Доктор Фаустус - Сторінка 75

Вона й сама з тих вечорів мала пожиток, вдовольняючи свою "по-південнонімецькому" розхристану життєрадісність, що хотіла надолужити дещо з прогаяного, дозволяючи чоловікам, яких запрошувала на вечори, Кнетеріхові, Краніхові, Цінкові й Шпенглерові, учням акторської школи і т. д., поклонятися своїй прив'ялій красі. Так, я не перебільшу, а тільки висловлю нарешті всю правду, коли скажу, що й з Руді Швердтфегером вона дотримувалась дуже жартівливого тону, грайливо пародіюючи материнське ставлення до нього, й що при ньому особливо часто лунав її знайомий, манірно-туркітливий сміх. А після всього, що читач на попередніх сторінках довідався з моїх натяків чи навіть відвертих висловлювань про порухи серця Інес і про її душевне життя, він сам собі уявить, яке складне почуття прикрості, сорому й ганьби відчувала вона, спостерігаючи те загравання. Одного разу в моїй присутності під час такого випадку вона, почервонівши, залишила материну вітальню й пішла до своєї кімнати, куди, як Інес, може, й сподівалася, через чверть години постукав Рудольф, щоб спитатися, чого вона зникла, хоч напевне знав причину, якої, звичайно, не можна було назвати, — і щоб сказати їй, як її бракує у вітальні, й, перепробувавши всі тони, серед них і по-братському ніжний, умовити її повернутися назад. Він не заспокоївся доти, доки Інес не пообіцяла — правда, не разом із ним, о ні, але за якийсь час — повернутися до гостей.

Хай читач вибачить мені, що я так пізно розповів про цю подію, яка закарбувалася в моїй пам'яті, але щасливо стерлася з пам'яті сенаторші Роде, коли заручини й шлюб Інес таки відбулися. Сенаторша не лише влаштувала бучне весілля, але й, оскільки не могла дати за дочкою доброго посагу в грошах, щедро наділила її білизною та сріблом, а також відступила їй деякі меблі з давніх часів — кілька різьблених скринь і позолочених ґратчастих стільчиків, щоб доповнити ними устаткування розкішного помешкання на другому поверсі, з половиною вікон на Англійський сад, яке молода пара винайняла на Принцрегентенштрасе. Мало того, наче доводячи собі й іншим, що її товариськість, веселі вечори в її вітальні справді мали тільки одну мету: щасливе влаштування доччиної долі, вона тепер виявила тверде бажання піти на спочинок, сховатися від світу, перестала приймати гостей і десь через рік після одруження Інес вибралася з помешкання на Рамбергштрасе, щоб улаштувати своє вдовине життя зовсім по-іншому, по-сільському: переїхала до Пфайферінга, де, майже непомітно для Адріана, оселилася в низькій, обсадженій каштанами будівлі на царині навпроти садиби Нічичирків, де колись жив художник, що малював сумні краєвиди Вальдсгутського болота.

Цей скромний, зі смаком опоряджений куточок мав дивну звабу для всякого особливо вишуканого самітництва або враженої людської гідності, мабуть, чи не найбільше через вдачу його господарів, а особливо бадьорої господині, Ельзи Нічичирк, і через її вміння кожного "зрозуміти", яке вона напрочуд виразно виявила у випадковій розмові з Адріаном, коли повідомляла його про намір сенаторші переїхати туди.

— Це річ дуже проста, пане Леверкюне, — сказала вона, — проста й зрозуміла, я відразу побачила, що й до чого. Вона тікає від міста й людей, від кавалерів і дам, бо соромиться свого віку. Це хто як: є такі, що їм байдуже, звикають до старості, і вона їм навіть личить. Ще довго тримаються, стають такі статурні, з бісиками в очах, з білими кучериками за вухами, видно, що колись були гарні й таке інше, можна здогадатися, що вони тоді витворяли, їхні походеньки ще й досі знадливо прозирають крізь теперішню гідність — чоловіків це чарує дужче, ніж думають. А є такі, що в них і це негарне, і те негодяще: щоки позападалися, шия обвисла, а зуби такі, що хоч не смійся та не показуй їх, глянеш у дзеркало — і соромно, і сердито, не хочеться на люди виходити, кортить десь сховатися, як цій бідоласі. А як не шия і не зуби, то коси, що хочеш, те й роби з ними, сором, та й годі. У пані сенаторші біда з косами, я зразу помітила. Так то вона ще нічогенька, але коси, щоб ви знали, вилазять спереду, уже ціла стяжка над чолом лиса, і ніякі щипці їй не поможуть, хоч скільки роби кучерики та прикривайся ними, як тут не впасти в розпач, це велика біда, повірте мені! Певне, що й від світу відмовишся, і до Нічичирків утечеш, ще б пак.

Така була думка пані Нічичирк з її ледь посрібленими косами, туго зачесаними на рівний проділ, де видніла біла смужка шкіри. Адріан, як я вже казав, сприйняв досить байдуже появу в будинку навпроти нової мешканки, яка під час своїх перших відвідин садиби з'явилася до нього в супроводі господині на коротку розмову, але потім, шануючи його робочий спокій, платила йому стриманістю за стриманість і лише раз, із самого початку, запросила його до себе на чашку чаю в низенькі, просто побілені кімнати за каштанами, на першому поверсі, заповнені рештками елегантно-міщанського устаткування — канделябрами, стьобаними фотелями, "Золотим Рогом" у важкій рамі, фортепіано з парчевим покривалом, що справляли там дивне враження. Відтоді, зустрічаючись у селі чи на польових дорогах, вони обмінювалися приязними вітаннями або зупинялися на кілька хвилин поговорити про тяжке становище країни і продовольчу скруту в містах, яка тут далеко не так давалася взнаки, тож втеча на село сенаторші отримувала практичне виправдання, немов була здійснена із завбачливої турботи про дочок, бо давала їй змогу забезпечувати із Пфайферінга їх, а також колишніх друзів дому, як, наприклад, Кнетеріхів, харчами — яйцями, маслом, ковбасою і борошном. У найголодніші роки пакування й пересилання того добра зробилося мало не її фахом…

Кнетеріхи вибрали собі до товариства з невеликого кола людей на яких тримався салон сенаторші, Інес Роде, тепер багату вельможну пані, надійно захищену від життя, а також нумізмата доктора Краніха, Збройносена, Руді Швердтфегера й мене, не взявши туди Цінка зі Шпенглером і театральну братію, Кларисиних товаришів зі школи, зате додали університетських викладачів, старших і молодших доцентів обох вищих шкіл та їхніх дам. З пані Наталією Кнетеріх, гарненькою жіночкою екзотично-іспанського вигляду, Інес була в дружніх, навіть близьких стосунках, хоч та й мала славу морфіністки, — мої власні спостереження підтверджували ці вперті чутки, бо на початку вечора очі в неї завжди блищали і вона була чарівно балакуча, а потім раз по раз зникала з вітальні, щоб поновити свою жвавість, яка поволі пригасала. Те, що Інес, яка надавала такої ваги консервативній доброзвичайності та патриціанській гідності і вийшла заміж тільки для того, щоб їх домогтися, воліла спілкуватися з Наталією, а не з солідними, типово німецькими дружинами чоловікових колег, бувала в неї не тільки на вечорах і приймала її в себе саму, виразно показувало мені, яка нецілісна, роздвоєна була її натура і який, властиво, невиправданий і неприродний був її потяг до міщанського добробуту.

Що вона не любила свого чоловіка, хирлявого естета, який звеличував опоетизовану силу, я ніколи не сумнівався. Вона хотіла любити його, бо цього вимагала пристойність, і, безперечно, з бездоганною вишуканістю, якій додавала чару ще й знайома нам ніжна, лукаво-журлива усмішка, виконувала роль дружини, що відповідала його становищу. Акуратність, з якою вона порядкувала в його домі, готувалася до його прийомів, вже швидше можна було назвати хворобливим педантизмом, — і це за матеріальних умов, які з кожним роком дедалі дужче утруднювали дотримування міщанської пристойності. Доглядати дороге й гарне помешкання з перськими килимами на блискучому паркеті їй допомагали дві добре виховані й ошатно вбрані служниці в чепчиках і накрохмалених фартухах, з яких одна, Софі, була її особистою покоївкою. Інес страх любила викликати її до себе дзвінком. Вона дзвонила Софі, коли було треба й коли не треба, щоб натішитись великопанською обслугою і зайвий раз упевнитися в тих вигодах і в тому надійному добробутові, які вона купила заміжжям. Софі також мала пакувати силу-силенну валіз і валізок, які Інес брала з собою, коли їздила з Інститорісом за місто, на озеро Тегерн або в Берхтесгаден, хоча б навіть на кілька днів. Ті купи речей, якими вона обтяжувала себе під час кожного, навіть найкоротшого виїзду зі свого осередку порядку й охайності, також були для мене символом її потреби в захисті і страху перед життям.

Про те її восьмикімнатне помешкання на Принцрегентенштрасе, дбайливо бережене від кожної порошинки, я повинен сказати ще дещо. Велике, з двома вітальнями, одна з яких, умебльована трохи інтимніше, правила за спільну кімнату на щодень, з просторою їдальнею, оббитою різьбленим дубом, і кабінетом, повним шкіряного комфорту, з подружньою спальнею, де над двома жовтими полірованими ліжками з грушевого дерева здіймалося щось схоже на балдахін, а на дамському туалетному столику вишикувалися суворо за ранжиром блискучі флакони та срібне приладдя, це помешкання, кажу, ще кілька років у найгірші часи було зразковою домівкою німецького культурного міщанства — не в останню чергу завдяки "добрим книжкам", виставленим усюди, і в обох вітальнях, і в кабінеті, книжкам, купуючи які, почасти з репрезентативних міркувань, а почасти задля душевного спокою, уникали всього бентежного й руйнівного; їхній кістяк становила солідна освітня література, історичні дослідження Леопольда фон Ранке252, твори Грегоровіуса253, праці з історії мистецтва, німецька й французька класика, одне слово, все стабільне й випробуване. З роками помешкання стало ще краще чи, радше, повніше і барвистіше, бо доктор Інститоріс приятелював із деякими мюнхенськими художниками помірковано-палацового напрямку (теоретично проголошуючи культ яскравості і брутальної сили в мистецтві, він сам любив у ньому все тихе й лагідне), особливо з якимось Нотебомом, що походив із Гамбурга. Нотебом, одружений, смішний чоловік із запалими щоками й гострою борідкою, що вмів весело наслідувати акторів, тварин, музичні інструменти і професорів, головна особа карнавальних свят, які, правда, вже відмирали, добре володів популярною в суспільстві технікою портретної схожості, а як митець, дозволю собі сказати, був посереднім майстром гладенького письма.