Доктор Фаустус - Сторінка 76

Інститоріс, звиклий до вченого спілкування з шедеврами, або не відрізняв їх від якої-небудь вправної посередності, або вважав себе зобов'язаним давати замовлення добрим приятелям, та й, мабуть, не хотів обвішувати свої стіни нічим іншим, а тільки прилизано-пристойним і шляхетно-заспокійливим, у чому його твердо і беззастережно підтримувала дружина, якщо й не з міркувань смаку, то принаймні з переконання. Тож Нотебомові за добрі гроші доручили намалювати дуже подібні до оригіналу й дуже невиразні портрети господарів: кожного окремо і обох разом, а потім, як пішли діти, тому жартунові вдалося отримати замовлення на родинний портрет Інститорісів у натуральну величину, смішну картину, на чимале полотно якої витрачено багато олійних фарб та лаку і яка, вставлена в багату раму й забезпечена електричним освітленням угорі і внизу, оздобила вітальню.

Як пішли діти, сказав я. Бо діти пішли, і як дбайливо, з якою впертою, можна навіть сказати героїчною зневагою до обставин, що дедалі менше сприяли міщанським розкошам, вони їх гляділи й виховували — ніби для минулих часів, а не для майбутніх. Уже наприкінці 1915 року Інес подарувала своєму чоловікові донечку, названу Лукрецією, зачату на жовтому полірованому ліжку під куцим балдахіном, недалеко від виставленого рядком на скляній плиті туалетного столика срібного приладдя, і відразу заявила, що хоче зробити з неї взірцево виховану дівчину, une jeune fille accomplie, як висловилась вона своєю карлсруеською французькою мовою. Через два роки в неї народилися близнята, знов дівчатка, так само врочисто охрещені вдома в срібній мисці, заклечаній по вінцях квітками, й названі Анночкою і Рікардочкою, з тим самим шоколадом, портвейном і цукерками для гостей. Усі три були біленькі, заклопотані своїми сукенками з бантами, явно пригнічені материною манією бездоганності, сумно заглиблені в себе кімнатні рослини, виплекані в розкошах, усі три солодко, манірно лебеділи, всі три провели свої перші місяці у вишуканих колисках з шовковими завісками, всіх їх мамка (бо Інес не годувала сама дітей, домашній лікар відрадив їй), виряджена цілком по-міщанському жінка з простолюду, вивозила гуляти під липи на Принцрегентенштрасе в низеньких, найелегантнішої конструкції візочках на гумових шинах. Згодом їх доглядала вже дипломована бонна. Світла кімната, в якій вони росли, де стояли їхні ліжечка і де їх відвідувала Інес, коли їй дозволяло це порання по господарству й догляд за своєю власною особою, з фризом уздовж стін із зображенням казкових персонажів, з так само казковими карликовими меблями, з барвистим лінолеумом на підлозі й цілим світом дбайливо розкладених по полицях іграшок — плюшевих ведмедиків, баранчиків на коліщатах, блазнів, ляльок Кете Крузе і залізниць, була взірцем домашнього дитячого раю, таким самісіньким, як його малюють у книжках.

Чи треба мені говорити або, радше, повторювати, що вся та правильність зовсім не була правильністю, що вона трималася на вдаванні, щоб не сказати — на брехні, що її не тільки все більше й більше підважували зовнішні обставини, але й уважніше око, яке через свою небайдужість краще бачить, помічало, що вона внутрішньо нетривка, що вона не дає щастя, що в глибині душі в неї не вірять і по-справжньому не бажають її? Мені те правильне щастя завжди здавалося свідомим запереченням і згладжуванням життєвих проблем, воно дивно суперечило властивому Інес культові страждання, і, по-моєму, ця жінка з неабияким розумом не могла не усвідомлювати, що її манірне намагання зробити зі своїх дітей ідеальний міщанський виводок було виявом і камуфляжем нелюбові до них, плодів зв'язку, на який вона зважилася з нечистим жіночим сумлінням і який підтримувала, переборюючи фізичну огиду.

Боже мій, звичайно ж, спати з Гельмутом Інститорісом — не п'янка насолода для жінки! Мені завжди мимоволі уявлялося — а я для цього достатньо знаю жіночі мрії і прагнення, — що Інес зачинала своїх дітей тільки з обов'язку, так би мовити, відвернувши від чоловіка обличчя. Бо то були його діти, жодних сумнівів щодо цього не виникало, надто вони всі троє скидалися на нього, набагато більше, ніж на матір, може, тому, що душевно вона брала надто мало участі в їхньому зачатті. І взагалі я ніяким чином не хочу зачепити чоловічої честі того недорослого добродія. Він безперечно був справжній чоловік, хоч і схожий на карлика, і саме завдяки йому Інес спізнала жадання — нещасливе жадання, на пісному грунті якого виросла її пристрасть.

Я вже казав, що, коли Інститоріс почав залицятися до Інес, він, властиво, здобував її для іншого. Так само, ставши її чоловіком, він лише збудив невиразні бажання, половинчасте, насправді кривдне уявлення про радість, яке вимагало, щоб його доповнили, підтвердили, задовольнили і через яке туга за Руді Швердтфегером, що так дивно відкрилася мені в розмові з Інес, розгорілася в палку пристрасть. Все ясно: бувши дівчиною, якої домагаються, вона почала тужно думати про нього, а коли стала досвідченою жінкою, то закохалася в нього цілком свідомо, добре розуміючи всі свої почуття і жадання. Не доводиться також сумніватися, що молодик, якого так кохали, не міг не послухатися того почуття, стражденного, з духовною перевагою, яке линуло до нього, — я мало не сказав: "ще бракувало", щоб він не послухався, мені так і вчувається Кларисине: "Ну давайте, ви що собі думаєте, гайда!" Ще раз нагадую, що я не пишу роману й не прикидаюся автором, який усе знає, вміє заглянути в усі драматичні фази інтимної, прихованої від людського ока еволюції. Але напевне відомо, що загнаний у глухий кут Рудольф хоч-не-хоч послухався тієї гордої команди, сказавши: "А що я маю робити?" — причому я дуже добре уявляю собі, як потяг до флірту, спершу безневинна втіха, в дедалі напруженішій ситуації, що розпалювала кров, утягла його в авантюру, від якої він міг би утриматися, коли б не любив гратися з вогнем.

Іншими словами: за запоною міщанської бездоганності, захисту якої вона з такою хворобливою тугою прагнула, Інес Інститоріс зраджувала чоловіка з дамським улесником, який за своїм душевним складом був хлопчак хлопчаком, навіть поводився, мов хлопчак, який завдавав їй не менше жури і клопоту, ніж легковажна жінка завдає чоловікові, що глибоко любить її, і в обіймах якого вона задовольняла почуття, збуджені в шлюбі з нелюбом. Так Інес жила роками, від одного дня, що, коли я не помиляюся, настав усього лише через кілька місяців її заміжжя, до кінця десятиріччя, і якщо потім перестала так жити, то лише тому, що Руді покинув її, хоч вона з усієї сили намагалася втримати його. Це вона, одночасно виконуючи роль зразкової господині й матері, спрямовувала, влаштовувала і приховувала їхній зв'язок, щодня хитрувала, провадила подвійне життя, яке, звичайно, виснажувало їй нерви і, на превеликий її страх, загрожувало її ненадійній миловидності,— наприклад, якимось маніакальним чином прорізавши в неї на переніссі, між білявими бровами, дві глибокі зморшки. До того ж, хоч би які обережні, хитрі, віртуозно потайні були коханці, приховуючи свої походеньки від громади, бажання зберегти їх у таємниці в обох них також ніколи не буває цілком тверде і непорушне: ні в коханця, що тішиться, коли люди принаймні здогадуються, як йому пощастило, ні навіть у коханки, жіноча пиха якої потай просто-таки прагне, щоб усі знали, що вона не вдовольняється пестощами свого чоловіка, яких ніхто високо не цінує. Тому я навряд чи помилюся, коли висловлю припущення, що манівці Інес Інститоріс були широко відомі в колі її мюнхенських знайомих, хоч ні з ким із них, крім Адріана Леверкюна, я про це не розмовляв. Ба навіть я припускаю, що й сам Гельмут знав правду: на користь такого припущення промовляє поєднання в ньому освіченої доброти, терпимості, здатної хіба що з жалем похитати головою, і миролюбства, та й не так рідко буває, що громада вважає чоловіка єдиним сліпцем, тим часом як сам він певен, що, крім нього, ніхто нічого не знає. Це думка старого чоловіка, який усього набачився в житті.

У мене ніколи не було враження, що Інес якось особливо дбала про розголошення таємниці. Вона робила все можливе, щоб її зберегти, але це, радше, було збереження декорації — хто дуже хотів, міг довідатися про все, аби тільки не заважав їй. Пристрасть надто заполонена собою, щоб уявити, що комусь це справді може не подобатися. Принаймні так буває в коханні, де почуття претендує на всі права у світі і, навіть якщо воно заборонене й непристойне, несвідомо розраховує на те, що його зрозуміють. Бо якби Інес вірила в цілковите збереження своєї таємниці, то хіба вона могла б подумати, що мені все відомо? А вона відверто, майже безцеремонно — тільки що не назвавши нічийого імені — висловила таку думку в одній вечірній розмові, яку ми провадили з нею восени 1916 року і яка, видно, була для неї важлива. Я тоді, не так, як Адріан, що, залишившись на вечір у Мюнхені, неодмінно повертався одинадцятигодинним поїздом додому, в Пфайферінг, винайняв собі у Швабінзі, зразу за Тріумфальною аркою, на Гогенцоллернштрасе, маленьку кімнатку, щоб не бути зв'язаним і, коли того вимагали обставини, мати притулок у столиці. Тож коли мене як доброго приятеля запросили на вечерю до Інститорісів, я зміг спокійно прийняти підтриману чоловіком пропозицію Інес, висловлену ще за столом, трохи посидіти з нею, як Гельмут піде грати в карти до клубу "Витівки". Він пішов на початку десятої, побажавши нам приємної розмови. Господиня з гостем лишилися самі у спільній кімнаті з плетеними меблями, вистеленими подушками, і з алебастровим бюстом Інес роботи місцевого скульптора, господаревого приятеля. Бюст, дуже схожий і дуже цікавий, набагато менший за натуральну величину, стояв на консолі й надзвичайно промовисто відтворював важкі коси, приплющені очі, ніжну, вигнуту вперед і трохи навскіс шийку, витягнені в силуваній, лукавій усмішці уста.

І знов я був повірником, "доброю" людиною, яка не викликала емоцій, цілковитою протилежністю світові спокус і чарів, що, певне, для Інес втілювався в тому юнакові, про якого їй кортіло поговорити зі мною. Вона сама сказала: ніякі речі, події, переживання, щастя, любов і страждання не виправдують себе, якщо залишаються німі, якщо ними тільки втішаються або страждають через них.