Доктор Фаустус - Сторінка 62

З декотрими, на жаль, це сталося вже від самої зустрічі з прибульцями згори, як, наприклад, з одним особливо великим, тілесного кольору і майже шляхетних форм водяником, що його були побачили гості глибини, — легенького зіткнення з батисферою виявилось досить, щоб він розлетівся вдрузки…

Так розповідав Адріан, покурюючи сигару, наче він справді сам там побував і бачив усе це на власні очі,— тільки ледь усміхаючись, він так послідовно дотримувався цієї жартівливої форми, що я, хоч його тон смішив і захоплював мене, все-таки дивився на нього майже вражено. Він, мабуть, трохи піддражнював мене тією своєю усмішкою, а трохи глузував із мого внутрішнього опору його розповідям, якого не міг не відчути, бо добре знав мою байдужість, мало не антипатію до вибриків і таємниць природи, взагалі до "природи", і мою відданість сфері мовно-гуманітарній. Певне, саме це не в останню чергу спонукало його того вечора нагромаджувати мені все нові й нові відомості, чи, як у нього виходило, враження з царини страхітливо нелюдської, щоб підбити й мене разом із ним "пірнути в океан світів".

Перехід до цього полегшили йому попередні описи. Химерна неподібність життя морських глибин до того, що нам відоме, така разюча неподібність, наче воно вже належало не до нашої планети, стала першою зав'язкою до наступної його розповіді. А другою був клопштоківський вислів "крапля на відрі", дивовижну покірливість якого більше ніж виправдувало віддалено-неістотне і через мізерність об'єкта майже непомітне для широкого погляду розташування не лише Землі, а й усієї нашої планетної системи, тобто Сонця з його сімома супутниками, в галактичному вирі, в якому вона перебуває, в "нашій" галактиці,— про мільйони інших ми поки що не згадуватимемо. Слово "наша" надає тому безмежжю, до якого воно прикладене, певної інтимності, майже по-смішному розширюючи поняття рідного до неприступної людській уяві неосяжності, скромними, але надійно прилаштованими громадянами якої ми себе почуваємо. В цій прилаштованості, глибоко внутрішній прилаштованості, мабуть, виявляється схильність природи до сферичних форм, — і це була третя зав'язка до Адріанових міркувань про космос: почасти його навели на ці міркування незвичайні враження від перебування в порожнистій кулі, а саме, в Кейперкейлзієвій батисфері, де він нібито просидів кілька годин. Він дійшов висновку, що всі ми споконвіку живемо в порожнистій кулі, бо з галактичним простором, у якому нам десь у закутку надано крихітне місце, справи стоять ось як.

Він має десь таку форму, як плаский кишеньковий годинник, тобто круглий, але діаметр його перетину по колу багато більший від діаметру перетину в товщину. Це не те що незмірний, а страхітливо великий диск, який вічно крутиться і складається з концентрованих мас зірок, сузір'їв, зоряних скупчень, подвійних зірок, що описують навколо одна одної еліптичні орбіти, туманностей, ясних туманностей, кільцеподібних туманностей, туманних зірок і так далі. Проте цей диск подібний лише до круглої площини, яку матимем, коли розріжемо впоперек помаранчу, бо він перебуває в туманній оболонці, яка складається з інших зірок, знов-таки не те що незмірній, а до неможливого великій, і в межах її просторів, переважно порожніх, наявні там об'єкти розподілені так, що в цілому та структура утворює кулю. Глибоко всередині тієї скажено великої порожнистої кулі, належачи до диску з ущільненого вихору світів, міститься цілком другорядна, така мізерна, що її важко помітити, майже не варта згадки зірка, навколо якої, разом з іншими своїми побратимами, більшими й меншими, кружляє Земля зі своїм крихітним Місяцем. "Сонце", яке навіть не вельми заслуговує на те, щоб його писати з великої літери, — розпечена до шести тисяч градусів на поверхні газова куля якихось півтора мільйона кілометрів у діаметрі — перебуває від центру поздовжнього розтину галактики на відстані її товщини, а саме за тридцять тисяч світлових років.

Моя загальна освіта дозволила мені пов'язати зі словами "світловий рік" якесь приблизне уявлення. Воно було, звичайно, просторове, ці слова означали відстань, яку світло проходить за один земний рік з властивою йому швидкістю. Я про неї мав невиразне уявлення, але Адріан пам'ятав точну цифру: двісті дев'яносто сім тисяч шістсот кілометрів за секунду. Отже, світловий рік дорівнював приблизно дев'яти з половиною більйонам кілометрів, а ексцентриситет нашої сонячної системи — у тридцять тисяч разів більше, тим часом як загальний діаметр галактичної порожнистої кулі становив двісті тисяч світлових років.

Ні, він не був незмірний, але вимірювався ось якими величинами. Що можна сказати про таку навалу на людський розум? Я, признаюся, так уже влаштований, що можу лише покірливо, але й трохи зневажливо здвигнути плечима, коли заходить мова про неосяжно-надімпозантне. Захоплення величчю, ентузіазм з її приводу, навіть упокорення перед нею — все це, безперечно, втіха для душі, можлива, проте, тільки в межах осяжно-земних і людських співвідношень. Піраміди величні, Монблан та інтер'єр собору Святого Петра величні, якщо взагалі не краще лишити цей епітет для морального й духовного світу, для величі серця й думки. Обрахунки космічного Всесвіту — це не що інше як приголомшливе бомбардування нашого розуму цифрами, оздобленими довгими, як у комет, хвостами з двох десятків нулів, що наче вже втратили будь-який зв'язок з мірою і глуздом. У цьому немає нічого, що промовляло б до таких, як я, голосом добра, краси, величі, і я ніколи не зрозумію людей, які ладні співати осанну так званим "творінням Божим" з царини небесної механіки. І взагалі, чи варто називати "творінням Божим" устрій, який можна з однаковим правом оцінити й захопленим "Осанна!", і зневажливим "Ну й що?". Мені друге здається доречнішою відповіддю на два десятки нулів за одиницею чи навіть сімкою, що, власне, вже не має значення, і я не бачу ніякої підстави молитовно уклякати перед квінтильйоном.

Знаменно також, що патетичний поет Клопшток не чіпає квінтильйонів, а обмежується земним, "краплею на відрі", коли висловлює своє безмежне захоплення всяким творінням і викликає таке саме захоплення в читача. Автор музики на його гімн, мій приятель Адріан, як уже сказано, сягнув до квінтильйонів, але я був би несправедливий, якби своїми словами навів читача на думку, що він зробив це з якимось розчуленням чи екзальтацією. Ні, він трактував ці шалені речі холодно, недбало, вчувалося, що його ледь веселила моя неприхована антипатія до них, але вчувалося й немовби якесь намагання переконати мене, що ці речі йому близькі, чи, сказати б, накинути мені вперту ілюзію, нібито свої знання він здобув не з випадкового ознайомлення з відповідною літературою, а з особистого спілкування зі знавцями, з їхніх розповідей, демонстрацій, врешті, з власного досвіду, наприклад, з допомогою названого вище ментора, професора Кейперкейлзі, що, як виходило з Адріанових розповідей, не лише спускався з ним у пітьму морських глибин, а й літав до зірок… Складалося майже таке враження, буцімто Адріан від нього, та ще й більш-менш наочним шляхом довідався, що фізичний Всесвіт — в найширшому значенні цього слова, яке охоплює і найдальшу далечінь, — не можна назвати ні скінченним, ні нескінченним, бо обидва ці слова означають щось статичне, тим часом як насправді він за своєю природою суцільно динамічний, і космос, принаймні віддавна, а точніше: тисячу дев'ятсот мільйонів років, перебував у стані бурхливого розтягнення, тобто вибуху. Про це переконливо свідчить зміщення до червоного кінця спектру світла, що доходить до нас від численних галактик, відстань до яких нам відома, — чим дужче змінюється колір світла, тим далі ті туманності перебувають від нас. Вони явно пориваються геть від нас, і найдальші комплекси, що перебувають від Землі за сто п'ятдесят мільйонів світлових років, летять зі швидкістю альфа-часток радіоактивних речовин, яка становить двадцять п'ять тисяч кілометрів за секунду, тобто зі швидкістю, проти якої скалки гранати летять черепашиним темпом. Та якщо всі галактики летять одна від одної з дедалі більшою швидкістю, то саме слово "вибух" здатне — чи теж давно вже не здатне — означити стан всесвітньої моделі і характер її розтягненості. Можливо, колись вона була статична й мала просто мільярд світлових років у діаметрі. Сьогодні мова може йти про розтягнення, а не якусь сталу розтягненість, "скінченну" чи "нескінченну". Єдине Кейперкейлзі міг сказати своєму слухачеві напевне: що загальна кількість усіх галактичних утворів, які є у Всесвіті, становить близько ста мільярдів а нашим сучасним телескопам приступний якийсь нікчемний мільйон.

Так, усміхаючись і покурюючи сигару, закінчив свою розповідь Адріан. Я напосівся на нього, вимагаючи, щоб він згодився, що вся ця цифрова химерія, яка нікуди не веде, аж ніяк не викликає в людині почуття величі Божої і не може піднести її морально. Радше все це тхне чортовинням.

— Визнай, — сказав я йому, — що страхітливі розміри фізичного творіння з погляду релігії зовсім непродуктивні. Ну яку шанобу і яку засновану на тій шанобі душевну доброзвичайність може викликати уявлення про таке страхітливе неподобство, як космос, що вибухає? Ніякісіньку. Побожність, шаноба, душевна порядність, релігійність існують тільки щодо людини й через людину, у межах земного й людського. Їхнім наслідком має стати, може стати і стане забарвлений у релігію гуманізм, пронизаний почуттям трансцендентної таємниці людини, гордим усвідомленням того, що вона не просто біологічна істота, а й вирішальною частиною свого єства належить духовному світові, що їй дано абсолютне, ідея правди, волі, справедливості, що на неї покладено обов'язок наближатися до досконалості. Бог — у цьому пафосі, в цьому обов'язку, в цій шанобі людини до самої себе. В сотні мільярдів галактик я його не можу добачити.

— Отже, ти проти творіння, — відповів він, — і проти фізичної природи, з якої виникла людина, а з нею і її духовний світ, який, можливо, є ще й у інших місцях космосу. Фізичне творіння, ця прикра тобі страхітливість космічного устрою, безперечно є передумовою морального, яке без неї не мало б грунту, і, може, добро слід назвати квіткою зла224 — une fleur du mal.