Дівчинка з землі (збірка) - Сторінка 36

Щось просила. Щось їй було потрібне.

Тоді я ще подумав: "От добре, подарую їй на день народження". І забув.

Аж тут подзвонив відеофон.

Я ввімкнув його. На екрані з'явилася страшна пика мого давнього друга, космічного археолога Громозеки з планети Чумароз. Громозека в два рази більший за звичайного чоловіка, у нього десять щупалець, восьмеро очей, панцир на грудях і три добрих, безтямних серця.

— Професоре, — почав він, — не треба плакати від радості, побачивши мене. Я через десять хвилин буду у тебе в домі й притисну тебе до своїх грудей.

— Громозеко! — тільки й устиг я сказати, як екран вимкнувся і мій друг Громозека пропав. — Алісо! — крикнув я. — Громозека приїхав!

Аліса готувала уроки в сусідній кімнаті. Вона залюбки відірвалася від своїх справ і прибігла до мене в кабінет. За нею пришвендяв бродячий кущик. Ми привезли їх з останньої подорожі. Кущик був пещений і вимагав, щоб його поливали тільки компотом. І через те в домі залишалися солодкі калюжі і наш робот-домробітник цілісінькими днями бурчав, витираючи підлогу за примхливою рослиною.

— Я його пам'ятаю, — сказала Аліса. — Ми Громозеку зустрічали на Місяці торік. Що він копає?

— Якусь мертву планету, — відповів я. — Вони знайшли там руїни міст. Про це я читав у газеті.

Громозека веде неспокійне бродяче життя. Взагалі-то жителі планети Чумароз люблять сидіти вдома. Але немає правил без винятку.

Громозека за своє життя облітав більше планет, аніж тисяча його співвітчизників, укупі взятих.

— Алісо, — спитав я, — що тобі подарувати на день народження?

Аліса поплескала кущик по листочках і відповіла задумливо:

— Це, тату, питання серйозне. Треба подумати. Ти тільки нічого без моєї ради не роби. А то принесеш непотрібний подарунок. Аж тут вхідні двері розчинилися — і підлога затремтіла під вагою гостя. Громозека вкотився в кабінет, роззявив свою широченну пащу, всіяну акулячими зубами, і закричав з порога:

— Ось і я, мої неоціненні друзі! Просто з космодрому — до вас.

Я стомився і збираюся поспати. Постели мені, професоре, на підлозі свій улюблений килим і розбуди через двадцять годин.

Тут він побачив Алісу й заревів ще голосніше:

— Дівчинко! Донько мого друга! Як ти виросла! Скільки тобі років?

— Через тиждень буде десять, — відповіла Аліса. — Другий десяток піде.

— Ми саме зараз думали, що їй подарувати на день народження, — додав я.

— І придумали?

— Ні ще.

— Соромно! — вигукнув Громозека, сідаючи на підлогу і розкидаючи довкола свої щупальця, щоб вони відпочили. — Якби в мене була така мила донька, я влаштовував би їй день народження щотижня і дарував би їй по планеті.

— Авжеж, — згодився я. — Особливо коли врахувати, що рік у нас на Чумарозі довший за вісімнадцять земних років, а тиждень тягнеться чотири земних місяці.

— І завжди ти, професоре, зіпсуєш настрій! — образився Громозека. — У тебе не знайдеться валер'янки? Тільки нерозбавленої. Мене мучить спрага.

Валер'янки не знайшлося, послали по неї в аптеку робота-домробітника.

— Ну, розповідай, — мовив я, — що ти поробляєш, де копаєш, що знайшов.

— Не можу сказати, — відповів Громозека. — Присягаю Галактикою, це страшенна таємниця. А можливо, й сенсація.

— Не хочеш говорити — не треба, — сказав я. — Тільки я не знав раніше, що в археологів бувають таємниці.

— Ой, — зойкнув Громозека і пустив жовтий дим із ніздрів, — я скривдив свого найкращого друга! Ти на мене розгнівався! Все. Я піду і, можливо, заподію собі смерть. Мене запідозрили в утаюванні!

Вісім важких, димучих сльозин викотилося з восьми очей мого вразливого друга.

— Не засмучуйтесь, — мовила тоді Аліса. — Тато не хотів вас скривдити. Я його знаю.

— Я сам себе скривдив, — сказав Громозека. — Де валер'янка? Чому цих роботів ніколи не можна послати у справі? Адже він стоїть і патякає з іншими роботами-домробітниками. Про погоду або про футбол. І геть забув, що я знемагаю від спраги.

— Може, вам принести чаю? — спитала Аліса.

— Ні, — злякано замахав щупальцями Громозека, — це для мене чистої води отрута!

Тут, на щастя, з'явився робот із великою сулією валер'янки. Громозека налив валер'янки у склянку, одним духом випив її, і з вух у нього пішла біла пара.

— Отепер краще. Тепер я зможу відкрити тобі, професоре, дуже важливу таємницю. І нехай мені буде гірше.

— Тоді не треба відкривати, — заперечив я. — Не хочу, щоб тобі було гірше.

— Але ж ніхто, крім мене, не знає, що це таємниця, — промовив Громозека.

— Ви надто дивний археолог, — озвалась Аліса. — То, виходить, ніякої таємниці нема?

— Є таємниця, — відповів Громозека. — Справжнісінька таємниця, але не в тому значенні, в якому ви її розумієте.

— Громозеко, — сказав я, — ми нічого не розуміємо.

— Нічого не розуміємо, — підтвердила Аліса.

Громозека, щоб не гаяти часу марно, допив валер'янку просто із сулії, зітхнув так, що вікна затремтіли, і розповів нам ось що.

Археологічна експедиція, в якій працює Громозека, прилетіла на мертву планету Колеїду.

Колись на Колеїді жили люди, але чомусь років сто тому всі вони померли. І навіть усі звірі на планеті подохли. І комахи, і птахи, і риби. Жоднісінької живої душі. Тільки руїни, вітер свище, дощ іде. Навіть подекуди ще стоять на вулицях машини і пам'ятники великим людям.

— У них була війна? — спитала Аліса. — І вони одне одного перебили?

— Звідкіля в тебе такі думки? — здивувався Громозека.

— Ми з історії середні віки проходимо, — відповіла Аліса.

— Ні, не було там війни, — мовив Громозека. — Якби була така страшна війна, то й через сто років залишилися б сліди.

— Але, можливо, в них були які-небудь отруйні гази? — спитав я. — Або атомна бомба? А потім почалася ланцюгова реакція?

— Ти розумний чоловік, — відповів Громозека, — але говориш дурниці. Невже ми, досвідчені археологи, майстри своєї справи, на чолі зі мною, який дивиться крізь землю і бачить, як пробирається дощовий черв'як, невже ми не здогадалися б?

Громозека похитав своєю головою і так страшно блиснув очима, що я мигцем глянув на Алісу — чи не злякалася вона часом мого найдобрішого друга?

Та Аліса не злякалася Громозеки. Вона думала.

— І от у нас є одна підозра, — сказав Громозека. — Тільки вона — таємниця.

— На них напали, — спробувала вгадати Аліса.

— Хто?

— Як — хто? Космічні пірати. Я їх бачила.

— Ні-се-ніт-ни-ця, — відповів Громозека і зареготав, тремтячи всіма щупальцями, і розбив вазу з квітами, що стояла на підвіконні.

Я вдав, що не помітив, і Аліса вдала, що не помітила. Ми знали: Громозека дуже засмутиться, коли дізнається, що накоїв.

— Космічні пірати не можуть знищити цілої планети. І, крім того, космічних піратів більше нема.

— То що ж занапастило Колеїду?

— От я для цього й приїхав, — відповів Громозека.

Ми з Алісою мовчали і більше ні про що не запитували. Громозека теж замовк. Він чекав, коли ми питатимемо. І йому дуже хотілося довго не здаватись, а потім здатися.

Отак ми й мовчали хвилини зо дві. Нарешті Громозека на нас зовсім образився.

— Я бачу, — озвався він, — що вам нецікаво.

— Ні, чому ж, — відповів я, — вельми цікаво. Тільки ти не хочеш говорити, і ми через те мовчимо.

— Чому я не хочу говорити? — вигукнув Громозека. — Хто це сказав?

— Ти сказав.

— Я? Не може бути!

Тоді я вирішив подражнити мого друга, якого аж розпирало від бажання все нам розповісти.

— Ти, Громозеко, збирався поспати годин двадцять. Лягай на ки лим у їдальні. Тільки стола в куток відсунь. Алісо, йди робити уроки.

— Ах, так… — сказав Громозека. — Отакі, виходить, у мене друзі?

Ти до них поспішаєш через усю Галактику, щоб повідомити цікаву новину, а вони відразу тебе укладають спати. Їм зі мною нудно. Їм зі мною нецікаво. Ну й будь ласка. Тільки покажи, де в тебе ванна, я хочу помити щупальця.

Аліса дивилася на мене благально. Їй так кортіло спитати Громозеку!

Але той уже протупцяв у ванну, чіпляючись щупальцями за меблі і стіни.

— Ну навіщо ти, тату, так із ним повівся? — прошепотіла Аліса, коли Громозека пішов. — Адже він хотів розповісти.

— Нехай не кривляється, — мовив я. — Якби ми почали просити, він би ще години зо дві нас мучив. А тепер сам розкаже. Можемо побитись об заклад.

— Нумо, — згодилась Аліса. — На що поб'ємося об заклад? Я кажу, що Громозека образився і ні про що нам не розповість.

— А я кажу, що він дуже образився, але саме тому скоро все нам розповість.

— На морозиво.

— На морозиво.

Так ми заклалися. І не встигли розчепити рук, як у коридорі задвигтіли стіни. Громозека йшов назад.

Він був мокрий, вода стікала з його панцира, і щупальця залишали нерівні мокрі смуги на підлозі. Позаду йшов робот-домробітник із ганчіркою й підтирав за гостем підлогу.

— Послухай, професоре, — звернувся Громозека, — де в тебе дитяче мило?

— Мило? — здивувався я. — Мило на полиці. Хіба там нема?

— Є, — засміявся Громозека. — Я прийшов спеціально з тебе покепкувати. Адже ти думав, що я поспішаю, аби відкрити тобі таємницю. І, напевно, сказав своїй доньці: ось іде бовдур Громозека, якому так кортить поділитися з нами таємницею, що він забув витерти щупальця. Чи не так?

Я стенув плечима.

Та Аліса відразу ж мене виказала.

— Ми навіть побились об заклад, — похвалилася вона, — Я сказала, що ви не прийдете.

— Ну от, — Громозека знову сів на підлогу і розіслав, як пелюстки, довкола свої мокрі щупальця, — тепер я задоволений: ви хотіли з мене поглузувати, а я поглузував із вас. Ми поквиталися. І тому слухайте, мої друзі. Ви пам'ятаєте про епідемію космічної чуми?

2

Звісно, ми пам'ятали про цю епідемію. Певніше, я пам'ятав, а Аліса читала про неї. Років п'ятнадцять тому на Землю повернулася експедиція із вісімнадцятого сектора Галактики. Як і заведено було в ті часи, далека експедиція причалила не до самої Землі, а до бази на Плутоні, для того щоб пройти карантин. Це й врятувало нашу планету. Двоє членів екіпажу були хворі на невідому хворобу. Їх відправили в ізолятор. Проте, незважаючи на всі ліки, їм ставало гірше й гірше. Наступного дня занедужала решта членів екіпажу, а ще через два дні — всі, хто був на базі.

На Землі було оголошено тривогу, і спеціальний медичний корабель полинув до Плутона. Кілька днів підряд тривала боротьба за життя космонавтів і співробітників бази. І закінчилася поразкою лікарів. Їм не тільки не вдалося вилікувати тих, хто захворів, а й вони самі, незважаючи на всі заходи, теж занедужали.

От тоді цю хворобу й назвали космічною чумою.

Було запроваджено карантин, і патрульні кораблі крейсували довкола Плутона, щоб хто-небудь випадково туди не залетів.