Доктор Фаустус - Сторінка 52

Той, хто називає мене паном Dicis et non facis [106] попадає пальцем у небо. Хоч теж наче аж лоскітно, але наклеп. Якраз я роблю те, що кажу, виконую свої обіцянки до цурочки, це, можна сказати, мій діловий принцип, десь так, як євреї — найнадійніші гендлярі, а якщо й трапиться ошуканство, то ж приказкою вже стало, що ошукують завжди мене, бо я вірю в чесність і справедливість…

Я. Dicit et non es [107]. Отже, ви запевняєте, що справді сидите переді мною на канапі й говорите зі мною ззовні доброю, по-давньонімецькому соковитою кнупфівською мовою? Надумали відвідати мене саме тут, в Італії, на цілком чужому вам терені196, де ви нітрохи не популярні? Який безглуздий несмак! У Кайзерсашерні я ще стерпів би вас. У Віттенберзі або у Вартбурзі197, навіть у Лейпцігу я б ще у вас повірив. Але не тут же, під погансько-католицьким небом!

Він (хитаючи головою і з прикрістю цмокаючи язиком). Ой-ой-ой, знов та сама сверблячка до сумнівів, знов не довіряєш сам собі! Якби ти мав мужність сказати собі: "Там, де я, — там і Кайзерсашерн", то все зразу стало б на місце, і панові естетикові не довелося б нарікати на несмак. Отуди до лиха! Ти ж уже маєш право так говорити, тільки в тебе бракує на це мужності або ти вдаєш, що в тебе її бракує. Недооцінюєш себе, друже мій, та й мене теж недооцінюєш, коли так обмежуєш мій терен і хочеш конче зробити з мене німецького провінціала. Правда, я німець, коли хочеш, навіть щирий німець, але давнього, кращого взірця — космополіт у душі. Хочеш мене заперечити й зовсім не враховуєш давнього німецького потягу до мандрів, романтичної туги за прекрасною країною Італією! Я маю бути німцем, але щоб і мене за добрим дюрерівським звичаєм198 потягло з холоду на сонце, то вже зась, такого права добродій не хоче за мною визнати, — а в мене ж тут і крім сонця є мета, маю залагодити невідкладні справи з одним прецікавим створіннячком…

Я весь затремтів з невимовної огиди. Але ж хіба знаєш напевне, з чого тремтиш: може, й з холоду, бо від Нього ще дужче потягло морозом, він пронизував мене навіть крізь сукняне пальто. Я сердито спитав:

— Ви б не могли припинити це неподобство, цей крижаний протяг?

Він. На жаль, ні. Шкода, але тут я нічим тобі не можу допомогти. Такий уже я холодний. Та й як би я інакше витримав там, де я живу?

Я (мимовільно). Ви маєте на увазі геєну і її кишло?

Він (сміючись, наче його хто лоскоче). Чудово сказано! Солоно й хвацько, чисто по-німецькому! Є ще багато гарних по-вченому гучних назв, пан екс-теолог знає їх геть усі: сагсег, exitium, confutatio, pernicies, condemnatio і так далі. Проте веселі, щиро-німецькі мені найкращі, нічого не можу вдіяти. Але годі поки що про те місце та про його вигоди! Бачу по твоєму обличчю, що тобі хочеться розпитати мене про нього. Але про це ще рано говорити, ще не горить, — вибач мені це "не горить", я пожартував! — ще є час, сила-силенна часу. Час — найкраще, єдино справжнє з того, що ми даруємо, і наш дарунок — пісковий годинник, адже шийка, в яку сиплеться червоний пісок, така вузенька, а цівка піску така тоненька, око зовсім не помічає, що його меншає у верхній посудині, тільки наприкінці здається. що він швидко сиплеться і швидко сипався, — але до того ще далеко, шийка така вузенька, що не варто ні говорити, ні думати про це. Та годинник поставлено, пісок усе-таки почав сипатися, і ось про це мені й хотілося б поговорити з тобою, голубе.

Я (досить глузливо). Усе в вас за Дюрером: спершу "потягло з холоду на сонце", а тепер пісковий годинник "Меланхолії". Мабуть, дійде черга й до магічного квадрата. Я готовий до всього й до всього звикаю. Звикаю до вашого нахабства, до того, що ви мені кажете "ти" і "голубе", хоч таке звертання мені особливо відразне. Зрештою, я сам до себе теж звертаюся на "ти", — мабуть, тому й ви мені так кажете. Ви запевняєте мене, що я розмовляю з чорним Кесперліном199. Кесперлін — це Каспар, отже, Каспар і Саміель — те саме.

Він. Знов починаєш?

Я. Саміель. Сміх, та й годі! А де ж тоді твоє до-мінорне фортіссімо струнного тремоло, дерев'яних інструментів і тромбонів200, вигадливий пострах для романтичної публіки, що виходить з ущелини фа-дієз мінору, як ти зі своєї скелі? Дивно, що я його не чую!

Він. Нічого. У нас є ще й не такі інструменти, і ти їх ще почуєш. Ми ще тобі заграємо на них, як ти дозрієш до того, щоб слухати їх. Справа тільки в зрілості й часі. Саме про це я й хочу з тобою поговорити. А "Саміель"— дурна форма. Я справді за все народне, але "Саміель" — надто дурна форма, це Йоганн Бальгорн201 із Любека так її виправив. Треба "Саммаель". А що означає "Саммаель"?

Я (вперто мовчу).

Він. Як щось знаєш, то мовчи. Мені подобається твоя потайливість і те, що ти мені доручаєш бути за перекладача. "Саммаель" означає "янгол отрути".

Я (крізь зуби, що не перестають цокотіти). Так, ви безперечно маєте такий вигляд! Достоту янгол! Знаєте, який у вас вигляд? Вульгарний — не те слово. Ви скидаєтесь на нахабне босило, на продажне стерво, на кривавого бандита, — ось у якому вигляді вам заманулося відвідати мене, і вже аж ніяк не в янгольському!

Він (розставивши руки, оглядає себе). На кого, на кого? На кого я скидаюся? Ні, це таки добре, що ти мене питаєш, чи я знаю, на кого скидаюся, бо я справді не знаю. Чи, радше, не знав, аж ти мені оце сказав. Будь певний, я не звертаю ніякої уваги на свою зовнішність, так би мовити, здаюся на неї. Мій вигляд — чиста випадковість, вірніше, він залежить від обставин, а я на нього зовсім не зважаю. Пристосування, мімікрія, ти ж знаєш, що це таке, маскарад містифікація матінки-природи, що так і дивиться, як би когось обдурити. Але думаю, ти ж, голубе, не будеш цю мімікрію, про яку я знаю не більше, ніж подібний до листка метелик, адресувати до себе й ставити мені її на карб? Визнай, що вона в іншій царині має свій сенс, — у тій царині, де ти, хоч тебе й застерігали, дещо підхопив, у царині твоєї гарної пісні з літерним ключем. О, справді майстерно зроблено, просто-таки натхненно:

Як ти мене впоїла

Тим трунком уночі,

Життя мені струїла…202

Чудово!

До рани присмокталась

Жалом своїм змія..

Справді талановито. Оце й є те, що ми вчасно помітили, тому ми з самого початку пильно наглядали за тобою, бачили, що справа напевне варта заходу, є до чого взятися, треба тільки трішки додати нашого вогню, трішки підігріти, надихнути, захмелити, і може вийти щось блискуче. То не Бісмарк казав, що німцеві треба півпляшки шампанського, щоб піднятися на свою натуральну висоту? По-моєму, він щось таке казав. І мав слушність. Німець обдарований, але скутий, — досить обдарований, щоб розлютитися на свою скутість і послати її до біса, підігрівши себе чимось збоку. Ти, голубе, добре знав, чого тобі бракує, і зробив усе, що треба, коли вирушив у свою мандрівочку і, salva venia [108], підхопив французьку болячку.

— Цить!

— Цить? Ти ба, це вже з твого боку поступ. Ти потроху розтаєш. Нарешті кинув множинну ввічливість й перейшов на "ти", як і личить людям, що мають між собою довічну угоду.

— Замовкніть!

— Замовкнути? Таж ми й так уже мовчимо років з п'ять, треба ж колись поговорити й домовитися, і взагалі, і про цікаві обставини, в яких ти перебуваєш. Звичайно, про таке не балакають, але нам із тобою однаково довго не доведеться мовчати, бо годинник поставлено і червоний пісок почав сипатись через тонесеньку шийку, — о, якраз іще тільки почав! У нижній посудині його ще пучечка порівняно з тим, що у верхній, — ми даємо час, багато, силу-силенну часу, а про його кінець не варто думати, ще довго не варто думати, навіть тієї години, коли можна було б почати думати про кінець, можна було б сказати. "Respice finem" [109], не треба журитися заздалегідь, бо та година непевна, залежить від випадку й від темпераменту, і ніхто не знає, коли вона настане і скільки ще часу буде від неї до кінця. Як же все гарно й мудро влаштоване, непевність і випадковість тієї години, коли вже пора буде подумати про кінець, грайливо затуляють туманом невідомості годину самого неминучого кінця.

— Дурниці!

— Ет, тобі не догодиш. Навіть на мої екскурси в психологію відповідаєш брутальністю, а сам же колись на своїй рідній Сіонській горі назвав психологію милою, нейтральною серединою, а психологів — людьми, що найдужче люблять правду. Я аж ніяк не дурниці верзу, коли кажу про дарований час і про неминучий кінець, а переходжу просто до діла. Всюди, де поставлено годинник і даровано час, не вигаданий, а обмежений час із визначеним кінцем, там і ми об'являємося, там ми свою нивку жнемо. Продаємо час, — скажімо, двадцять чотири роки. Хіба мало? Вистачить, еге ж? Живи собі хоч і по-свинському, нічим голови не суши, будь, як хочеш, чорнокнижником, дивуй світ різним чортовинням, потроху забувай про всяку там скутість, сягай, добре підхмелившись, поверх своєї голови, але не втрачай свого обличчя, завжди лишайся самим собою, тільки досягни своєї натуральної висоти за допомогою півпляшки шампанського. А в п'яному захваті можлива така втіха, такі розкоші, що неважко й убгати собі в голову, буцімто таких розкошів ніхто вже тисячу років не зазнавав, і в веселу хвилину уявити себе навіть Богом. То де вже тут журитися тією годиною, коли пора буде подумати про кінець! Але вже кінець — наш, наприкінці ти наш, про це нам треба домовитися, і не мовчки, хоч можлива й мовчазна угода, а побалакати навпростець, по-діловому.

Я. То ви хочете продати мені час?

Він. Час? Просто час? Ні, любий мій, цим чорт не торгує. За це нам би не платили таку високу ціну — владу над кінцем. Який саме час, ось у чім річ! Великий, шалений час, чортів час, час високих, карколомних піднесень — але, звичайно, інколи й жалюгідних падінь, ба й глибоких падінь, авжеж, визнаю, навіть із гордістю наголошую на цьому, бо так і має бути, це відповідає поведінці й натурі митців. Відомо ж бо, що вони в усі часи були схильні до легковажних сахань в обидва боки, для них невеликі надмірності — цілковита норма. У них маятник завжди широко хитається між веселістю й меланхолією, це для них звичайна річ, так би мовити, ще міщанська, нюрнберзька поміркованість порівняно з тим, що даємо ми. Бо ми даємо все це в крайніх виявах: злети й осяяння, почуття звільнення від усього, що гнітить і зв'язує в житті, цілковитої волі, такої впевненості, легкості, могутності й переможної радості, що той, кому це даровано, перестає довіряти своїм органам чуттів, — а до того ж іще й величезна втіха від зробленого, з якою навіть легко обійтися без чужої, зовнішньої хвали, жах самопоклоніння, так, холодний острах перед самим собою, коли ти сам собі здаєшся немовби інструментом творця, божистим чудовиськом.