Дивовижний монгол - Сторінка 16

Він попросив мене написати про все, що сталося, і я склала цього листа поугорському з. допомогою нашої вчительки, місс Надь. Можливо, я дещо пропустила, але, гадаю, написала про все найсуттєвіше.

Знаючи тепер, що дикий кінь іде додому, в рідну Монголію, ми гадаємо, що він і Пташка вже перевалили через Карпатські гори (холодні й засніжені) і бредуть тепер українськими степами, такими самими холодними й крижаними.

Напиши мені, будь ласка, якщо ти чи твій монгольський приятель дізнаєтеся щось про них. Твій дідусь пообіцяв написати моєму батькові, коли будуть якісь новини. Тах був таким страшним і хворим, коли ми вперше побачили його, що важко було зразу полюбити його, хоча всі ми щиро співчували йому. Але тільки-но він почав одужувати, всі в нашій родині просто закохалися в нього і захоплювалися ним. По-моєму, це тому, що всі відчували: він щось задумав, щось замислив, і порівняно з його метою все інше нічого не варте.

Я була б дуже рада, якби ти написала мені. Пиши по-англійському. Перекладач у нас знайдеться. Багато наших селян жили колись в Америці, Австралії та Канаді і навіть в Англії. Один чоловік із села Дьома десять років прожив у химерній країні, що зветься "Острів людини", і де водяться безхвості коти. Ти знаєш, де це? Чоловік цей — пекар.

Вітаю тебе, любий друже Пташки й Таха, друже всіх диких тварин,

Като Кошут.

Р. . S записала всі адреси, на які ти можеш написати мені, на окремому аркушику, і прошу тебе пришпили

ти його всередині того сундука, де ти тримаєш своя вбрання. Я так завжди роблю з усіма цінними речами, якщо боюся загубити їх".

Від цього сумного листа, Бар'юте, я заніміла. Але якщо Тах і Пташка тепер на Україні, то вони ближче до тебе, ніж до мене, Дуже прошу тебе, спробуй довідатися про їхню долю. Тобі, напевне, пощастить більше, ніж мені.

Додати мені більше нічого. В голові не вкладається, як зуміють вони подолати ті широкі, білі, крижані степи й величезні ріки, що течуть на Україні. На карті це майже півсвіту, Дідусь написав двом професорам до Києва, столиці України, і ми маємо надію, що хто-небудь там пошукає наших утікачів.

К.

14

Люба Кітті!

Коли наш друг Гріт прочитав твого останнього листа (а тепер він читає по-англійському), сидячи в машині, він скочив на землю і заявив: "Її правда, Бар'юте, вони майже на півдорозі додому! Ясно?"

Він так захвилювався, що притьмом помчав до Улан-Батора запитати свого професора, чи знає той, що Тах і Пташка вже на Україні. Професор, звичайно, відповів ствердно. Твій дідусь уже послав йому телеграму. І професор з Улан-Батора пообіцяв зробити все, щоб розшукати Таха й Пташку,

Але я не дуже тішу себе надіями, Кітті. У монголів є така приказка: "Не передбачай подій, поки вони не сталися". Це те саме, що по-англійському: "Курчат по осені рахують". Це прислів'я я знайшов сам. Тітонька каже, що я роблю успіхи в англійській, дарма що в мене погана пам'ять. У кожному разі, зараз нам треба тільки чекати.

Гріт хотів сам летіти на Україну, щоб зайнятися пошуками Таха й Пташки. Але навряд чи це доцільно. Звідки йому починати пошуки?

Тепер, прочитавши листа Като Кошут, я маю надію, що Таха і Пташку переймуть, хай навіть і далеко. Забагато лихих пригод трапляється з ними, і тому хай краще

їх спіймають, аніж вони страждатимуть від нових поранень чи нещасливих випадків.

Напишу тобі негайно, як тільки будуть новини. Сердечні вітання всім вам.

Щирий твій друг

Барют.

Р. S. На тому тижні в табуні народилося ще одне лоша. Отже, зараз їх уже шестеро. Як бачиш, дикий табун росте. Тих п'ятеро коней я ще не знайшов, але, може, я помилився.

Б.

15

Люба Кітті!

Надійшли новини нарешті!

Не знаю, що й думати. Мабуть, те, що сталося, було неминуче. Якби ж то ти жила в сусідньому селі, тоді я б з'їздив до тебе спитати, що ти думаєш про все це.

Першу звістку в Києві (столиці України) про Таха й Пташку дістали від колійниці на одній з українських залізниць. Якось вночі, в завірюху, на одному нерівному й крутому відтинку під Липовцем, зустрічаючи з жовтим прапорцем поїзд (це належить до обов'язків колійника), ця жінка при світлі з вагонів побачила, як під насипом бігли чвалом двоє маленьких чудернацьких коненят.

Вона повідомила про це начальникові станції Умань,

бо бездомні тварини становлять небезпеку для залізничного руху. На щастя, машиніст також їх помітив і теж повідомив про це. Але повідомлення в Києві прочитали тільки через кілька тижнів і здогадалися, що це були за коні. А тим часом їх уже й слід прохолов.

Потім їх побачили в колгоспі під Черкасами, Дві-три ночі вони переховувалися від хуртовини за колгоспною майстернею. Тах висадив двері амбара, вони під'їли вівса та пшениці й зникли.

Наступне повідомлення надійшло з птахоферми сусіднього колгоспу. Там дві жінки-пташниці були налякані несподіваною появою двох малорослих коней, що стрілою ввігналися в табун гусей, розметавши їх направо й наліво (уявляю собі цю картину!).

Ці звістки були не дуже важливі, але вони допомогли українським науковцям визначити, де коні. Тому Українська Академія наук спеціально відрядила професора Німченка, щоб він спробував перейняти їх. Вони також запросили Гріта, який відразу вилетів до Улан-Батора, звідти до Києва, а з Києва До Харкова, де зустрівся з професором Німченком.

Спершу Гріт і Німченко (за фахом теж зоолог) намагалися відшукати слід коней, але марно, бо почалася відлига, І по розгрузлих українських степах їхати можна було тільки по шосе. Пробитися по мокрому чорноземі му міг лише трактор, але всі трактори були зайняті на весняній оранці. Здавалося, Таха й Пташку годі знайти.

— Залишається тільки одне,— сказав професор Німченко.— Треба звернутися до Радянської Армії, може, військові допоможуть нам.

— Яким чином? — спитав Гріт,— Що вони можуть зробити?

— Не знаю,— відповів Німченко.— Але у військових є вертольоти. А потім, хто, крім них, зуміє подолати вкриті болотом степи й весняні повноводі річки, без доріг та

мостів?

І ось Радянська Армія, точніше два її підрозділи, взялися шукати Таха і Пташку, які йшли безупинно вдень і вночі. Минув цілий тиждень, перш ніж їм пощастило натрапити на слід. Нарешті з вертольота помітили двох коней, які лежали в молодому березнячку на березі скреслої весняної ріки. Довкола було таке непролазне болото, що годі було думати дістатися туди тягачем чи якоюсь іншою машиною. Тоді командир частини вирішив послати туди два танки-амфібії. Ці всюдиходи не боялися води й багна.

На одному танку поїхав Гріт, а на другому професор Німченко. Вони хотіли загнати коней у закрут річки, щоб із трьох боків дорогу відрізала вода, а з четвертого стали амфібії.

Танки прибули на місце надвечір, але Таха і Пташки вже й слід прохолов. Переслідувачі здогадалися, що коні намагаються знайти брід через річку. Тоді танки розділились. Один поїхав берегом за течією, а другий проти течії. На танках були потужні прожектори, і вони пересувалися, звичайно, із значно більшою швидкістю, ніж коні. Науковці сподівалися, що рев машин (та ще який рев) наполохає Таха, він почне тікати і його побачать.

Танк, яким їхав Гріт, освітлював берег прожектором, а сам Гріт, стоячи у відчиненому люку, дивився в бінокль. Минуло дві години, а вони нічого не побачили, крім наполоханих птахів та зайців. Потім у промені прожектора майнула якась жовтава пляма, і Гріт зрозумів, що нарешті пощастило.

— Стоп! — гукнув він танкістові, й машина зупинилася. Гріт попросив солдата освітлювати коня, що тікав. Авжеж, то був Тах. А куди запропала Пташка?

Спершу Гріт подумав, що Тах рятується панічною втечею. Але потім побачив, що той бігає по великому колу. Вони тримали його в промені прожектора, аж поки побачили Пташку в центрі цього кола. Вона по черево загрузла у великій калюжі з чорного багна й не могла рухатись. Тах бігав довкола, з-під його копит летіло болото, і він чи-то пробував відвернути увагу від Пташки, чи-то збирався напасти на танк, щоб оборонити її.

Пташка загрузла, а він не збирався залишати її в біді.

— Ми знайшли їх! — закричав Гріт у мікрофон рації, коли вони зв'язалися з танком професора Німченка.

Чекаючи Німченка, танк Гріта спробував підійти до Пташки. Але Тах відразу ж кинувся назустріч танкові з явним наміром атакувати.

— Зупиніться! —крикнув Гріт танкістові.

— Чому? — спитав командир танка.

— Він нападе на нас!

Командир засміявся. Він не вірив, що кінь може напасти на танк.

— Спокійно, він нічого нам не вдіє!

Але Гріт волав:

— Повертайте! Візьміть убік! Він нападе на нас і уб'є себе! Повертайте!

Командир, переконавшись, що Гріт має слушність і що Тах несеться просто на танк, відразу ж розвернувся і поїхав назад. Тах люто переслідував машину. Тільки від'їхавшу далеченько, вони зупинилися, погасили прожектора й прислухались. Було виразно чути, як форкав та іржав розлючений Тах.

— Почекаємо тут, доки розвидніє,— сказав Гріт командирові, полегшено зітхнувши.

— Якийсь скажений кінь! — дивувався танкіст.— Буває ж таке! — І засміявся, уявивши, як його танк тікав від коня.

Танк простояв цілу ніч, час від часу засвічуючи прожектора, щоб подивитись, чи не потонула Пташка в грязюці. Вона силкувалась вибратись, але Гріт знав що справжню спробу Пташка зробить лише на світанку, якщо тільки Тах не поквапить її.

Другий танк теж чекав поблизу, і на світанку Тах який тривожився цілу ніч, заходився підганяти Пташку.

Солдати, вже обізнані з довгими мандрами Таха й

Пташки, прагнули допомогти їй, але треба було спіймати Таха, щоб він не заважав їхнім діям. Спершу вони думали вилізти з машин, підкрастися до нього й заарканити, проте Гріт пояснив, що Тах надто кмітливий, щоб попастися, та це було й небезпечно. Можливо, їм пощастило б піймати Таха за допомогою колгоспників, які взяли б його в кільце. Але коли зовсім розвиднілося, Гріт збагнув: на такій відкритій місцині цього не зробити.

Тоді Гріт вирішив викликати вертоліт з ракетною сіткою. Іншої ради не було.

Ракетні сітки застосовуються, коли доводиться йти драговиною, швидко маскуватися або видряпуватися на зруйнований будинок чи на урвище. Сітка вистрілюється ракетами з-під вертольота, і командир танка був переконаний, що коли таку сітку накинути на Таха, він не встигне ухилитися й попадеться в сітку, як риба.

О восьмій годині в небі з'явився військовий вертоліт, і Гріт по танковій рації пояснив пілотові у чому справа.

— Коли кидатимете сітку,— пояснював Гріт по радіо,— то кидайте так, щоб кінь опинився у самому центрі і щоб сітка цілком накрила його.