Дивовижний монгол - Сторінка 18

Коли коней помістили в машину, Таха не стриножили, гадаючи, що він нікуди не дінеться в критому фургоні.

Проїхавши кілометрів із тридцять, вони почули шалений стукіт копит об борт і вирішили зупинитися й поглянути, в чому справа.

Їх суворо попередили, щоб вони не входили до Таха, Але зоотехнік подумав: нічого страшного не трапиться, якщо тільки прочинити задній борт і зазирнути. Цього було досить. Не встиг він відсунути засув, як Тах ударив об борт, а борт, у свою чергу, вдарив зоотехніка.

Збитий з ніг, той знепритомнів. А Тах, звичайно, миттю вискочив. Якусь хвилю, форкаючи, він почекав Пташку, а потім, нахиливши голову, кинувся на водія, що вискочив на допомогу пораненому товаришеві, Тах і його збив з ніг, і вони з Пташкою побігли геть через кукурудзяні лани. Тільки їх і бачили.

Директор карантинної станції зробив усе, щоб організувати пошуки, але все-таки довелося викликати з Монголії Гріта. Вони сподівалися, що Гріт, обізнаний з повадками дикого коня, зможе допомогти, бо їм не пощастило відшукати жодних слідів утікачів. Гріт розповів, що вони ховаються вдень, ідуть уночі і що Тах простуватиме на схід, весь час на схід, пробираючись додому.

Це сталося три місяці тому.

На цей час обшукали кожний куточок на схід від Ні-кольського, кожний найглухіший закутень. Попередили колгоспи, села, залізничні станції, знову звернулися за допомогою до армії. Обнишпорили всі поля й ліси на машинах, верхи і навіть на вертольотах. Безупинно працював телефон, люди сварилися, звалювали вину одне на одного, але Тах і Пташка мов крізь землю провалилися.

Ось які справи, Кітті. Місцевість, де тепер перебувають наші коні, рівнинна, відкрита, але села трапляються рідко. Якщо Тах із Пташкою простуватимуть далі на схід, то незабаром опиняться у просторих степах та пустелях Казахстану, а потім, напевне, і в горах Киргизії,,де їх навряд щоб піймали. Це дуже дикі місця. Там розводять коней, хоча трави в тих голих, засніжених горах не так багато.

Але цього разу, Кітті, я сподіваюся, що Тах дійде до наших гір. І що їх не зловлять. Цього разу я не втрачаю надії.

Невдовзі я покину наші гірські пасовиська. У вересні поїду до міста Кобдо, щоб продовжити навчання в десятирічці. Ти уявляєш, ми листуємося ось уже два, роки. Просто неймовірно. Здається, все це починалося лише вчора.

З найкращими побажаннями залишаюся твоїм давнім другом

Бар'ют

P S. Що сталося з твоїм собакою Скіпом? Ти більше про нього не пишеш. Сподіваюся, що з ним усе гаразд. Мій Йес (його звали Хан) загинув у травні під час ловлі перепілок. Він був веселий ї добрий, завжди всміхався, копав ямки і метляв хвостом. Навіть конаючи, він силкувався метляти ним, ніби прохаючи нас не журитися, а очі в нього були сумні-пресумні. Він попав під трактор, що згрібав скошену траву* У нас собак не ховають. Ми кажемо, що їх повинно поховати сонце. Проте моя сестра Міза і я вирішили поховати його. І от вночі ми тихцем вибралися з дому, поїхали в гори й поховали Хана так, як наші предки ховали своїх улюблених коней,— як своїх найкращих друзів. Бідолашний Хан. Він був завжди такий веселий, що я іноді заздрив йому.

Б.

19

Дорогий Бар'юте!

Ось уже чотири з половиною місяці від тебе ні слова.

Що відбувається? Ти чекаєш новин? Чи вони такі погані, що ти не хочеш повідомляти мені? Дідусь місця со

бі не знаходив, коли прочитав твого останнього листа. Він також був певний, що вони недооцінять завзяття і кмітливості Таха.

Будь ласка, напиши, як тільки що-небудь дізнаєшся. Будь-що.

Завжди твій друг

Кітті.

Люба Кітті!

Я був страшенно заклопотаний, сидів над фізикою та хімією, готувався до контрольних, та ще й тітонька Сероглі їздила у відрядження до Свердловська, в інститут іноземних мов. Тому я не міг написати раніше.

Гріт повернувся додому після чотирьох місяців пошуків, які велися з літаків і вертольотів, на машинах і тракторах, верхи й пішки. На його думку, вони загинули десь у Казахстані від виснаження або від отруйного коріння. Могли вони померти й від браку корму або води. За його словами, в диких казахських степах вони могли загинути від тисячі причин. Там небезпека на кожному кроці.

Ніяких інших новин немає.

Оце все, що я поки що знаю.

Твій друг

Бар'ют"

Любий Бар'юте!

На цій листівці зображений Тауер у Лондоні. Я приїхала до Лондона на чотири дні з жінкою, яка, можливо, стане мені новою матір'ю. Вчора я прочитала в газетах, що в Монголії і в Китаї випала цього року сувора зима. Минуло вже шість місяців відтоді, як Тах і Пташка зникли востаннє, і ти, мабуть, втратив усі надії. Але я ніяк не можу повірити в їхню загибель.

Щиро твоя

Кітті.

Люба Кітті!

Цю листівку пишу по-англійському сам. Правда, трохи мені допомагає учитель. На цій картці — наш монгольський герой Сухе-Батор. Я покинув гори. Вчуся в школі № 4 у місті Кобдо. Зима в нас така холодна, що й старожили не пам'ятають, мороз тридцять градусів. У наших місцях загинуло багато коней, і з дикого табуна також. Тах і Пташка пропали назавжди, чим я дуже журюся. Уже минуло дев'ять місяців, як вони зникли. Можливо, вони загинули від лютого холоду.

До побачення, Кітті.

Бар'ют.

Любий Бар'юте!

Пишу тобі, щоб сказати, що я не можу забути Пташку й Таха, навіть якщо вони загинули. Я весь час тужу за ними. Мені все уявляється, як вони стоять десь на холодному снігу, пригорнувшись одне до одного, або замерзають у голих, пронизаних вітром горах. У мене тепер мачуха, вона дуже добра. Скоро я, на жаль, назавжди поїду з заповідника й житиму в Портсмуті. Місіс Еванс журиться. Дідусь і поготів!!! На картці вже нема місця. Ти чудово пишеш по-англійському. Я почала складати іспити. Страшенно важко.

Щиро твоя

Кітті.

Дорога Кітті!

Наша Академія наук в Улан-Баторі дістала звістку про те, що геологи помітили двох диких коней за сто кілометрів на захід від наших гір. Про це мені написав

Гріт, котрий вважає, що це можуть бути Тах і Пташка. Але я маю сумнів. Мабуть, це двоє з тих п'яти коней, яких бракувала в табуні. Пам'ятаєш? Гадаю, що це вони.

Як тільки щось дізнаюся, напишу негайно.

Щиро твій

Бар'ют.

Дорогий Бар'юте!

Якщо це наші коні, негайно давай телеграму. Навіть якщо це і так, неможливо повірити. Але я знову сповнена надій і хвилювання. Дідусь каже, що ти можеш послати телеграму з оплатою у нас, якщо хочеш.

Чекаю із завмиранням серця. Твій щирий друг

Кітті.

З Улан-Батора. Уельс, Заповідник Чорні Гори. Міс Кітті Джемісон.

Любий друже. Тах і Пташка справді з'явилися в наших горах. Шукаємо. Подробиці згодом, коли з'ясуємо.

Дуже схвильований.

Твій друг

Бар'ют.

20

Дорога Кітті!

Знову така неймовірна історія, як і все, що стосується Таха і Пташки. Розповідати її дуже важко й болісно але це треба зробити, і я не можу сказати, як це сумно...

П'ятого березня ще один з геологів, які працюють у наших горах, повідомив по радіо на базу, що він бачив двох диких коней. Вони ледве брели довгою долиною.

Коли ми дізналися про це (я був удома на канікулах), усі вирішили негайно мчати до ущелини, шукати цих коней. Брат, сестра, батько, дядьки й навіть мама з дідусем — усі хотіли їхати. І, звичайно, тітонька Сероглі. Але всім їхати було не можна, і вирушили тільки четверо: батько, Гріт, тітонька Сероглі та я.

Вибравшись на світанку, ми надвечір дісталися найдальшого краю долини; одночасно з нами там з'явився і дикий табун. Всі дикі коні дуже непокоїлися, ніби знали — щось відбувається. Молодий ватажок гарцював кругом, наче цирковий кінь, а потім зненацька повернув увесь табун назад, і вони поскакали геть.

Хвилин за десять з'явилися Тах і Пташка. Не можу сказати, Кітті, що я відчув. На очах у тітоньки Сероглі я помітив блискучі сльозинки. (Я не вигадую!)

— Так оце вона, мила англійська лошичка! — вигукнув мій батько.— Ось яка вона, маленька вірна подружка! — все приказував він.

Ти так багато писала про Пташку, що ми знали її так само добре, як своїх власних коней. Навіть більше! Ми всі зразу подумали про тебе, Кітті. Кожен з нас.

— Та вона ось-ось родитиме,— раптом мовив Гріт.

Ми теж усі це помітили. А Тах стояв поряд, стриг

вухами, помахував головою і мав зовсім безпорадний вигляд. Пташка була дуже товста, ходила поволі й дуже важко. На, неї було боляче дивитися. Нарешті вона опустилася навколішки, а потім лягла набік. Тах потицяв у неї мордою і раптом помчав долиною, мотаючи головою і войовничо іржучи. А тоді задер голову вгору й чи-то зафоркав, чи-то закричав.

— Йому доведеться битися з молодим ватажком, якщо хоче очолити табун. І він це знає,— сказав батько.

— Можлйво, йому потрібна лише Пташка,— зауважила тітонька Сероглі.— Може, він не захоче приєднатися до табуна. Вони просто триматимуться разом.

— Ні, він хоче очолити табун,— відповів батько. — Поглянь-но на нього.

Тах скакав по колу, ніби утверджуючи своє право на це місце і водночас підбадьорюючи і розпалюючи себе. Коли ми вже від'їздили, Тах вирушив оглядати свої володіння, а Пташка лежала на місці, ніби їй це тільки й залишалося. А ще терпіння.

Нас, звичайно, зустріли градом запитань, і, нарешті, діставши велику карту, ми визначили їхній шлях додому. І хоча всі захоплювалися наполегливістю Таха, ми не могли не дивуватись, як твоя свійська маленька англійська кобилка здійснила з ним цю неймовірну подорож.

А потім почалася суперечка про те, що з ними робити. Відправляти Таха назад до вашого заповідника в Уельс? Чи відправити саму Пташку? А лоша? Йому не можна залишатися в дикому табуні, бо воно буде не зовсім дике. Воно ж наполовину шотландський поні. Ми, правда, знали, що наша думка нічого не вирішує. Останнє слово буде за вченими.

Нарешті моя сестра Міза запитала в батька, коли, на його думку, має ожеребитися Пташка.

Коли батько .починає великим пальцем торгати свої чорні вуса, значить, щось негаразд.

— Ну? — поквапила його мама,

— По-моєму, англійська кобилка приведе лоша завтра або післязавтра,— сказав батько.— І ми повинні бути дуже обережні, щоб не турбувати її. Дуже, дуже обережні.

Ми вже здогадувалися — його щось непокоїть, але більше він нам нічого не сказав. Наступного дня ми разом з батьком і Грітом поїхали подивитися, чи все гаразд із Пташкою, і коли, підкравшися по схилу, заглянули в долину, то побачили там увесь табун.