Доктор Фаустус - Сторінка 54

Дочекайся Вербного четверга, а там уже недалеко й до Великодня! Почекай рік, десять років, двадцять, поки осяяння, прекрасне завершення тривог і сумнівів, що сплутували тебе, досягне своєї вершини, і ти дізнаєшся, за що платиш, за що продаєш нам тіло і душу. Тоді в тебе sine pudore [115] зійдуть з аптечного насіння осмотичні рослини…

Я (схоплюючись). Стули пельку! Я забороняю тобі говорити про мого батька!

Він. О, згадка про твого батька не така вже й недоречна в моїй пельці. Він теж добрий пройда, завжди любив розмірковувати про елементи. І головний біль, передумова до гострого болю русалоньки, в тебе також від нього… А взагалі я казав цілком правильно, корінь усіх чарів — в осмосі, в дифузії рідини, в проліферації. У вас є спинномозковий стовп, а в ньому канал з рідиною, який весь час пульсує. Та рідина доходить до мозкових оболонок, у тканині яких венеричний менінгіт робить свою тиху, приховану роботу. Але всередину, в паренхіму, хоч як їх вабить туди й хоч як спрагло їх паренхіма прийняла б, наші малі помічники не можуть дістатися без дифузії рідини, без осмосу, який розріджує клітинний сік pia, розчиняє тканину й прокладає бичоносцям шлях усередину. Все, друже мій, від осмосу, дивними витворами якого ти втішався змалку.

Я. Я сміявся з їхньої біди. Якби швидше повернувся Збройносен, ми посміялися б разом. Я також розповів би йому дещо про свого батька. Розповів би, як у батькових очах стояли сльози, коли він казав: "І подумати тільки, що вони мертві!"

Він. Дурниці! Ти мав рацію, коли сміявся з його жалісливості,— я вже не кажу про те, що той, кому на роду написано водитися зі спокусником, завжди не в злагоді з людськими почуттями, йому кортить сміятися там, де всі плачуть, і плакати там, де всі сміються. Та й що означає "мертві", коли флора росте і буяє в яких завгодно формах і коли вона навіть геліотропічна? Що означає "мертві", коли крапля виявляє такий здоровий апетит? І що таке хвороба, а що таке здоров'я, хлопче, теж вирішувати не селюкові. Ще хтозна, чи він так добре розуміється на житті. За те, що стоїть на дорозі до хвороби й до смерті, життя багато разів уже радісно хапалося і з його допомогою доходило далі й досягало більших висот. Ти хіба забув, як тебе вчили в університеті, що Бог може обернути зло в добро й що не треба його позбавляти такої нагоди? Item, комусь завжди судилося бути хворим і божевільним, щоб звільнити інших від цієї необхідності. І не так легко визначити, де божевілля починає бути хворобою. Скажімо, хтось напише на межі сказу: "Я безмежно щасливий! Я в нестямі! Яка нова, яка велика ідея! Бурхлива радість осяяння! Мої щоки палають, як розтоплене залізо! Я шалію, і всі ви шалітимете, коли моя ідея дійде до вас! І хай тоді Бог поможе вашим бідним душам!" — то що це: божевільне здоров'я, нормальне божевілля чи в нього вже не все гаразд із мозковими оболонками? Кому-кому, а міщанинові цього не вирішити, принаймні він довго не помітить тут чогось особливого, мовляв, митці завше з кониками. Другого дня, після якоїсь невдачі, він вигукне: "О невтішна туго! О собаче життя, і немає ніякого просвітку! Хоч би війна почалася, все-таки не це невилазне болото! Можна було б бодай померти пристойною смертю! Хай зглянеться на мене пекло, бо я його син!" — то хіба можна сприймати ці слова буквально? Хіба те, що він каже про пекло, — щира правда, а не метафора більш-менш нормальної дюрерівської меланхолії? In summa [116] ми вам даємо тільки те, за що так гарно дякує своїм богам вельмишановний класичний поет211:

Все дарують боги нескінченні

Тим, кого люблять, усе:

Усі радощі, нескінченні,

Всі страждання, нескінченні, все.

Я. Уїдливий облуднику! Si diabolus non esset mendax et homicida! [117] Якщо вже мені доводиться слухати тебе, то хоч не кажи мені про здорову велич і штучне золото! Я знаю, що золото, здобуте з допомогою вогню, а не завдяки сонцю, — не справжнє.

Він. Хто це сказав? Хіба сонячний вогонь кращий від кухонного? І ще "здорова велич"! Смішно слухати! Невже ти віриш у таку побрехеньку, як ingenium [118], що немає нічого спільного з пеклом? Non datur! [119] Митець — брат злочинця й божевільного. Думаєш, коли-небудь виходило щось путяще без того, щоб його творець не навчився розуміти злочинця й божевільного? Що хворе і що здорове? Без хворого життя зроду не обходилося. Що справжнє й що несправжнє? Гадаєш, ми штукарі? Виловлюємо добрі речі з порожнього капелюха? Де нічого немає, там і чорт втрачає своє право й ніяка бліда Венера не придумає нічого мудрого. Ми нічого нового не створюємо — це справа не наша. Ми лише звільняємо, скидаємо пута. Посилаємо до біса скутість, несміливість, цнотливі сумніви. Додаємо бадьорості і з допомогою невеличких доз певного збудника знімаємо втому, малу й велику, особисту і втому нашої доби. В тому й річ, що ти не думаєш про нашу добу, не підходиш до справи історично, коли нарікаєш, що той он отримав усе, нескінченні радощі й страждання, і ніхто не ставив перед ним піскового годинника й не виставляв наприкінці рахунку. Те, що він у свою класичну добу міг отримати й без нас, сьогодні можемо запропонувати тільки ми. І пропонуємо щось краще, якраз справжнє й непідроблене, — це вже, голубе, не класика, це архаїка, прадавнє, давно вже не випробовуване. Хто сьогодні ще знає, та й хто знав у класичні часи, що таке натхнення, справжнє, стародавнє, первісне натхнення, яке цілком нехтує критику, мляву розважність, мертвущий контроль розуму, що таке священний екстаз? Здається, чорта навіть вважають нещадним критиком, га? Наклеп, знов наклеп, друже мій! Дурні вигадки! Коли в світі є щось ненависне чортові, вороже йому, то це саме нещадна критика. А коли він чогось хоче й щось дарує, то це якраз переможне гордування нею, велична безтурботність!

Я. Вихваляєш свій крам, наче на ярмарку!

Він. Ну певне! Якщо хтось, більше з правдолюбства, ніж із себелюбства, хоче заперечити вкрай хибні думки про себе, то він хвалько. Але ти не заткнеш мені рота, я ж бо знаю, що це таке: гнів з соромливості, ти просто хочеш приховати своє хвилювання, а сам з великим задоволенням слухаєш мене, як дівчина нашіптувача в церкві212… Візьмімо, наприклад, те, що ви називаєте ідеєю в музиці, називаєте сто чи двісті років, бо раніше такої категорії взагалі не було, так само, як не було права власності на музику тощо. Отже, ідея, якихось три-чотири такти, не більше. Решта — обробка, ретельність. Хіба ні? Гаразд. Але ми зуби з'їли на літературі й помічаємо, що ідея не нова, вона дуже нагадує щось таке, що було вже в Римського-Корсакова або в Брамса. Що робити? Треба міняти. Але змінена ідея — хіба то взагалі ідея? Візьми Бетховенові нотатники з чорновими начерками. Там від тематичної концепції, якою її дав Бог, нічого не лишається. Він переінакшує її і дописує: "Meilleur" [120]. Як мало довіри до Божого навіювання, як мало пошани до нього проглядає в цьому ще аж ніяк не захопленому "meilleur"! Справді безсумнівне, варте довіри натхнення, яке ощасливлює й захоплює, натхнення, при якому не думаєш про вибір, поліпшення чи підлатування, коли все сприймаєш як солодкий диктат, коли весь завмираєш і тебе від ніг до голови пронизує священне тремтіння, а з очей струмком ллються сльози радості,— таке натхнення не від Бога, який забагато вдається до розуму, а тільки від чорта, справжнього володаря ентузіазму.

Поки чоловічок переді мною промовляв ці останні слова, з ним почала відбуватися якась дивна зміна. Я добре бачив, що він став не такий, як був, переді мною вже сидів не бандит, не продажне стерво, а — ти ба! — вищого лету птах: білий комірець, краватка бантом, на горбуватому носі рогові окуляри, за якими мерехтять темні, вологі, ледь почервонілі очі; в рисах обличчя перемішалося суворе і м'яке — ніс суворий, губи суворі, а підборіддя м'яке, з ямочкою, а крім того, ще й ямочка на щоці; блідий опуклий лоб, волосся на голові добре порідшало, але по боках густе, чорне й пухнасте, — такий собі інтелігентик, що пописує про мистецтво, про музику в невеликих газетах, теоретик і критик, який і сам компонує, коли голова не дуже завантажена думками. М'які, худі руки, що приємно-незграбними порухами відтінюють його мову, часом легенько погладжують густе волосся на скронях і на потилиці. Ось яким був тепер мій гість, що примостився в куточку канапи. Вищий він не став, а найперше голос — носовий, чіткий, завчено-милозвучний, — лишився той самий, його зміни зовсім не зачепили. Чую, як гість говорить, бачу, як стискаються кутики його рота й заокруглюється погано поголена верхня губа, вимовляючи звуки так, наче вони всі губні:

— Що таке мистецтво сьогодні? Дорога через горби й вибоїни. Воно тепер побраталося з танцями — на нього там більший попит, ніж на червоні черевички, і ти не єдиний, кому надокучає чорт. Поглянь на своїх колег — я знаю, ти на них не дивишся, тобі до них байдуже, ти уявив себе одним таким на світі і всі прокляття доби хочеш узяти на свої плечі. Але, щоб тобі полегшало, все-таки глянь на них, таких самих, як і ти, жерців нової музики, — я маю на увазі чесних, поважних митців, що роблять висновки з сучасного становища! Я не кажу про тих, хто тікає у фольклор та неокласику, вся їхня сучасність полягає в тому, що вони не дозволяють собі музичних поривань і з більшою чи меншою гідністю носять стилістичні шати доіндивідуалістичних часів. Навіюють собі й іншим, що нудне стало цікавим, бо цікаве почало ставати нудним…

Я мимоволі засміявся, бо, хоч холод і далі дошкуляв мені, мушу визнати, що після тієї зміни, яка відбулася в ньому, мені стало трохи приємніше в його товаристві. Він також усміхнувся: ще дужче стиснув кутики рота й ледь прикрив повіками очі — оце й уся усмішка.

— Вони теж безсилі,— повів далі він, — але мені здається, що ми з тобою воліємо добропорядне безсилля тих, хто гребує ховати загальне захворювання під маскою пристойності. Але хвороба загальна, і чесні митці однаково бачать її симптоми і в себе, і в тих, хто живе минулим. Чи не стоїть перед творчістю загроза вичерпання? Все варте уваги, що ще потрапляє на папір, свідчить про тяжку, безрадісну працю. Які ж причини цьому — зовнішні, суспільні? Брак попиту і, так само, як і в доліберальну добу, залежність можливості творення від випадку й ласки меценатів? Вірно, але це ще всього не пояснює.