Дивовижний монгол - Сторінка 14

Одне було очевидне — вони уникали видиратися високо в гори і завжди обирали шлях через долини.

— Це певно, тому, що Таха все ще мучать рани від колючого дроту,—зауважив дідусь.— Або, може, лісник усе-таки поранив його.

Отож доктор Шульц далі гонився за ними так, ніби за дичиною, і нарешті якось надвечір побачив їх, ідучи по їхніх слідах на мокрому м'якому грунті, бо відбитки копит були чіткі, а послід свіжий. Коли він побачив їх у свій бінокль, був майже вечір, і Тах із Пташкою лежали в куточку занедбаного яблуневого саду в гірській долині, поблизу австро-угорського кордону.

За словами доктора Шульца, він ужив усіх хитрощів, яких навчився в Африці, щоб підкрастися до них. Треба було не тільки дотримуватися всіх мисливських правил, писав він, як-от: іти проти вітру, не показуватися самому, а ще й пересуватися зовсім нечутно й підкрастися на відстань п'ятдесят-шістдесят метрів. Як ти знаєш, снодійна куля погано вціляє з великої відстані.

Шульц писав, що сто метрів він просувався цілу годину. Проте він добре розгледів Таха. У коня відросла густа осіння шерсть, а хвіст і торчкувата грива були дуже довгі. Але сам Тах виглядав хворим та кволим. Зате Пташка здавалася цілком здорового. Шерсть її була цупка й блискуча. І поки Тах стоячи дрімав, вона була на чатах.

Доктор Шульц вирішив, що це найзручніша нагода, бо лошиці не такі чуткі, як жеребці. Ще якась сотня метрів — і можна стріляти снодійною кулею. Але Пташка вже занепокоїлась, і Шульц мусив згаяти ще півгодини, щоб підкрастися на п'ятдесят метрів. Коли він нарешті опинився досить близько, то згадав, що не звів курка. Ледь чутного клацання курка було достатньо, щоб збудити Таха.

На жаль, доктор Шульц устиг приціли типи й вистрілити.

Він був певний, що снодійна куля поцілила Тахові в ліву лопатку. Навіть у темряві було видно, як Тах підскочив. І обоє коней поскакали геть, промчавши через занедбаний сад.

Доктор Шульц не поспішав, бо знав: Тах далеко не зайде. Він упаде непритомний на землю метрів за п'ятдесят. До ближчого села було тільки три кілометри, не більше, і Шульц вирішив найняти там машину, щоб потім перевезти Таха. Він мав із собою мотузку, щоб стриножити коня, поки той лежатиме непритомний. Тому Шульц рушив через сад, присвічуючи ліхтарем, бо вже геть стемніло. Проте на свій подив доктор не знайшов Таха ні через п'ятдесят, ні через сто метрів, хоч той був поранений снодійною кулею.

Тах взагалі не впав. Але чому?

Доктор Шульц не знає. Хоча він шукав цілу ніч і цілий наступний день, Таха й Пташки так і не пощастило знайти. Він навіть не міг відшукати їхнього сліду, бо далі, за садом, грунт став сухий та твердий, і цього разу з неймовірними зусиллями вони, Очевидно, видерлися нагору й зникли.

Оце і все, Бар'юте, що зміг повідомити доктор Шульц. Тах зі снодійною кулею в плечі зник у горах. І якщо ти спитаєш, чому снодійна куля ке подіяла на нього (і всі дивуються), то дідусь гадає, що його врятувала густа шерсть. Але я не певна. Можливо, йому пощастило знайти затишний куточок і сховатися там. А може, він пішов у гори й там сконав. А може, доктор Шульц убив його, а потім сказав, що Тах утік, хоча дідусь дуже сердиться, коли я так кажу.

Поки що це все, що нам відомо.

І якщо Тах не сконав десь на самотній вершині австрійських гір, то вони, напевно, долають далі свій шлях. Дідусь написав у всі зоологічні товариства Угорщини з проханням пошукати наших двох коней.

— Як по-твоєму, Бар'юте, скільки ще вони зможуть так іти, якщо Тах взагалі здатний рухатися? Тепер я хочу, щоб хтось перейняв їх, тоді Тах дістане допомогу.

Інакше...

Місіс Еванс кличе мене, щоб я допомагала їй маринувати огірки з помідорами. Чую, як пахне гарячим маринадом.

Передаю тобі від усіх нас вітання і щирі побажання, Бар'юте. Обіцяю негайно написати тобі, як тільки дізнаюся що-небудь нове.

Твій вірний друг

Кітті.

Р. S. Поки додати нема чого. Поспішаю. Дуже люблю мариновані огірочки місіс Еванс.

Б.

12

Дорога Кітті!

Коли тітонька Сероглі прочитала нам твого листа, ми всі погодилися, що Таха треба зловити й таким чином зупинити, а то він занапастить і себе, і Пташку.

А все-таки, Кітті, ми не можемо не захоплюватися Тахом. Тато все похитує головою і приказує: "Оце-то кінь, оце-то монгол! Він не зупиниться і йтиме до кінця, помре, але не підкориться. Тільки монгольський кінь здатний на таке".

Однак мама нагадала йому, що Пташка не монгольський кінь, а вона теж іде безупинно. І додала: "Мабуть тільки маленька англійська лошичка може бути така віддана своєму другові".

Та все ж повірити, що Тах загинув, я не можу. Він ніколи не змириться. Він десь живий, але де саме?

Тим часом ми розглядаємо карту й сподіваємося на краще. Всі посилають вам найщиріші вітання. Особливий привіт, як завжди, від моєї мами твоїй місіс Еванс.

Твій давній друг

Бар'ют.

Р. S. Мені теж немає чого додати. Взагалі не дуже весело, правда ж? Поки що більше писати немає чого.

Б.

13

Дорогий Бар'юте!

Це просто неймовірно! Справді важко повірити, але через чотири місяці ми все ж дістали вісточку з Угорщини, і дідусь негайно вилетів до Будапешта. Він уже повернувся. Але повинна сказати тобі зразу: він не привіз із собою ні Таха, ані Пташки. Привіз лише довжелезного листа, в якому розповідається про все, що з ними сталося.

Лист цей від угорської дівчинки на ім'я Като Кошут. А тому що тобі краще буде прочитати все самому, я додаю копію перекладу, зробленого в університеті Свонсі:

"Добрий день, Кітті Джемісон!

Твій дідусь усе розповів мені про твою поні Пташку й дикого жеребчика Таха. І от я пишу тобі, щоб пояснити, як я ставлюся до всього того, що сталося, й розповісти, як я познайомилася з обома вашими кіньми.

Я угорка і живу з батьками, звати мене Като Кошут. Але мешкаю я не в будинку, бо мої батьки працюють у пересувному цирку шапіто і мандрують по Угорщині взимку і влітку. В нас є каруселі, гойдалки, дерево з призами, тир, акробати, борці, силачі. Ми виступаємо з кіньми (їх двоє), а також катаємо дітей на поні.

Наш цирк дуже давній, і моя родина споконвіку виступає на арені. Ми — циркова династія. Треба сказати, що наш цирк дуже популярний в Угорщині і щороку з різних сіл надходить безліч листів із запрошенням на свята, але в нас є свій маршрут і розклад, тому всіх прохань не виконаєш.

Тепер жити нам стало добре, бо не доводиться за все дорого платити, і податки нижчі, і до нас більше не ставляться, як до мандрівних циган. Їздити нам тепер дозволяють усюди, аби лиш ми утримували цирк у чистоті. В нас усе чисте, все виблискує, і ми вчимося чотири дні на тиждень вранці та два дні ввечері. Наступного року я почну вивчати англійську мову. Мій брат уже вступив до державного циркового училища. Як бачиш, справ у нас багато; нам знайоме майже кожне місто, кожен шлях і кожне село в Угорщині, й нас знають скрізь.

Але досить про нас. Я повинна розповісти тобі про Пташку й дикого коня, котрого ви звете Тахом.

А сталося от що. Одного разу наш цирк прибув до села Жіль, а. за кілька тижнів до нашого приїзду його жителі піймали здичавілого, кудлатого, але дуже симпатичного поні. Таких поні ніхто тут зроду не бачив. Оскільки в околиці нічого не знали про нього або чий він, то подумали, що поні з нашого цирку. Вони знали, що тільки в нас є поні (на них ми катаємо дітлахів).

Селяни тримали його за високим муром місцевої фабрики, де виготовляють ящики на фрукти. Але коли цього поні показали моєму батькові, він сказав, що поні не наш. Тоді мешканці Жіля засперечалися між собою, що ж із ним робити. Думки були різні, але більшість вирішили віддати поні нам, звичайно, якщо нам потрібно.

— Коням, як і всім нам, потрібні друзі, — сказав староста. — А цьому маленькому гарненькому коникові теж треба бути серед маленьких коней, не таких, як наші биндюги, а серед поні. Принаймні Кошутам під час роз'їздів буде легше знайти його господарів, якщо вони є. А крім того, подумайте про дітлахів, які залюбки кататимуться на цій симпатичній лошичці.

Так нашій родині дістався цей коник, і, як ти, напевне, здогадалася, це була ваша шетландка Пташка. Староста попередив нас, що вона дика й нікого не підпускає до себе. Вона навіть не дозволяла накинути на себе мотузку. Мій батько сказав, що її доведеться довго приручати й муштрувати, перш ніж катати на ній дітей. Але наша родина — всі з діда-прадіда дресирувальники, і ми подумали, що впораємося досить легко.

Проте все виявилося складніше, ніж ми сподівалися. Пташка хвицалася й кидалася на кожного, хто пробував її заарканити, і всі подумали, що вона дика й відбилася від якогось дикого табуна. Але батько сказав: "Ні, лошичка колись була ручна. Свійські коні завжди дивляться особливо, і ця дивиться так само".

Мені не дозволяли підходити до Пташки, але одного разу, коли всі були зайняті установленням шапіто, я стояла біля хвіртки й дивилася на неї. Та раптом вона підійшла до мене й штовхнула носом, ніби пустуючи. Зовсім як наші циркові поні. Вона дозволила мені погладити її і навіть почухати за вухом. Я відчула: їй не хотілося, щоб я йшла від неї.

Мене це так обрадувало, що я побігла на площу, де перед церквою встановлювали наш цирк, і про все роз

повіла батькові. Закінчивши роботу, він пішов зі мною на подвір'я фабрики. Ставши осторонь, він звелів мені підійти до хвіртки. Поні підбігла до мене і спробувала просунути морду між жердинами.

— Відчини хвіртку й зайди, Като! — гукнув батько.

Я так і зробила; лошичка зразу підійшла до мене і ну

тицятись носом. Поки я ходила на подвір'ї, вона не відступала від мене ні на крок.

— Мабуть, її хазяйка була така сама дівчинка, як і ти,—сказав батько і підійшов до хвіртки. Проте, коли він зайшов на подвір'я, поні зразу ж сахнулася й сердито затрясла головою.

З цього все й почалося. Я була єдиною людиною, котра могла наблизитися до Пташки. Ми тоді не знали, що ти назвала її Пташкою, і я дала їй ім'я Куду, в угорців це пестливе ім'я для тварин. Але тепер, звичайно, я зватиму її Пташкою.

Пташка дозволяла мені робити з нею все, що заманеться, навіть зав'язувати мотузку навколо шиї і класти їй на спину сідельце, але верхи я не пробувала сідати. Вона нізащо не згоджувалася підійти до інших циркових коней і не хотіла пастися з ними на луках, виділених селянами під пасовисько.