Доктор Фаустус - Сторінка 10

Бувало, що ми з його мансарди, звідки за купами дахів відкривався чудовий краєвид на місто, на ставок біля замку й на водогінну башту, з моєї намови — я наголошую: завжди з моєї намови — спускалися вниз і влаштовували не зовсім заборонений огляд крамниці в супроводі Чімабуе, який приєднувався до нас, почасти, здається мені, щоб наглядати за нами, а почасти щоб бути нашим чічероне; слухати його пояснення було дуже приємно. Він познайомив нас з історією сурми: спершу її доводилося робити з кількох рівних металевих трубок, з'єднаних кульками, поки майстри не опанували мистецтво гнути мідяні труби так, щоб вони не лопали, наповнюючи їх спочатку смолою і живицею, а далі оловом, яке потім знов витоплювали на вогні. Любив він також обговорювати твердження деяких знавців, що однаковісінько, з якого матеріалу, з металу чи з дерева, виготовлений інструмент, його звучання залежить тільки від форми й розміру, і чи флейта буде дерев'яна, чи з слонової кістки, а сурма мідна чи срібна, не має значення. Його майстер, Адріанів zio [12], який сам робить скрипки, а тому розуміється на матеріалах, на лаках і на породах дерева, казав він, не згоден із ними й запевняє, що з того, як флейта звучить, зразу вгадає, з чого вона зроблена; зрештою, і він, Лука, також може вгадати це. Потім він показував нам — його маленькі, тендітні, типово італійські руки немов пестили все, до чого торкалися, — механізм флейти, що за останні сто п'ятдесят років, після славетного віртуоза Кванца30, так змінився й поліпшився, особливо зупиняючись на циліндричній флейті Беме, яка звучить могутніше за свою ніжноголосу конічну попередницю. А ще він ознайомлював нас з аплікатурою кларнета і фагота з його сімома отворами, дванадцятьма закритими й чотирма відкритими клапанами, звук якого дуже легко зливається зі звуком валторни, а також із діапазоном інструментів, учив, як треба з ними поводитися, і таке інше.

Тепер, повертаючись думкою в минуле, я твердо переконаний у тому, що Адріан тоді свідомо чи несвідомо стежив за поясненнями Луки принаймні так само уважно, як я, — і з більшою користю для себе, ніж я. Але по ньому цього не було видно, він жодним порухом не зраджував, що ті знання щось для нього важать чи можуть важити в майбутньому. Питання Луці ставив я, а він, бувало, відходив убік, залишаючи мене самого з Малійцем, і дивився не на той інструмент, про який мовилося. Я не хочу сказати, що він прикидався, й не забуваю, що тоді музика для нас була тільки матеріальною дійсністю, втіленою в музеї Ніколауса Леверкюна, і більше ніякою. Правда, ми вже поверхово зіткнулися з камерною музикою: раз на два тижні або й щотижня в Адріанового дядька відбувалися невеличкі концерти, на яких я бував дуже рідко і Адріан теж не завжди. Для цього на Парафіяльну приходили соборний органіст, заникуватий Вендель Кречмар, що невдовзі мав стати Адріановим учителем, та викладач співів у гімназії Святого Боніфація, і дядько Ніколаус виконував із ними вибрані квартети Гайдна й Моцарта; сам він грав першу скрипку, Лука Чімабуе — другу, пан Кречмар — партію віолончелі, а викладач співів — партію альта. Це була чоловіча розвага, під час якої на підмогу біля себе ставили кухоль з пивом, а бувало, й не виймали сигари з рота і якій заважало перемовляння — голоси тоді здавалися дивно сухими й чужими серед мови звуків, — постукування смичком і відрахунок зіграних тактів, бо музиканти, майже завжди з вини викладача співів, часто збивалися. Справжнього концерту симфонічного оркестру ми ніколи не чули, що для кожного може бути достатнім поясненням явної байдужості Адріана до світу музичних інструментів. Принаймні сам він вважав це достатнім поясненням і для себе самого, і для інших. Я хочу сказати, що він ховався за цим поясненням, ховався від музики. Довго, з пророчою впертістю, ховалася ця людина від своєї долі.

Зрештою, ще довго ніхто навіть гадки не мав якось пов'язувати малого Адріана з музикою. Думка про те, що йому судилося бути вченим, твердо засіла у всіх у голові, і її весь час зміцнювали його блискучі успіхи в гімназії, де він був першим учнем; лише з сьомого класу, коли йому минув п'ятнадцятий рік, оцінки в нього трохи погіршали через мігрені, що почали допікати йому й заважали готувати уроки. І все-таки він легко опановував шкільну програму — слово "опановував" тут не дуже доречне, бо Адріанові не треба було ніяких зусиль, щоб засвоїти її, і коли досягнення в навчанні не здобули йому ніжної любові вчителів, — що вчителі його не вельми любили, я сам не раз бачив, у їхньому ставленні до Адріана помітна була швидше якась роздратованість, навіть бажання провалити його, — то не тому, що вони вважали його чваньком; але ні, таки вважали, хоч і не видно було, щоб Адріан дуже пишався своїми успіхами, навпаки, надто мало пишався ними, та саме в цьому й полягала його зарозумілість: в очах учителів він гордував тим, що так легко вкладалося йому в голову, тобто учбовим матеріалом, різними дисциплінами, викладання яких було їхньою честю і хлібом щоденним, тому їх, звичайно, не надто тішив винятково здібний учень, що байдуже ковтав ті знання.

Що стосується моєї особи, то в мене з ними були набагато тепліші стосунки, — і не дивно, бо я невдовзі мав стати їхнім колегою і вже цілком поважно заявив про це. Я також мав право вважати себе за доброго учня, але міг ним стати і став тільки завдяки відданій любові до учбових предметів, особливо до давніх мов і до класичних поетів та істориків стародавніх часів, — ця любов спонукала мене до праці, змушувала напружувати свою силу; а тим часом Адріан ніколи не приховував, навіть відверто показував мені і, як я справедливо побоювався, вчителям також, що він цілком байдужий до гімназійного курсу і вважає його, так би мовити, чимось другорядним. Це мене часто лякало — не через його кар'єру, з такими здібностями завжди свого доб'єшся, мене тривожило інше: до чого ж він не байдужий, що для нього не другорядне? Я не бачив "головного", але його й справді не можна було побачити. В такі роки шкільне життя заміняє справжнє життя, та воно і є справжнє: шкільні зацікавлення замикають обрій, потрібний для створення цінностей, що на них, хоч які вони умовні, людина випробовує свою увагу і свої здібності. Але ті цінності можуть стати для людини пробним каменем лише тоді, як вона не бачитиме їхньої умовності. Віра в абсолютні цінності, завжди ілюзорні, здається мені необхідною умовою життя. А от здібності мого приятеля міряли по цінностях, у відносності яких він, здається, не сумнівався, тільки не ясно було, чому він вважав за можливе так легковажно їх трактувати. Поганих учнів є повно. Адріан же був своєрідним феноменом: поганим учнем в образі першого учня. Я кажу, що мене це лякало, але, з іншого боку, як це мені подобалось, яким здавалося привабливим, як поглиблювало мою відданість. Правда, до тієї відданості — не знаю, чи хто зрозуміє чому — домішувались крихта болю і безнадії.

Хочу сказати, що в іронічно-зневажливому ставленні Адріана до шкільних премудрощів і вимог був один виняток — його явна цікавість до дисципліни, в якій я не мав великих успіхів, а саме до математики. Моя власна слабкість у цьому предметі, яку врівноважували тільки радісні досягнення у філологічних дисциплінах, змусила мене зрозуміти, що прекрасні успіхи в певній галузі неодмінно пов'язані з любов'ю до предмета, і тому для мене була справжня втіха усвідомлювати, що хоч цій умові мій приятель теж підлягає. Адже математика як прикладна логіка, що, проте, перебуває у сфері високої, чистої абстракції, посідає своєрідне, посереднє місце між гуманітарними її природничими науками, і з Адріанового зауваження у розмові зі мною про втіху, яку вона дає йому, я зрозумів, що він сприймає це її посереднє становище як особливо високе, панівне, універсальне чи, за його ж таки висловом, "справжнє". Коли я почув від нього те слово, серце мені залила хвиля радості. То був якір, опора, виходить, недаремно я питав себе, що ж для нього "головне".

— Ти просто ледачишся полюбити її,— сказав він тоді мені.— Зрештою, нема нічого цікавішого, як спостерігати за порядковими співвідношеннями. Порядок — це все. "Що від Бога, те впорядковане". Послання до римлян31, тринадцять.

Він почервонів, а я витріщив на нього очі. Виявилося, що він релігійний.

У нього все "виявлялося", на всьому його треба було спіймати, заскочити, захопити зненацька, спопасти, — тоді він червонів, а тобі хотілося ляснути себе по лобі за те, що ти не помітив цього хтозна-коли. І просте, що він більше, ніж треба було для програми, заглиблювався в алгебру, для свого задоволення опанував таблицю логарифмів, сидів над рівняннями другого ступеня, ще як від цього ніхто не вимагав знаходити піднесене в ступінь невідоме, я також довідався випадково, і він спершу говорив про це дуже скупо, аж згодом я почув від нього наведені вище слова. Перед цим я зробив іще одне відкриття, щоб не сказати викриття, про яке вже згадував вище: довідався, що він самотужки потай вивчав клавіатуру, акордику, розу вітрів тональностей, квінтового кола32 і, не знаючи ані нот, ані розміщення пальців, використовував ці гармонійні знахідки для різних вправ з модуляції та для створення не дуже чітких мелодійних образів. Йому йшов п'ятнадцятий рік, коли я помітив це його захоплення. Якось після обіду, не заставши його в кімнаті, я пішов шукати його і знайшов біля невеличкої фісгармонії, що стояла на не дуже почесному місці в одній із прохідних кімнаток житлового поверху. Мабуть, із хвилину я стояв під дверима і слухав його. Тоді засоромився — наче тайкома підслухую, — зайшов і спитав, що він там робить, Адріан спустив міхи, зняв руки з клавішів і почервонів.

— Вся біда починається з дозвілля, — сказав він і засміявся. — Мені було нудно. А коли я дуже знуджуся, то часом іду сюди потарабанити. Про цю стару скриню забули, але вона ще добра, дарма що така упосліджена. Глянь, як цікаво, — тобто цікавого тут, звичайно, нічого немає, але якщо робиш це сам, та ще й уперше, бачиш, як воно все зв'язане між собою і рухається по колу, то здається справді цікавим.

Він узяв акорд, самі чорні клавіші, фа-дієз, ля-дієз, до-дієз, додав до них мі і цим викрив акорд, що здавався фа-дієз мажором; насправді це був сі-мажор, а саме, його п'ятий, чи домінантний, ступінь.

— Така співзвучність сама собою не має тональності,— сказав він. — Усе випливає із взаємозв'язку, а взаємозв'язок утворює коло.

Звук "ля", що, переносячи тональність із сі-мажора в мі-мажор, прагне до розв'язання в соль-дієзі, повів він далі.