Доктор Фаустус - Сторінка 8

Молодому вчителеві напевне не раз хотілося вигукнути: "Що ти собі дозволяєш? Старатись треба!" Але як старатися, коли в цьому вочевидь немає ніякої потреби?

Я вже казав, що не був присутній на тих уроках, але дуже добре уявляю собі, як мій приятель сприймав наукові відомості, отримувані від пана Міхельсена: напевне з тією самою міною — її неможливо навіть змалювати, — яка в нього з явилася на обличчі, коли він, сидячи під липою, довідався, що дев'ять тактів мелодійної горизонталі, якщо вони по три розташовані одні над одними по вертикалі, можуть утворювати гармонійну співзвучність. Його вчитель трохи знав латину, і коли він передав ті свої знання учневі, то сказав, що хлопець — це в десять років — досить підготовлений, щоб піти до четвертого або й до п'ятого класу. А йому, Міхельсенові, вже нема чого робити в Бухелі.

І от на великодні свята 1895 року Адріан залишив батьківський дім і поїхав у місто, щоб вступити до нашої гімназії Святого Боніфація (власне, до "Школи братів убогого чину"). Жити його взяв до себе рідний дядько, батьків брат Ніколаус Леверкюн, шанована в Кайзерсашерні людина.

VI

Про моє рідне місто на річці Заале чужинцеві треба найперше знати, що воно розташоване трохи південніше від Галле, в бік Тюрінгії. Я мало не сказав "було розташоване", бо так давно виїхав із нього, що воно для мене відсунулось у минуле. Проте його вежі й досі ще так само здіймаються вгору навколо майдану, і я не чув, щоб його архітектурне обличчя зазнало якоїсь шкоди від нещадної повітряної війни, і було б дуже жаль, якби зазнало її, бо воно має неповторний історичний чар. Я кажу це досить спокійно, бо так само, як і чимала частина нашого населення, навіть ті, кого війна зачепила найтяжче й позбавила батьківщини, дотримуюсь думки, що ми тільки дістаємо по заслузі, і якщо розплата за гріх страшніша за самий гріх, не треба забувати одного: хто сіє вітер, той пожне бурю.

Від Кайзерсашерна недалеко до Галле, міста Генделя15, до Лейпціга, міста кантора церкви Святого Томаса16, й до Веймара чи до Дессау й Магдебурга— але Кайзерсашерну, залізничному вузлові з двадцятьма сімома тисячами населення, цілком достатньо себе самого, і він, як кожне німецьке місто, почуває себе культурним центром історичної ваги. Його годують різні фабрики й заводи: машинобудівний, шкіряних виробів, ткальня, арматурний, хімічний, а також млини; в ньому є культурно-історичний музей з окремою залою страхітливого знаряддя для тортур і дуже цінна бібліотека, що має двадцять п'ять тисяч томів і п'ять тисяч рукописів, серед них два пов'язаних алітерацією чаклунських замовлянь фульдською говіркою17, на думку деяких вчених іще стародавніших за мерзенбурзькі, зрештою, цілком невинних за своїм змістом, покликаних випаровувати дощ.

У десятому сторіччі, а потім з початку дванадцятого по чотирнадцяте Кайзерсашерн був резиденцією єпископа. Є там замок і собор, у якому відвідувачам показують домовину імператора Оттона III18, онука Адельгейди й сина Теофано, який величав себе Imperator Romanorum і Saxonicus [10], але не тому, що хотів належати до саксонців, а з тієї самої причини, з якої Сціпіона19 називали Африканським, тобто як переможець саксонців. Коли він, вигнаний з улюбленого Рима, 1002 року помер з горя, його тіло перевезли до Німеччини й поховали в кайзерсашернському соборі — цілком всупереч його уподобанням, бо він був взірцем німецької самозневаги і все своє життя страждав від того, що належить до німців.

Треба сказати, що в цьому місті — я волію говорити про нього в минулому часі, бо це Кайзерсашерн нашої молодості,— дуже добре збереглася середньовічна атмосфера, так само середньовічним лишився і його зовнішній вигляд. Старі церкви, сумлінно доглянуті будинки й комори городян, будівлі з відкритими дерев'яними брусами й навислими поверхами, круглі гостроверхі башточки над стінами, вистелені колодами й обсаджені деревами майдани, ратуша, що за своєю архітектурою стоїть десь посередині між готикою і ренесансом, з дзвіницею на високому даху, лоджіями під нею і ще з двома гостроверхими баштами, які, утворюючи еркери, збігають по фасаді аж до першого поверху, — все це допомагає відчути безперервний зв'язок з минулим, навіть більше: ніби виявляє собою славетну формулу позачасовості, схоластичне nunc stans [11]. Ідентичність міста, що лишилося таке саме, як було триста, дев'ятсот років тому, опирається потокові часу, який рине над нами і багато що міняє; зате інше — вирішальне для його вигляду — з пієтету, тобто зі святобливого бажання не здатися часові, з гордощів і з почуття гідності лишається таким, як є, на пам'ять наступним поколінням.

Все це стосується тільки зовнішнього вигляду міста. Але в його повітрі лишилося щось від настрою людського духу останніх десятиріч п'ятнадцятого століття, від істерії кінця середньовіччя, від його прихованої духовної хвороби. Дивно казати такі слова про тверезо-ділове сучасне місто (але воно не було сучасне, воно було старе, а старість — це минуле, що живе в сучасному, тільки прикрите сучасністю минуле), може, вони звучать надто сміливо, а проте легко було уявити собі, що тут раптом почнеться хрестовий похід дітей, танець святого Вітта, духовидчо-комуністична проповідь якогось "убогого" зі спаленням на вогнищі світського манаття, оновлення хреста й містичні зборища прочан. Звичайно, нічого такого не відбувалося — та й як воно могло відбутися? Поліція у згоді зі своєю добою та її порядками не допустила б цього. А все-таки! З чим тільки в наш час не мирилася поліція, — знову ж у згоді зі своєю добою, що стала дуже полюбляти саме такі речі. Адже наша доба таємно схиляється — та де там таємно, цілком свідомо, з дивною, самовдоволеною свідомістю, яка змушує людину засумніватися в тому, що життя йде за простими, правдивими законами і, може, навіть укорінює фальшивий, згубний погляд на історію, — схиляється, кажу, саме до минулих епох і захоплено повторює їхні символічні дії, в яких є щось темне й образливе для духу новітніх часів — спалення книжок і все інше, про що краще не говорити.

Ознака такої архаїчно-невротичної патології і потаємної духовної схильності — численні "оригінали": диваки й тихі напівбожевільні, що живуть у його стінах і, так само як старовинні будівлі, створюють його колорит. Їхня протилежність— "хлоп'яцтво", діти, що біжать за ними, глузують із них, а тоді тікають, охоплені забобонним страхом. Старих бабів певного типу за певних часів не довго думаючи оголошували відьмами — просто через їхній потворно-мальовничий вигляд, який, мабуть, по-справжньому й формувався під впливом тієї підозри, остаточно виливаючися в образ відьми, створений народною уявою: маленька, стара, згорблена, на вигляд підступна, тонкогуба, закислі очі й гачкуватий ніс, костур, яким вона кожної хвилини може замахнутися, а ще в хаті кіт, сова або якийсь птах, що вміє говорити. В Кайзерсашерні ніколи не бракувало таких бабів, і найпопулярнішою, найубогішою і найстрахітливішою з них була "підвальна Ліза", яку прозвали так, бо вона мешкала в підвалі у провулку Мідярів, — вигляд її настільки відповідав уявленню забобонних людей про відьму, що навіть цілком неупереджених городян, коли їм траплялося зустріти її, особливо як за нею бігли хлопчаки і вона лютими прокльонами відганяла їх, охоплював архаїчний страх, хоч Ліза напевне не робила нікому ніякого лиха.

Тут я дозволю собі одне зухвале зауваження, яке мені підказує досвід наших днів. Для того, хто любить називати речі своїми іменами, в самому слові й понятті "народ" завжди є щось архаїчно-обачне, і він знає, що коли масу підбивають на лихі, ретроградні вчинки, її величають лише "народом". Що тільки на наших очах і не зовсім на наших очах не робили в ім'я народу такого, чого б, мабуть, не зробили в ім'я Бога, в ім'я людства чи в ім'я права! Але народ таки дійсно завжди залишається народом, принаймні в його структурі є певний архаїчний шар, і мешканці Малого провулка Мідярів, Лізині сусіди, які в день виборів віддають свої голоси соціал-демократам, одночасно можуть вбачати щось демонічне в бідній бабусі, що не може стягтися на якесь помешкання не в підвалі, і, побачивши її, хапають своїх дітей, щоб вона не зурочила їх лихим оком. Якби таку жінку знов засудили на спалення — а сьогодні вже й це навіть можна собі уявити, тільки трохи змінили б звинувачення, — вони стояли б за огорожею, спорудженою магістратом, дивилися б на вогнище, проте, мабуть, і не подумали б збунтуватися. Я кажу про народ, але такий прадавній, щиро народний шар є і в самих нас, і, як чесно признатися, я не вважаю релігію найдієвішим засобом, що не дав би йому вихопитися назовні. Тут, по-моєму, може допомогти лише література, що вчить гуманізму, проголошує ідеал вільної, досконалої людини.

Та вернімося до Кайзерсашерна. Був там іще один чоловік непевного віку, який від кожного несподіваного крику мимоволі задирав ногу й починав дриґати нею, а на обличчі в нього з'являвся сумний вираз і потворна усмішка, наче він просив пробачення у вуличних дітлахів, що, горлаючи, гналися за ним. Далі, жила в Кайзерсашерні якась Матильда Шпігель, що вбиралася так, наче потрапила туди з іншого сторіччя: вона носила сукню з рюшами та з шлейфом і "фладус" — смішне слово, власне, скалічене французьке "fIute douce", що взагалі означає "лестощі", але тут дивну зачіску разом із таким самим дивним капелюшком. Ця особа, яскраво нафарбована, але далека від думки про якісь неморальні вчинки, бо була для цього надто дурна, гуляла, набундючившись, вулицями Кайзерсашерна в супроводі двох мопсів у старих атласних попонках. Був там ще, нарешті, дрібний рантьє з червоним носом у бородавках і з важким перснем із печаткою на вказівному пальці; прізвище цього чоловіка було Ляск, але діти прозвали його "Тьох-тьох" за химерну звичку до кожного слова додавати цей безглуздий приспів. Він любив ходити на вокзал і, коли відходив товарний поїзд, підіймав палець з печаткою і застерігав чоловіка, що сидів на задній платформі останнього ватна:

— Глядіть не зваліться, тьох-тьох, не зваліться!

Я відчуваю, що роблю не дуже добре, вставляючи в свою розповідь спогади про цих химерних людей, але ці постаті, цей, так би мовити, громадський атракціон, був надзвичайно характерний для психічного образу нашого міста, обрамленням, у якому протікало життя Адріана до його вступу в університет, тобто вісім років його юності, а також і моєї, проведеної поряд із ним, бо хоч я, відповідно до свого віку, вчився на два класи поперед нього, у перерви на оточеному муром подвір'ї ми трималися разом, осторонь від моїх і його однокласників.