Доктор Фаустус - Сторінка 108

Але я можу тільки розповісти про те, що пережив, та й годі, і признатися, що коли я бачив ту майже неземну дитину, то завжди почував себе вкрай збентеженим і безпорадним. Мені треба було брати приклад — та я й пробував брати приклад — з Адріана. Він був не педагог, а митець і сприймав речі такими, як вони існували в природі, і, мабуть, не замислювався над тим, що вони улягають зміні. Інакше кажучи, він надавав безперервному становленню характер незмінного буття, вірив в образ, і то була якась незворушна, безтурботна віра (принаймні так мені здалося), віра людини, яка так звикла думати образами, що й найвіддаленіший від наших земних уявлень образ не міг вивести її з рівноваги. Ехо, королевич ельфів, прибув до Пфайферінга — ну що ж, його треба було й трактувати відповідно до його природи, а не зчиняти рейвах. Така, по-моєму, була Адріанова засада. Звичайно, йому й на думку не спало б прибирати суворого вигляду чи казати такі банальності як: "То що, синку? Ти, я бачу, чемний хлопчик". Але, з іншого боку, він полишив усі ті захоплені вигуки "Ох ти, люба дитино, благословення Боже!" простим людям, що оточували його. У його ставленні до малого визначальною була задумливо-радісна, а часом і поважна ніжність, без запобігання, без солодких слів, навіть без якоїсь особливої ласки. Я справді ніколи не бачив, щоб Адріан приголубив його чи бодай погладив по голові. Тільки любив гуляти з хлопцем у полі, тримаючи його за руку.

Але, звичайно, ця його стриманість не могла мене ввести в оману, я відчував, що він з першого дня ніжно полюбив небожа, з появою хлопця в його житті почалася найясніша пора. Не можна було не помітити, як глибоко захоплював і зворушував його, яким щастям сповнював його дні солодкий, легкий, немовби неземний, казковий чар малого, хоч він і спілкувався з ним тільки якусь годину чи дві на день, бо доглядати його, звичайно ж, доручили жінкам. Правда, в Ельзи Нічичирк та в її дочки було стільки іншого клопоту, що вони часто залишали Ехо самого в якомусь безпечному місці. Після кору його тягло на сон, як тягне зовсім малих дітей, і він, крім того, що спав після обіду, ще, траплялося, й засинав там, де був. Коли він починав дрімати, то казав: "Добраніч!" — так, як увечері, йдучи спати. Це було не прощання надовго, до наступного дня: Ехо казав так завжди, як виходив він сам або хтось інший, казав замість "до побачення" чи "прощавайте" — як казав "буде", коли наїдався. Промовивши своє "добраніч", він ще подавав ручку й відразу засинав, на траві чи на стільці. Одного разу я побачив, як Адріан, сидячи серед городу на лаві, збитій з трьох дощок, охороняв сон Ехо, що лежав біля нього долі на траві.

— Засинаючи, він подав мені ручку, — сказав Адріан, коли підвів очі й побачив мене.

Він навіть не помітив, як я надходив.

Ельза і Клементина Нічичирки запевнили мене, що такої слухняної, чемної, спокійної дитини вони ще не бачили, — і це збігалося з розповідями про його раннє дитинство, які я чув. Правда, мені траплялося бачити, як Ехо плакав, забившись чи вколовшись, але я ніколи не чув, щоб він скімлив, ревів чи верещав, як інші діти, коли вони розвередуються. З ним такого не могло бути. Якщо йому не дозволяли йти до стайні з конюхом чи до корівні з Вальпургією, коли в них саме було багато роботи, він не опирався цій забороні, навіть погоджувався з нею і розважно казав: "Нічого, я трішки згодом піду, може, завтра", — наче не себе заспокоював, а втішав тих, кому напевне не хотілося відмовити йому. Він і гладив їх по руці з таким виразом на обличчі, немов хотів сказати: "Не журіться! Другого разу вам не треба буде спиняти мене і я піду з вами".

Те саме було, коли йому не дозволяли заходити до дядька в абатський покій. А він дуже прихилився до Адріана, і мені від самого початку, коли я вперше побачив малого через два тижні після його приїзду до Пфайферінга, впало в око, що він полюбив дядька й воліє бути в його товаристві, може, й тому, що воно здавалося йому незвичайним і цікавим, а товариство його опікунок, матері й дочки Нічичирків, — буденним. Та й як би він міг не помітити, що цей чоловік, брат його матері, посідає серед пфайферінзьких селян особливе становище, що його всі шанують і навіть бентежаться перед ним! Може, саме це збентеження дорослих під'юджувало його дитяче шанолюбство, викликало в нього бажання бути з дядьком. Проте не можна сказати, що Адріан завжди йшов назустріч бажанням малого. Він часом цілими днями не бачив його, не пускав до себе, немовби уникав, забороняв собі дивитися на хлопця, якого безперечно любив. А потім знов просиджував із ним цілі години, брав його, як я вже казав, за ручку й водив на довгі, скільки витримували його малі ноги, прогулянки в поле. Вони обидва здебільшого мовчали, тільки зрідка перемовлялися словом. Вологе поле буяло зелом, як завжди тієї пори року, якої Ехо приїхав до Пфайферінга. Понад дорогою пахли черемшина й бузок, а пізніше ясмин. Коли дорога переходила у вузьку стежку Адріан пускав малого поперед себе, а сам ішов за ним. Обабіч стіною стояли жита, які щедро родили на тутешній землі. Вони були вищі за Непомука і вже починали половіти.

Я мав би написати "стояло збіжжя", бо так сказав хлопчик, задоволено відзначивши, що те збіжжя вночі вимила й напоїла "мжа".

— Мжа, Ехо? — перепитав дядько, потішений тим словом — він вирішив, що то витвір самого хлопця.

— Ну так, мигичка, — повторив малий, не маючи бажання вдаватися в подальші словесні суперечки.

— Ти тільки подумай, він каже, що мжа, чи мигичка, вимила й напоїла збіжжя! — вражено сказав мені Адріан наступного разу. — Дивно, правда ж?

Я пояснив йому, що всі ці слова є в наших говірках і їхнє походження сягає далеко в глибину сторіч.

— Так, він прибув здалека, — якось збентежено, схвильовано мовив Адріан і кивнув головою.

Із міста, як йому доводилося туди їхати, Адріан привозив хлопчикові подарунки: всіляких іграшкових тварин, карлика, що вискакував з коробки, залізницю з вагонами, на яких спалахувало сигнальне світло, коли вони мчали по колу, чарівну скриньку, в якій найбільшою коштовністю був келих із вином, що не виливалося, коли він перекидався. Ехо тішився цими дарунками, але, трохи погравшись ними, казав: "Буде", — бо набагато дужче любив розглядати речі з дядькової робочої кімнати й слухати, як той пояснював їхнє призначення, завжди ті самі речі й щоразу сприйняті по-новому, адже для дитини найцікавіше вперте, постійне повторювання. Вирізьблений зі слонової кістки ніж для різання паперу, глобус, що крутився навколо своєї вісі,— з роздертими континентами, з морськими затоками, що врізалися в них, з химерної форми внутрішніми водоймами, з блакитними обширами океанів; дзиґарі на коминку, гирі на яких треба було підіймати вгору, коли вони опускалися, важелем: про всі ці дивовижі хотілося знов почути малому, коли він, гарний, стрункий, заходив до абатського покою і тоненьким голоском питав Адріана:

— Ви загнівалися, що я прийшов?

— Ні, Ехо, не дуже. Але гирі ще тільки на півдорозі.

У такому випадку він просив показати музичну скриньку. То був мій подарунок, я привіз його Адріанові з Мюнхена: темно-руда скринька, що заводилася зісподу. Її горбкуватий валок починав крутитися, торкаючись металевих зубців гребеня, і вона виконувала, спершу з квапливою грацією, а потім повільніше, стомлено, три простенькі, короткі, добре гармонізовані мелодії, які Ехо кожного разу вислуховував так само захоплено; ніколи не забуду, який веселий, вражений і водночас глибоко замріяний був тоді в нього погляд.

Любив він також розглядати дядькові рукописи, ті порожні, чорні значки, розписані по жмутиках лінійок, оздоблені прапорцями і хвостиками, з'єднані дужками й рисками, і завжди розпитував, про що ті значки говорять: про Ехо вони говорили, між нами кажучи, і хотів би я знати, чи в нього виникав такий здогад, чи в його очах можна було прочитати, що він виснував це з пояснень композитора. Тій дитині випало найпершій серед нас "заглянути" в начерки партитури пісень із "Бурі", над якими Леверкюн тоді потай працював: він написав їх для сопрано, челести, приглушеної скрипки, гобоя, приглушеної сурми та флажолетннх звуків арфи і, наповнивши першу, "Come unto these yellow sands" [277], голосами природи, що зринають то тут, то там, об'єднав її з другою, "Where the bee sucks, there suck І" [278], цнотливо милою, і справді, той, хто чув ці "вишукано-примарні" звуки бодай внутрішнім слухом, читаючи партитуру, може разом із Фердінандом з "Бурі" спитати: "Звідкіль я чую музику? З повітря чи з надр земних?" Бо той, хто склав ці пісні, всотав у своє тонке, як павутина, пронизане шепотом плетиво не лише легке, по-дитячому гарне, бентежне ширяння Арієля320 — of my dainty Ariel [279],— а й цілий світ ельфів, що живуть на пагорбах, у струмках і в долинах, маленьких кволих майстренят, напівляльок, що розважаються при місяці, викладають кільцями траву вівці, якої та не бере, і збирають опівнічні гриби.

Ехо щоразу просив показати йому в нотах ті місця, де собака гавкає, а півень кукурікає. А ще Адріан розповідав йому про лиху відьму Сикораксу та її малого служника, який був надто делікатним духом, щоб виконувати її мерзенні вказівки, і якого вона за те затисла в розсоху ялини, де він промучився дванадцять років, поки нагодився добрий чарівник і визволив його. Непомук спитав, скільки років було маленькому духові, коли його затисли в розсоху, і скільки, виходить, йому було через дванадцять років, коли він звільнився, але дядько сказав йому, що малий не мав віку, а був і до ув'язнення, і після нього таким самим тендітним сином повітря, й ця відповідь, видно, вдовольнила Ехо.

Розповідав йому господар абатського покою й інші казки, всі, які пам'ятав: про Поплигайка, про Фаладу і про Рапунцель, про співака-стрибунця смугастого Жолудька. Малий любив слухати ці казки, вмостившись боком у дядька на колінах і часом ще й обнявши його ручкою за шию.

— Диво, та й годі,— казав він задоволено, коли розповідь доходила кінця, але не раз не дослухував її, а засинав, схиливши голову на грудях в оповідача.

Адріан тоді довго сидів завмерши, ледь підтримуючи підборіддям голову хлопчика, аж поки приходила котрась із жінок і забирала його.

Як я вже казав, Адріан іноді цілими днями уникав Ехо, або тому, що напружено працював, або ховався від мігрені серед тиші затемненої кімнати, або ще з якоїсь причини.