяжко він був хворий. Коли ми розпиляли корабель, він був уже мертвий.

— А "Синьої чайки" їм розпиляти не вдалося, — мовив капітан. — Адже її зроблено з алмазного сплаву. А на борту в мене був говорун, подарунок Першого капітана. І ми вмовилися з Першим капітаном: коли що-небудь станеться, то я випущу говоруна з наказом летіти на Венеру і відшукати Першого капітана. Перший капітан знає, як примусити говоруна розповісти, де я і що зі мною.

— А ми не змогли, — признався я. — Дещо говорун нам сказав, але, на жаль, цього було замало.

— А як же він попав до вас? — запитав Другий капітан.

— Його поранили, — відповів я. — Мабуть, за ним гналися пірати.

— Це точно, — згодився товстун.

— Та говоруну вдалося врятуватися. Йому полагодили крило роботи на залізній планеті Шелезяці.

— Ми їм за це усе мастило отруїли — роботи тепер паралізовані лежать, — засміявся товстун так, що всі його підборіддя затряслися.

— Роботів ми вилікували, — сказав я. — З роботами все гаразд.

— Як так?

— Ми були на тій планеті й вилікували роботів.

— Прокляття! — вигукнув товстун.

— Але, на жаль, із залізним крилом говорун не зміг долетіти до Сонячної системи, — мовив я. — Він ледве-ледве дістався до своєї рідної планети.

— Ми шукали його там, — признався товстун. — Ми ось із моїм другом. — Він показав на доктора Верховцева.

— Зрадник! — буркнув понуро Зелений. — Ми ще до тебе доберемося!

— Мовчи! — посварився на нього пальцем Веселун У. — Ми з моїм другом перебили всіх говорунів на планеті Блук. Ми їх купували, вимінювали, крали. Ми хотіли навіть увесь кисень знищити на планеті.

— Черв'яками? — спитав я.

— Черв'яками. Та, на жаль, нам не пощастило. І зовсім випадково говорун попав у руки оцим ось нетямам, — сказав товстун, — і вони полізли сюди. Ми їх попереджали. Самі винуваті. А тепер вам доведеться загинути.

— Не бійтеся, — заспокоїв Другий капітан. — Не посміють вони нічого з вами зробити. Адже вони боягузливі. Ніколи б усім піратам світу не здолати трьох капітанів. Вони й поодинці нас перемогти не змогли.

— Ні, змогли! — крикнув товстун. — Третій капітан уже помер. Ти чотири роки сидиш у полоні.

А як тільки ми добудемо галактій, ми доберемося й до вашого Першого капітана.

— І ви чотири роки живете в кораблі? — спитав Полосков.

— Атож, — відповів Другий капітан. — Адже я впертий. Я міг би, звичайно, знищити формулу. Але тоді вона не дісталася б і решті жителів Галактики. Та розумним істотам дуже потрібне абсолютне пальне — тоді всі планети в сто разів наблизяться одна до одної. Я знав, що рано чи пізно допомога прийде.

— Прийшла, та не та, — перекривив товстун. — Ти виговорився, капітане? А тепер доведеться тобі розпрощатися з формулою.

— Є в мене й друга умова з Першим капітаном, — сказав Другий капітан. — Якщо від мене нема вісток більш як чотири роки, він сповіщає про це Службі галактичної безпеки і вирушає мене шукати. І якщо вже випадкові люди знайшли мене так скоро, то Перший капітан знайде мене ще швидше. І ви це знаєте.

— Годі розмов, — мовив глухо доктор Верховцев. — Починайте. Він просто зволікає час.

Тоді один із піратів підійшов до мене й сильно рвонув за скуті руки. Я втратив рівновагу і впав. Він відтяг мене вбік. Я намагався чинити опір, але на допомогу першому піратові прийшов другий, і вони зв'язали мені ноги.

Товстун дістав із-за пояса довгий ніж.

— Ти знаєш, Другий капітане, — обізвався він, повертаючись до корабля, — я вмію жартувати, недарма мене прозвали Веселуном. Але деякі мої жарти кінчаються сльозами. — Він підняв ніж.

Полосков із Зеленим рвонулися мені на допомогу. Та доктор Верховцев, який пильно стежив за ними, вистрілив у них сонним газом із балончика, що висів у нього на зап'ясті. Мої товариші попадали на землю.

— Ну, — сказав Веселун У.

Я відчув, як холодне лезо ножа торкнулося мого горла.

— Зніми замок, — подав голос Другий капітан.

— Давно б так.

Товстун подав знак піратові, і той, піднявшись по трапу до люка "Синьої чайки", відімкнув важенний замок. Його пірати почепили давно, тільки-но "Синя чайка" упала в підземелля. Якщо Другий капітан не давав їм проникнути на корабель, то й вони не хотіли, щоб він вийшов із корабля без їхнього дозволу.

Пірат спустився з трапа й зупинився віддалік, спрямувавши на люк пістолет. Верховцев теж підняв зброю. Вони не хотіли ризикувати. Вчотирьох вони боялися одного капітана, якого не могли здолати вже чотири роки.

— Гляди, без жартів, — попередив Верховцев, — а то стріляємо.

Люк несподівано відкрився, і я навіть не встиг розгледіти капітана. Він стрибнув униз, наче синя блискавка. Водночас прогриміло два постріли. Але капітан був уже на землі. Він відкотився вбік, і промені пістолетів дробили каміння біля його голови. Ще мить — і капітан опинився під захистом широкого амортизатора "Синьої чайки". Пірати одразу розбіглися і залягли за камінням.

— Спокійно, він од нас не втече, — пролунав голос Верховцева. — Оточуйте його.

У відповідь гримнув постріл із боку "Синьої чайки". Я розумів, що становище капітана майже безвихідне. Пірати крок за кроком, ховаючись за камінням, оточували його.

— Не стріляй! — крикнув товстун.

Голос його звучав зовсім поряд. І я побачив, що він знову заносить над моїм горлом ножа.

— Якщо вистрілиш, професорові кінець.

І тої ж миті з боку нашого корабля почувся голос:

— Не рухатися з місця! Вас оточено!

Рука товстуна з ножем заклякла. Я кулаком вибив ножа, і він одлетів далеко вбік.

— Ви чуєте? — долинув другий голос із темряви з того боку, ку ди полетів говорун. — Кидайте зброю.

Пірати поволі підводилися з землі, їхні пістолети дзенькали об каміння.

Я підняв голову і побачив, що з-за амортизатора "Пегаса" вийшов доктор Верховцев у скафандрі, але без шолома.

Я від подиву перекотився на другий бік.

Другий доктор Верховцев, у капелюсі, підняв руки і стояв навколішки.

З протилежного боку до піратів ішов Перший капітан. Точнісінько такий, як монумент на планеті імені Трьох Капітанів, тільки живий, засмаглий, у мундирі капітана далекого космічного плавання.

Звідкілясь вилетів говорун і, лопочучи крилами, опустився на плече капітану. Потім із темряви вийшла Аліса.

Розділ 21

А В ЦЕЙ ЧАС…

Аліса зникла в той момент, коли ми опинилися в полоні. І сталося це так непомітно, що ніхто в підземеллі не звернув уваги на її зникнення. І я в тім числі. Як це їй вдалося зробити, я дізнався згодом. Та коли вже я розповідаю все по порядку, то доведеться розказати, що трапилося з Алісою, поки ми були в полоні, й чому Перший капітан і доктор Верховцев (другий доктор Верховцев) знайшли вхід у підземелля і встигли нас урятувати.

А сталося ось що. Аліса одержала в подарунок на базарі в Палапутрі шапку-невидимку. Її подарував карлик, що продавав риб, яких не було, а він казав, що їх просто не видно. Аліса спершу вирішила, що це жарт — шапка була такою легкою, що нічого не важила. Та коли Аліса повернулася на корабель, прийшла до себе в каюту і заходилася розбирати марки, куплені на базарі, вона знайшла в сумці щось. Це щось було невагомим і невидимим. Тоді Аліса згадала про шапку-невидимку і спробувала це щось розправити й надіти на голову. І стала невидимкою.

Спочатку Аліса хотіла бігти до мене або до Полоскова і похвалитися шапкою, але тут вона згадала, що невидимість — нісенітниця з точки зору фізики, і подумала: якщо вона розкаже нам про те, що шапка-невидимка діє, ми й дивитися на неї не захочемо — не повіримо. Вона відклала шапку-невидимку аж до повернення на Землю, бо така шапка неодмінно знадобиться в школі. Адже коли спізнишся на урок, то завжди можна зайти в клас і сісти на місце так, що ніхто тебе не побачить. І навіть можна (хоч Аліса, звичайно, цього не робила) підглянути в зошит до відмінниці Скорнякової.

Шапку-невидимку Аліса завжди носила з собою в сумочці через плече. І коли в підземеллі загорілося світло і з'явилися товстун та його люди, Аліса непомітно наділа шапку-невидимку й зникла. Хоч нікуди з підземелля не виходила. Вона думала, що, коли нас замкнуть куди-небудь, вона зможе вкрасти ключ і випустити нас на волю.

Аліса відійшла вбік і чула все, що говорив товстун. І вона стояла б і далі, але тут з'явився пірат, який ніс за ноги говоруна. Товстун велів піратові убити говоруна, бо він більше піратам був не потрібен, і тут Аліса зрозуміла, що настав час діяти.

Вона підійшла навшпиньки до. пірата і підставила йому ніжку. Пірат упав, випустив говоруна, почалася стрілянина, і говорун полетів.

Що робити далі? І тоді Аліса подумала: ось говорун полетів. А він же й раніше літав звідси. Другий капітан випустив його з корабля, і говорун знайшов дорогу з підземелля. Отже, говорун знає, як звідсіля вибратися. Й Аліса поквапилася слідом за говоруном. Вона думала, що, тільки-но побачить, де вихід, відразу повернеться назад. Потім визволить нас із в'язниці, виведе на волю.

Спочатку бігла в темряві. Світло з головного залу ледве пробивалося в довгий коридор. Говорун летів попереду, й Аліса не бачила його, але чула, як лопочуть його крила. Коли вони були вже досить далеко від піратів, Аліса неголосно покликала:

— Говоруне, постривай.

Говорун почув її голос. І саме в цей момент вони опинилися в наступному залі, меншому за попередній, посередині якого стояв невеликий чорний корабель. Та Аліса забула, що вона невидима, і не скинула шапки. Говорун зробив коло над Алісою, похитав недовірливо короною і полетів далі, у вузький лаз, який був схований за виступом скелі. Аліса дісталася до лазу. Він круто йшов угору, і вдалині виднілося біле кружало — денне світло.

Аліса вже хотіла видиратися по лазу, та зненацька почула слабкий стогін.

Стогін долинав із тунелю, чорного, як безмісячна ніч. Аліса обережно підійшла до тунелю. Стогін стало чути виразніше. Та Аліса не взяла з собою ліхтаря, залишила у великій печері, і тому їй доводилося йти наосліп. Вона лічила кроки. На тридцятому кроці її рука вперлася у ґрати.

Знову стогін.

— Тут є хто-небудь? — запитала Аліса пошепки.

Але, напевно, той, хто стогнав, її не почув.

— Потерпіть, — сказала Аліса. — Зараз я звільню наших, а потім і вас.