Доктор Фаустус - Сторінка 109

Та після такого дня він любив увечері майже непомітно зайти до малого в кімнатку, коли той уже лежав горілиць у ліжку й разом із пані Нічичирк або з Клементиною чи з ними обома молився, склавши на грудях долоньки. То були дивні молитви321, він знав їх багато, але майже ніколи не повторював ту саму два вечори підряд. Він виразно проказував, дивлячись на стелю синіми як небо, очима:

Хто вірний Божому закону

Спокійно доживе до скону.

Він в Богові, і в ньому Бог

В душі його нема тривог. Амінь.

Або:

Хоч би який вчинив хто гріх,

У Бога ласки є на всіх.

Мої провини геть дрібні,

Бог усміхнеться лиш мені. Амінь.

Або ще така, дуже дивна, безперечно, забарвлена вченням про наперед визначену долю:

На всякому гріхів тавро,

Хоч часом робить він добро.

І те добро не пропаде,

Дарма що його пекло жде.

О Господи ласкавий, дай,

Щоб я й мій рід попали в рай. Амінь.

А часом така:

Хоч сонце дивиться в багно,

А й чистих знайде там воно.

І я хай буду чистий, Боже,

Аж поки смерть мене знеможе. Амінь.

Або, нарешті, ось ця молитва:

Кожен, хто просить за інших Бога,

Просить цим і за себе самого.

Ехо просить за цілий світ.

Хай береже його Бог від бід. Амінь.

Цю молитву я, зворушений до глибини душі, чув на власні вуха, хоч хлопець, мабуть, не помітив моєї присутності.

— Що ти скажеш про цей теологічний торг? — спитав мене Адріан, коли ми вийшли з кімнати. — Він просить відразу за всі створіння на землі, недвозначно зараховуючи й себе до них. Чи побожній людині якраз належить знати, що вона служить собі, прохаючи за інших? Адже безкорисливість кінчається, як тільки людина помічає, що вона їй стає в пригоді.

— Якась правда у твоїх словах є,— відповів я. — Але ж його молитви все-таки безкорисливі, бо він міг би просити тільки за себе самого, а просить за нас усіх.

— Так, за нас усіх, — тихо мовив Адріан.

— До того ж ми говоримо про нього так, наче він сам видумав ці молитви, — повів далі я. — Ти не питав його, від кого він їх перехопив? Від батька чи від кого?

Відповідь була така:

— О ні, я волію не ставити такого запитання, та, по-моєму, він і не міг би відповісти на нього.

Видно, такої самої думки були й господині хутора. Вони теж, наскільки мені відомо, ніколи не розпитували малого, хто його навчив тих молитов. Від них я й запам'ятав ті, яких мені самому не довелося почути. Вони переповіли мені їх, коли Непомука Шнайдевайна вже не було між нами.

XLV

Його взято від нас, це дивовижно прекрасне створіння, взято з цього світу! Ох, Боже мій, нащо я шукаю лагідних слів для незбагненного жаху, свідком якого я був, жорстокості, що й досі ще викликає в моєму серці гіркий докір, навіть обурення! Зі страхітливою люттю й шаленством його посіла й за кілька днів здолала хвороба, жодного випадку якої віддавна вже не спостерігали в тій місцевості,— правда, доктор Кюрбіс, збентежений таким навальним її перебігом, сказав, що в дітей, які видужують після кору чи коклюшу, вона трапляється досить часто.

Починаючи від перших ознак, усе це відбулося за якихось два тижні, і спочатку ніхто ще — по-моєму, таки ніхто — не передчував страхітливого кінця. Була середина серпня, і господарі Пфайферінга, найнявши на допомогу чужих людей, цілими днями жнивували в полі. Протягом двох місяців Непомук був радістю для всього дому. Та ось прекрасну синяву його очей затуманила нежить — звичайно ж, тільки через цю прикру недугу він втратив апетит і гарний настрій, став ще сонливіший, ніж був, відколи ми його знали. Хоч би що йому пропонували — їсти, гратися, дивитися малюнки, слухати казки, — він казав: "Буде". Болісно кривив обличчя, казав: "Буде" — і відвертався. Скоро йому стало важко витримувати світло й звуки, а це вже був симптом тривожніший за дотеперішню млявість. Гуркіт возів не подвір'ї і навіть людьскі голоси почали здаватися йому надто гучними.

— Говоріть тихо! — просив він і сам шепотів, наче давав приклад іншим. Навіть не захотів слухати мелодійне бренькання музичної скриньки, швидко, змучено сказав: "Буде, буде" — сам спинив її і гірко заплакав. Тікав він також з подвір'я і з городу від сонячного світла, ховався в кімнаті, сидів там згорнувшись і тер очі. Важко було дивитися, як він, шукаючи полегшення в тих людей, яких любив, переходив від одного до другого, обіймав їх і, невтішний, ішов геть. Так він горнувся до матусі Нічичирк, до Клементини, до служниці Вальпургії і, гнаний тим самим почуттям, кілька разів з'являвся в дядька. Він припадав до Адріанових грудей, вислуховував його ласкаві слова, дивився на нього, навіть кволо всміхався, та потім голівка його починала хилитися все нижче й нижче, він мурмотів: "Добраніч", — сповзав з його колін і, ледь похитуючись, виходив з кімнати.

Прийшов лікар, оглянув хлопця, закапав йому носа й виписав ліки для підсилення тонусу, але не приховував свого побоювання, що це, мабуть, початок якоїсь хвороби. Своєму давньому пацієнтові з абатського покою він також висловив це своє припущення.

— Ви так гадаєте? — спитав Адріан і зблід.

— Мені його стан не дуже подобається, — сказав лікар.

— Не дуже подобається?

Адріан повторив ці слова зляканим, майже страшним тоном, аж доктор Кюрбіс спитав себе, що ж він такого ляпнув зайвого.

— Авжеж. Що ж тут може подобатись, — відповів він. — У вас самих вигляд не найкращий. Ви дуже прихилилися до хлопчика?

— О, звичайно, — почув він у відповідь. — І на мені лежить відповідальність за нього. Малого віддали в село під наш нагляд, щоб він подужчав…

— Картина хвороби, якщо про таку можна взагалі говорити, на сьогодні не дає підстав для якогось прикрого діагнозу, — сказав лікар. — Завтра я прийду знов.

Він прийшов і тепер уже виявив багато надто певних ознак, щоб поставити діагноз. У Непомука почалися раптові напади блювоти і, одночасно з підвищенням температури, — правда, ще не загрозливим, — біль голови, біль, що за кілька годин став, видно, нестерпним. Коли з'явився лікар, хлопчик лежав уже в ліжку і, обома руками схопившись за голівку, кричав так, що часом йому аж не ставало духу. Мука було слухати той крик, а він лунав на весь дім:

— Рятуйте! Рятуйте! Ой, голова болить! Голова болить!

Потім знов починалася страхітлива блювота, що переходила в корчі.

Кюрбіс оглянув очі малого, які дедалі скошувалися. Зіниці в них стали зовсім вузенькі. Пульс почастішав. М'язи втрачали рухливість, потилиця починала дерев'яніти. То був цереброспінальний менінгіт, запалення мозкової оболонки, — лікар, добра душа, вимовив цю назву ніби знехотя, якось незугарно хитнувши вбік головою, мабуть, з надією, що ніхто не зрозуміє цілковитого безсилля його науки перед цією фатальною недугою. Натяк на це прозирав і в його пропозиції все-таки дати телеграму батькам дитини. Принаймні присутність матері діятиме заспокійливо на малого пацієнта. А ще Кюрбіс зажадав, щоб вони викликали фахівця зі столиці, який поділив би з ним відповідальність за цей, на жаль, небуденний випадок.

— Я простий лікар, — сказав він. — Тут доречне було б слово більшого авторитету.

Мені здається, що в словах його забриніла сумна іронія. В кожному разі він сам вирішив, що треба негайно зробити пункцію спинного мозку для підтвердження діагнозу і як єдиний спосіб полегшити страждання хворого. Пані Нічичирк, бліда, але, як завжди, діяльна і свідома свого морального обов'язку, тримала хлопця, який жалібно стогнав, у зігнутому стані, так, що його підборіддя майже торкалося колін, а Кюрбіс увів шприца між розсуненими хребцями в канал спинного мозку, звідки крапля за краплею почала витікати рідина. Шалений біль голови майже зразу припинився. Якщо б він повернувся, сказав лікар — а він знав, що біль повернеться через кілька годин, пункція лише на такий короткий час зменшить тиск у мозку, — то, крім обов'язкового компресу з кригою, хворому треба дати хлоралгідрат, який, за його рецептом, мали взяти в місті.

Після пункції виснаженого Непомука зморив сон. Прокинувся він від нового нападу блювоти, корчів, що перебігали по всьому його маленькому тілі, й болю голови, від якого розколювався череп. Він знов почав розпачливо лементувати, час від часу несамовито скрикуючи, — то був типовий "гідроцефальний крик", від якого більш-менш захищена тільки душа лікаря, бо він сприймає його як типовий. Типове залишає нас холодними, серце наше вражає лише те, що промовляє до нього своїм індивідуальним голосом. У цьому полягає спокій науки. Але й цей спокій не завадив сільському лікареві дуже швидко перейти від брому та хлоралгідрату, які він спершу був приписав, до морфію, що діяв трохи краще. Мабуть, він зважився на це і з огляду на домашніх — я маю на увазі головним чином одного з них, — і з милосердя до змученого хлопчика. Брати рідину зі спинного мозку можна було тільки один раз на двадцять чотири години, і тільки на дві години це давало полегшення. А двадцять дві години доводилось дивитися на тортури дитини, цієї дитини, слухати, як вона кричить як складає тремтячі руки й белькоче:

— Ехо хоче бути чемним, хоче бути чемним!

Додам іще, що для всіх, хто бачив Непомука, може, найстрашніший був один побічний симптом: його небесні очі дедалі більше скошувалися, що пояснювалось паралічем очних м'язів, пов'язаним із знерухомленням потилиці Це страхітливо спотворювало його чарівне личко, а оскільки він невдовзі ще й почав скреготіти зубами, виникало враження, що то вже просто сказ.

Другого ранку прибув консультант, професор фон Ротенбух, якого привіз від станції у Вальдсгуті Гереон Нічичирк. З усіх, кого пропонував Кюрбіс, Адріан вибрав його, бо він був найвідоміший. То був високий чоловік зі світськими манерами, що за часів королівства отримав особистий шляхетний титул. Його часто кликали на консультації, і він дорого за них брав. Одне око в нього було примружене, наче він ніколи не переставав оглядати хворих. Він відмінив морфій, бо стан хворого після його вживання можна сплутати з коматозним, який ще "аж ніяк не настав", і лишив тільки кодеїн. Для нього, видно, найважливіше було, щоб хвороба проходила без жодних відхилень, чітко визначеними стадіями. В усьому іншому він після огляду приєднався до настанов свого сільського колеги, що дуже запобігав перед ним, тобто порадив і далі затуляти, вікна, щоб до кімнати не пробивалося денне світло, класти малому пацієнтові до голови холодні компреси і тримати її високо на подушках, обережно торкатися до нього, обтирати його спиртом і годувати концентрованою їжею, яку, мабуть, доведеться вводити зондом через ніс.