Доктор Фаустус - Сторінка 89

Ми погодилися на формулюванні, в якому, щоб віддати кесареве кесареві, причиною смерті назвали важку, невиліковну серцеву недугу. Це повідомлення прочитав декан Мюнхенського собору, в якого я, скоряючись наполегливому бажанню сенаторші, просив дозволу на церковний похорон. Я не вельми дипломатично розпочав переговори, зразу ж таки наївно, довірливо признавшися, що Клариса вирішила краще померти, ніж жити в ганьбі, про що священик, здоровий чоловік лютерівського типу, не захотів навіть слухати. Щиро скажу, минуло чимало часу, поки я збагнув, що церква, з одного боку, не хотіла, щоб склалося враження, ніби вона лишається осторонь, а з другого — не зважувалась освятити похорон небіжчиці, про яку було сказано, що вона самогубця, хай навіть наклала на себе руки з таких шляхетних міркувань; одне слово, дужому слузі Божому треба було, щоб я збрехав. Отож я до смішного раптово, без ніякого переходу, почав рачкувати назад, сказав, що цю справу до кінця не з'ясовано, міг статися й нещасний випадок, наприклад, небіжчиця переплутала флакони, швидше за все так воно й було, — і добився, що впертий декан, задоволений тим значенням, якого ми надавали участі його святої фірми в похороні, згодився відправити службу.

Похорон відбувся на мюнхенському Лісовому кладовищі в присутності всіх друзів сім'ї Роде. Там були й Руді Швердтфегер, і Цінк, і Шпенглер, прийшов навіть Збройносен. Смуток був щирий, бо всі любили бідолашну Кларису, горду й ущипливу. Інес Інститоріс у глибокій жалобі, витягши трохи навскіс шийку, з граційною гідністю приймала співчуття замість матері, що не приїхала на кладовище. Я не міг не добачити в трагічному закінченні Кларисиної спроби влаштувати своє життя поганої прикмети для самої Інес та її долі. До речі, з розмови з Інес я дістав враження, що вона швидше заздрить Кларисі, ніж сумує за нею. Справи її чоловіка йшли дедалі гірше через знецінення вартостей, якого хотіли певні кола і яке вони викликали. Захисна стінка розкошів, за якою вона ховалася від життя, могла ось-ось завалитися, вже виникали побоювання, чи вони зможуть надалі утримувати розкішне помешкання коло Англійського саду. Щодо Руді Швердтфегера, то він, хоч і віддав останню шану своїй добрій приятельці Кларисі, якомога швидше залишив кладовище після того, як висловив сестрі небіжки співчуття, дуже формальне й дуже коротке, на що я звернув Адріанову увагу.

Інес, мабуть, тоді вперше побачила свого коханця після того, як він порвав із нею стосунки, — боюся, що порвав досить брутально, бо зробити це "приємним чином" навряд чи було можливо: надто вперто й розпачливо Інес чіплялася за них. Там, біля сестриної могили, де вона стояла поряд зі своїм тендітним чоловіком, видно було, що вона покинута і, мабуть, страшенно нещасна. Але її, щоб розрадити й підтримати, оточив невеликий гурт жінок, що прийшли на похорон не стільки щоб віддати шану Кларисі, скільки задля неї самої. В цій невеличкій, проте міцно злютованій групі, товаристві, спілці, дружньому гуртку чи як його ще назвати, була екзотична Наталія Кнетеріх, найближча приятелька Інес, але була й розлучена з чоловіком румунсько-трансільванська письменниця, авторка кількох комедій і господиня богемного салону у Швабінзі, а також артистка двірського театру Роза Цвічер, що часто грала дуже нервово й сильно, і ще дві чи три жінки, характеризувати яких я вважаю зайвим, тим більше, що не зовсім певний у діяльній приналежності кожної з них до тієї спілки.

Цементом, який єднав її,— читач уже підготовлений до цієї звістки, — був морфій, надзвичайно сильний з'єднувальний засіб, бо ці дами не тільки робили одна одній моторошні товариські послуги, допомагаючи діставати ліки, які давали їм щастя й вели до загибелі, але й морально їх гуртувала сумна, проте ніжна й навіть взаємно-шаноблива солідарність, як завжди буває між рабами тієї самої пристрасті і слабкості, а в цьому випадку грішниць до того ж іще й гуртувала певна філософія чи норма поведінки, творцем якої була Інес Інститоріс і виправдувати яку їй допомагали всі п'ять чи шість товаришок. Інес дотримувалась погляду, — я одного разу випадково сам почув це від неї,— що біль не гідний людини й що страждати соромно. Але ж, цілком незалежно від кожного конкретного, особливого приниження, якого людині завдає фізичний біль чи душевне страждання, життя, просте буття, тваринне існування вже саме собою — прикрий тягар, ганебні пута, тож коли людина захоче, так би мовити, струсити їх із себе, скинути, здобути волю, легкість, неначе безтілесну бадьорість, яку дарує шприц із благословенною рідиною, відбираючи натомість болі і страждання, то цей вчинок можна назвати тільки гордим і шляхетним, він не суперечить ні людському праву, ні вимогам розуму.

Те, що ця філософія веде до поганої звички, наслідки якої руйнують людину морально й фізично, вони, видно, зараховували до її шляхетності, і, мабуть, усвідомлення, що всім їм доведеться рано загинути, й спонукало цих товаришок так ніжно любити, мало не обожнювати одна одну. Я з огидою спостерігав, як вони обіймалися й цілувались, зустрічаючись у товаристві, який захват блищав у їхніх очах. Так, я визнаю, що був у душі нетерпимий до цього взаємного відпущення гріхів, — визнаю не без подиву, бо роль взірця доброчесності і буркуна мені зовсім не до смаку. Можливо, ту непереборну антипатію у мене викликала солодкава облудність, до якої призводить порок чи яка взагалі притаманна йому. А ще я ставив на карб Інес її цілковиту байдужість до своїх дітей, яку доводило її захоплення тією гидотою, бо палка любов до тих білявих вичепурених лялечок, що її вона виявляла на людях, була брехнею. Одне слово, відколи я дізнався й побачив, що вона собі дозволяє, та жінка мені спротивилася. Вона, звичайно, помітила, що я відвернувся від неї душею, і підтвердила це дивною, лукавою, злою усмішкою, що нагадала мені ту, яка з'являлася в неї на обличчі, коли вона дві години зловживала моїм щирим людським співчуттям, розповідаючи про свої любовні страждання й любовну жагу.

Ох, не було їй чого усміхатися, бо вона вже зовсім пустилася берега279. Мабуть, вона почала вживати надто великі дози, від яких більше не ставала бадьорою, а впадала в такий стан, коли краще не показуватись на люди. Її приятелька Цвічер набагато краще грала під впливом морфію, Наталія Кнетеріх завдяки йому ставала в товаристві чарівніша. А бідолашна Інес не раз виходила на обід напівпритомна, з осклілими очима, і коли сідала між своїм прикро враженим, тендітним чоловіком і старшою донькою до все ще розкішного столу, заставленого мерехтливим кришталем, голова в неї трусилася. До цього я хочу додати ще одне: через два роки Інес вчинила тяжкий злочин, що всіх ужахнув, і в очах суспільства вона перестала існувати. У мене теж похололо на душі, коли я дізнався про нього, а проте як її давній приятель я мало не відчув — ні, таки відчув — гордість за неї: вона геть занепала морально і все ж таки знайшла в собі силу й шалену рішучість на дію.

XXXVI

О Німеччино, ти йдеш до загибелі, а я пам'ятаю про твої надії! Тобто надії, які ти викликала (може, й не поділяючи їх) у світі, які він після твого відносно безболісного краху, після розпаду імперії покладав на тебе і які ти, незважаючи на свою розгнуздану поведінку, на божевільне, до неможливого розпачливе й до неможливого демонстративне роздмухування своїх злиднів, на гарячковий, невпинний ріст інфляції, протягом кількох років начебто до певної міри виправдувала.

Так, у фантастичному, знущальному, задуманому на пострах усьому світові тодішньому неподобстві вже було багато чого від неймовірних страхіть, ексцентричності, сказу, в можливість якого ніхто ніколи не повірив би, від злісного санкюлотизму нашої поведінки, починаючи з 1933, а тим більше з 1939 року. Але шелест паперових мільярдів, ці бундючні розкоші злиднів, усе-таки одного дня скінчився, на спотвореному обличчі нашої економіки знов з'явився розумний вираз, і перед нами, німцями, здавалося, замріла епоха душевного відпочинку, суспільного поступу серед миру і волі, зрілих, спрямованих у майбутнє зусиль у царині культури, добровільного пристосування наших почуттів і думок до світових норм. Безперечно, в цьому полягали зміст і надія німецької республіки, незважаючи на всю її природну кволість і антипатію до самої себе, — ще раз кажу: надія, яку вона викликала в чужих народів. Німецька республіка була спробою, не зовсім безнадійною спробою (другою після невдалого Бісмаркового трюку з об'єднанням) нормалізації Німеччини в розумінні її європеїзації чи навіть "демократизації", її прилучення до суспільного життя людства. Хто не визнає, що в інших країнах жила велика, зичлива віра в можливість цього прогресу, — і хто заперечить, що в нас, у Німеччині, всюди, в усіх прошарках, за винятком зашкарублого селянства, обнадійливий рух у цьому напрямку справді був помітний?

Я кажу про двадцяті роки нашого сторіччя, а найперше, звичайно, про їхню другу половину, коли центр культурного життя недвозначно пересунувся з Франції до Німеччини, де — і це для тодішньої Німеччини надзвичайно характерне — вперше, як уже згадувано, була виконана, вірніше, вперше була вся виконана апокаліптична ораторія Адріана Леверкюна. І хоч це відбулося у Франкфурті, найдоброзичливішому, найвільнодумнішому місті імперії, не обійшлося, звичайно, без сердитих заперечень, без злісних звинувачень автора в тому, що він глумиться з мистецтва, звинувачень у нігілізмі, в злочині проти музики чи, вживаючи найпоширеніше тоді лайливе слово, в "культур-більшовизмі". Але твір та його сміливе виконання знайшли й розумних оборонців, що чудово володіли словом, і цей добрий настрій, людяний і волелюбний, що досяг своєї вершини 1927 року, ця противага націоналістично-вагнерівсько-романтичній реакції, якою вона вкоренилася в Мюнхені, безсумнівно, була важливим елементом нашого громадського життя першої половини двадцятих років, — згадаймо хоча б такі події в царині культури, як веймарське Свято композиторів двадцятого року і Свято музики, що відбулося в Донауешінгені через рік. На обох них — на жаль, не в присутності автора — перед досить сприйнятливою публікою, я б навіть сказав, настроєною щодо мистецтва "по-республіканському", поряд з іншими зразками нового духовного напрямку в музиці виконали й композиції Леверкюна: у Веймарі — "Космічну симфонію" під диригуванням винятково чутливого до ритму Бруно Вальтера280, а на Баденському святі, у зв'язку з показом славетного театру маріонеток Ганса Платнера281,— всі п'ять частин "Gesta Romanornm", твору, що, як жоден досі, тримав слухачів на межі святобливого зворушення й сміху, пориваючи їх то в той, то в той бік.

Я хочу згадати також про участь німецьких митців і шанувальників мистецтва в заснуванні Міжнародного товариства прихильників нової музики 1922 року і про концерти цього товариства через два роки в Празі, де перед численною публікою, серед якої було багато славнозвісних гостей з усіх країн музичного світу, вже були виконані хорові та інструментальні уривки з Адріанового "Apocalypsis cum figuris".