Доктор Фаустус - Сторінка 57

Посередність взагалі не живе теологічним життям. Гріховність, така страхітлива, що грішник цілком втрачає надію на спасіння, — ось де справді теологічний шлях до нього.

Він. Хитрун! А де такі, як ти, візьмуть простоту, наївну безоглядність розпачу, що й є передумова для цього зовсім не спасенного шляху до спасіння? Хіба тобі не ясно, що свідома спекуляція на яскравому враженні, яке велика провина справляє на добро, цілком унеможливлює акт милосердя?

Я. І все-таки лише ця non plus ultra [125] веде до насиченості драматично-теологічного існування, тобто до найстрашнішої провини, а через неї — до останньої і найпереконливішої апеляції до безмежного милосердя.

Він. Непогано. Просто геніально. А тепер я тобі скажу, що саме такі мудрагелі, як ти, й населяють пекло. Не так легко потрапити в пекло: там давно не вистачило б місця, якби ми пускали туди всіх підряд. Але така теологічна проява, як ти, такий пройда, що спекулює на спекулятивних міркуваннях, бо успадкував любов до них від батька, — це ж знахідка для чорта, щоб я з цього місця не зійшов, коли брешу.

Кажучи це, навіть уже трохи раніше, він знов міняється, немов хмара, сам про те не знаючи: сидить уже переді мною не на поруччі канапи, а знов у куточку, таке собі продажне стерво, сіропикий бандит у спортивній шапці, з почервонілими очима. І повільно, гугняво, акторським голосом каже:

— Тобі самому буде приємно, як ми нарешті дійдемо згоди. Я не пошкодував часу, щоб про все побалакати з тобою, — думаю, ти визнаєш це. Але й я щиро визнаю, що з тобою варто поморочитися. Ми віддавна спостерігаємо за тобою, за твоїм метким, гордовитим розумом, за твоїми чудовими ingenium [126] і memoriam [127]. Вони тебе спонукали вивчати богослів'я, бо з твоєю пихою саме туди тобі стелилася дорога, але скоро ти перехотів називатися теологом, закинув Святе Письмо й відтоді злигався з figuris, characteribus та incantationibus [128] музики, і це нам було дуже до вподоби. Бо твоя пиха прагнула елементарного, і ти надумав отримати його в найзручнішій для себе формі, там, де воно, як алгебраїчні чари, поєднується з відповідною кмітливістю і розрахунком, а проте водночас сміливо опирається розумові й тверезості. Але хіба ми не знали, що ти надто розумний, холодний і цнотливий для цієї стихії, і хіба ми не знали, що це тебе сердить і що тобі остогид твій соромливий розум? Тому ми зробили все, щоб ти попався нам у руки, тобто моїм малим помічникам, Есмеральді, і щоб дістав той п'янкий подаруночок, той aphrodisiacum [129] для мозку, якого так страшенно прагнули твої тіло й душа. Одне слово, ми з тобою обійдемося без роздоріжжя у Шпеському лісі220 і без зачарованого кола. Між нами є угода, яку ти ствердив своєю кров'ю, ти пообіцяв себе нам, вихрестився в нашу віру, а ці мої відвідини — ще тільки конфірмація. Ти отримав від нас час, геніальний час, урожайний час, цілих двадцять чотири роки ab dato recessi [130], ми даємо тобі його для здійснення твоєї мети. А коли він мине — це буде нешвидко, така сила років теж по-своєму вічність, — ми тебе заберемо. Натомість ми тепер будемо слухатись тебе і коритися тобі, ти матимеш із пекла користь, якщо тільки відмовлятимеш цілому світові, усьому небесному війську і всім людям.

Я (відчуваючи, як на мене війнуло ще більшим холодом). Що? Це щось нове. Що означає ця умова?

Він. Ця умова означає відмову. А що ж іще? Ти гадаєш, ревність є тільки на верховинах, а в прірвах — ні? Ти наш, гарне створіннячко, обіцяне там і висватане. Ти не маєш права любити.

Я (щиро сміючись). Не маю права любити! Бідолашний чорте! Хочеш підтвердити свою славу дурня й повісити на себе, як на кота, калатальце, коли вирішив в основу ділової угоди покласти таке непевне, таке двозначне поняття, як любов? Невже чорт хоче накласти заборону на хіть? А якщо ні, то мусить змиритися також із симпатією і навіть із caritas [131], а то буде обдурений, як сказано в Святому Письмі. Хіба джерело того, що я підхопив і через що ти хочеш отримати мою душу — не любов? Хай навіть ти й отруїв те джерело з Божого призволу. Та й угода, що її ми, як ти запевняєш, уклали з тобою, теж має стосунок до любові, йолопе. По-твоєму, я уклав її і пішов у ліс на роздоріжжя задля творчості. Але ж кажуть, що й творчість причетна до любові.

Він (гугняво сміючись). До, ре, мі! Будь певний, що твої психологічні викрутаси справляють на мене не більше враження, ніж теологічні! Психологія — боронь Боже, невже ти й досі не розбратався з нею? Це ж гидотне міщанське дев'ятнадцяте сторіччя! Доба наїлася її донесхочу, скоро вона стане, як червона шматина для бика, і той, хто пхатиметься всюди зі своєю психологією, дістане по потилиці. Ми, голубе, входимо в епоху, яка не стерпить, щоб їй морочили голову психологією… Та годі про це. Мої умови чіткі й справедливі, продиктовані законною ревністю пекла. Любов тобі заборонена, бо вона гріє. Твоє життя має бути холодне — тому тобі не дозволено нікого полюбити. А що ж ти думав? Наш подаруночок дає тобі змогу до самого кінця утримати духовну снагу, навіть часом піднятися до осяйного екстазу — то що ж, врешті-решт, має згаснути, як не люба тобі душа й не дорогі тобі почуття? Загальна замороженість твого життя і твоїх стосунків з людьми — у природі речей, вірніше, у твоїй природі, ми не вимагаємо від тебе нічого нового, мої малі помічники не зроблять із тебе нічого нового, чужого твоїй природі, вони лише дотепно підсилять і випнуть усе те, що в тобі є. Хіба холод не закладений у тобі від початку, так само як і батьківська мігрень, що мала обернутися в біль русалоньки? Ми зробимо тебе таким холодним, що навіть у полум'ї творчого горіння не вистачить тепла, щоб тебе зігріти. Бо ти в нього тікатимеш від життєвого холоду…

Я. А з полум'я назад у кригу. Видно, ви мені влаштували пекло наперед, уже тут, на землі.

Він. Це просто екстравагантне буття, єдине, що може задовольнити гордий розум. Твоя пиха напевне ніколи не згодиться поміняти його на сіре й нудне. Ти хіба такого від мене хочеш? Тобі буде дарована вщерть наповнена працею вічність завдовжки в людське життя, щоб ти втішався нею. А як пісок витече, тоді вже моя воля порядкувати гарним створіннячком як мені заманеться, тоді вже ти весь належатимеш мені — з тілом і душею, з плоттю і кров'ю, з усіма своїми набутками на віки вічні…

Раптом мене знов спопала нестримна нудота, яку я вже раз був перетерпів, мене затрусило від неї і від холоду, яким іще дужче війнуло від продажного стерва у вузеньких штанях. Від навальної dégout [132] я забув про все на світі, немов зомлів. А тоді чую, як Збройносен, сидячи в куточку канапи, спокійно каже мені:

— Звичайно, ви нічого не втратили. Giornali [133] і два більярди, по келишку марсали, і добропорядні громадяни, що перетирають на зубах governo.

Я сидів у літньому вбранні біля своєї лампи, і на колінах у мене лежала книжка християнського філософа! Не інакше, як я, обурившись, прогнав те стерво, а пальто й плед відніс назад у спальню до того, як повернувся товариш".

XXVI

Мене втішає усвідомлення того, що читач не може поставити мені на карб надзвичайно великого обсягу попереднього розділу, який за кількістю сторінок навіть чимало перевершує небезпечно довгий розділ про лекції Кречмара. Порушення вимоги щодо обсягу розділів виходить за межі моєї авторської відповідальності, а тому не бентежить мене. Піддати Адріанів рукопис задля полегшення якійсь редакції, розбити "діалог" (прошу звернути увагу на лапки, в які я з протесту взяв це слово, розуміючи, правда, що вони лише трохи пом'якшують схований у ньому жах), — отже, розбити розмову на окремі пронумеровані шматки мене не могли спонукати ніякі міркування щодо можливості втомлених читачів сприйняти як слід текст. Я мав зі скрушною шанобою віддати оригінал, перенести текст з Адріанового нотного паперу у свій рукопис і справді переніс його не тільки слово в слово, а, можу сказати, літepa в літеру, часто відкладаючи перо, щоб задля відпочинку важкими від гніту думок кроками походити по кабінеті або, обхопивши голову долонями, впасти на канапу, тому, хоч це й дивно звучить, розділ, який мені треба було тільки переписати, моя рука, раз по раз тремтячи, перенесла на папір далебі не швидше, ніж деякий попередній, мого власного авторства.

Справді свідоме, вдумливе переписування (принаймні для мене, але й монсеньйор Запарканнер згоден зі мною в цьому) — така сама напружена й довга праця, як і виклад власних думок, і якщо вже раніше читач у багатьох місцях міг недорахувати днів і тижнів, які я присвятив життєписові свого покійного приятеля, то й тепер він, мабуть, у своєму уявленні відстав від дати, коли пишуться ці рядки. Хай він посміється з мого педантизму, але я вважаю за потрібне сказати йому, що, відколи я почав ці записки, минув уже майже рік і, поки тривала праця над останніми розділами, настав квітень 1944 року.

Певна річ, ця дата означає час моєї праці над життєписом, а не той, до якого дійшла розповідь і який припадав на осінь 1912 року, коли, за двадцять два місяці до початку минулої війни, Адріан з Рюдігером Збройносеном повернувся з Палестріни до Мюнхена і спочатку поселився в одному зі швабінзьких пансіонів для іноземців (у пансіоні "Гізелла"). Не знаю, чому мене так вабить ця подвійна хронологія — особиста й та, що стосується об'єкта розповіді,— й чому мені так кортить зазначити час, у якому перебуває оповідач, і той, у якому точаться події, що про них іде мова. Це дуже своєрідне схрещення часових площин, і, до речі, з ними треба пов'язати ще одну, третю: час, який колись читач згає на ласкаве ознайомлення з написаним тут, тож цей останній матиме справу з потрійною хронологією: своєю власною, авторовою та історичною.

Не буду далі вдаватися в ці міркування, що в моїх власних очах мають відтінок якоїсь тривожної марноти, лише додам, що епітет "історичний" набуває багато похмурішого звучання, коли його прикласти не до того часу, про який, а до того, в який я пишу. Останніми днями лютувала битва за Одесу, кривавий бій, що закінчився переходом славетного міста на Чорному морі до рук росіян, хоч супротивник і не зміг перешкодити нам перегрупувати свої війська.