Доктор Фаустус - Сторінка 99
- Томас Манн -Збройносен знов звернув на себе увагу тим, що знав назви вершин, які вже можна було розрізнити вдалині. На кряжах Баварських Альп немає гігантських шпилів, та однаково ті стрімкі, суворі гори впереміш з лісистими ущелинами та розлогими полонинами, вкриті чистим сніговим запиналом, вражали своєю зимовою красою. І хоч проясніла тільки ввечері, a поки ми їхали, день був похмурий і заповідалося на сніг, ми все ж таки не могли відвести очей від краєвидів за вікном, навіть під час розмови, яку Марі перевела на спогади про Цюріх, про вечір у концертній залі філармонії і про скрипковий концерт. Я спостерігав за Адріаном, що розмовляв із нею. Вона сиділа між Збройносеном та Швердтфегером, Адріан — навпроти неї, а тітонька добродушно балакала з Геленою і мною. Я добре бачив, що він остерігався, щоб його погляд, спрямований на її обличчя, її очі, не зробився нескромний. Рудольфові сині очі приглядалися до тієї самовіддачі, самоостороги, самовідлякування. Чи не тому Адріан так вихваляв скрипаля перед дівчиною, що хотів трохи втішити його, виправдатися перед ним за своє власне задоволення? Оскільки Марі зі скромності не висловлювала своїх думок про музику, мовилося лише про виконання, і Адріан з притиском заявив, що присутність соліста не завадить йому назвати його гру майстерною, досконалою, просто-таки неперевершеною, а потім додав іще кілька дуже теплих, схвальних слів про загальний розвиток Руді як митця і про його безперечно велике майбутнє.
Той удавав, що не може слухати цього, вигукував: "Та годі тобі! Замовкнеш ти чи ні!" — запевняв, що Адріан страшенно перебільшує, але сам аж паленів з радощів. Звичайно, йому було приємно, що Марі чує цю хвалу, та особливо його тішило те, що вона її чує саме з цих уст, і з вдячності він захоплювався Адріановою манерою висловлювати свої думки. Годо чула й читала про виконання у Празі уривків із "Апокаліпсису" і спитала Адріана про цей його твір. Адріан відмахнувся.
— Не варто говорити про ці побожні гріхи! — сказав він.
Руді аж застогнав із захвату.
— Побожні гріхи! — радісно повторив він. — Ви чули таке? Як він уміє добирати слова! Наш маестро — дивовижна людина!
Кажучи це, він стиснув рукою Адріанове коліно. Він належав до тих людей, яким завжди треба хапати когось за руку, за лікоть, за плече, торкатися й мацати його. Він поводився так і зі мною, навіть із жінками, яким здебільшого це подобалося.
В Обераммергау ми обходили всі його чисті, ошатні вулички й оглянули чудові селянські будинки зі щедро оздобленими дерев'яним різьбленням гребенями та балконами, — оселі апостолів, Спасителя й Богородиці. Потім, коли всі захотіли піднятися ще до каплиці Хресної дороги недалеко від села, я залишив товариство й подався до знайомого мені візництва, щоб замовити сани. Зустрівся я зі своїми шістьма супутниками вже за обідом, у невеличкому ресторані зі скляним, підсвіченим знизу майданчиком для танців, навколо якого стояли столики, — певне, в сезон, а особливо під час ігор, він був переповнений чужоземними гістьми. Тепер, можна сказати, нам на радість, він був майже порожній, крім нас, лише біля двох столиків віддалік від танцювального майданчика сиділи люди: біля одного обідав хворобливий на вигляд добродій з доглядачкою в чернечому вбранні, а біля другого — невеличкий гурт аматорів зимового спорту. На невисокому помості оркестрик із п'яти чоловік грав для гостей салонні п'єси, в перерві між якими музиканти, нікому не на шкоду, довго відпочивали. Репертуар їхній був нікчемний, грали вони мляво й погано, тож після смаженого курчати Руді Швердтфегер не витримав і, достоту як у тій книжці, витягнув з пазухи свою зірку. Він узяв у скрипаля скрипку, покрутив її в руках, подивився, чийого вона виробу, й почав імпровізувати в дуже широкому діапазоні, насмішивши нас тим, що вставив у свою імпровізацію кілька акордів з каденції "свого" скрипкового оркестру. Музиканти аж роти пороззявляли. Потім Руді спитав піаніста, юнака зі стомленим поглядом, який напевне мріяв про щось вище за свою тутешню працю, чи він зміг би проакомпанувати йому Дворжакову "Гумореску", і заграв на поганенькій скрипці ту чарівну річ з багатьма переднотними оздобами, приємними ковзними звуками й елегантними подвійними акордами так сміливо і блискуче, що всі, хто був у ресторані, гучно заплескали в долоні: і ми, і ті, що сиділи за двома іншими столиками, і спантеличені музиканти, і навіть обидва офіціанти.
Властиво, то був традиційний трюк, як ревниво шепнув мені Збройносен, але гарний і ефектний трюк, одне слово, "милий", цілком у стилі Руді Швердтфегера. Ми просиділи там за кавою і лікером довше, ніж збиралися, наприкінці вже цілком самі, і навіть віддали належне скляному майданчикові: Збройносен і Швердтфегер навпереміну пройшлися з мадмуазель Годо і з моєю Геленою в бозна-якому танці під доброзичливими поглядами тих трьох, що утрималися. Надворі на нас уже чекали великі двокінні сани, добре вистелені бараницями. Я сів поряд із візником, а Збройносен не передумав їхати за саньми на лижах (їх прихопив із собою візник) на прив'язі, тому решті п'ятьом вистачило місця на санях, і вони розташувалися там досить зручно. То була найкраща частина нашої денної програми, якщо не рахувати того, що мужній задум Збройносена скінчився для нього кепсько. Стоячи за саньми на крижаному вітрі, де його обсипало сніговою порошею і кидало у вибоїни, він застудився, дістав запалення кишок, що часто його мучило, й на кілька днів зліг. Та це лихо далося взнаки пізніше, а поки що всі, видно, втішалися тим, що так полюбляю я: загорнувшись у тепле хутро, їхати на санях під приглушене дзеленчання дзвоників, вдихаючи терпке, чисте морозяне повітря. Серце моє схвильовано калатало в грудях, бо усвідомлення того, що позад мене сидять лице в лице Адріан з Марі, сповнювало його цікавістю, радістю, тривогою і потаємними сподіваннями.
Ліндергоф, палацик Людвіга II в стилі рококо, розташований у відлюдній, надзвичайно гарній місцевості, серед гір і лісів. Кращого місця для втечі від людей його величність навряд чи міг би знайти. Правда, врочистий настрій викликали в нас лише чари цієї місцевості, а не сам палацик, бо смак, з яким у його власника виявлялася невтомна жадоба споруджувати все нові будівлі для звеличення своєї королівської влади, тільки бентежив нас. Ми зупинилися тут і в супроводі кастеляна пройшлися по напханих усякою пишнотою покоях так званої "житлової половини" того химерного дому, де душевнохворий король проводив дні, опанований єдиною думкою — про свою велич, де він слухав гру Бюлова309 і чудовий голос Кайнца310. Звичайно в королівських палацах найбільша зала — тронна. Тут її взагалі не було. Натомість була спальня, що, порівняно з рештою не дуже просторих покоїв, здавалася величезною, а в ній було парадне ліжко на помості, з позолоченими канделябрами по боках, наче катафалк; через свою надмірну ширину воно справляло враження надто короткого.
Поки ми з шанобливою цікавістю, хоч потай і похитуючи головами, оглядали все це, небо проясніло, і ми вирушили до Еталя, відомого своїм гарно збудованим бенедиктинським монастирем і приналежною до нього церквою в стилі барокко. Пам'ятаю, що дорогою і потім під час обіду в охайному готелі навскіс від святого місця розмова весь час точилася навколо особи "нещасного", як про нього кажуть (чому, власне, нещасного?), короля, з ексцентричними життєвими обставинами якого ми щойно зіткнулися. Вона урвалася лише на той час, що ми оглядали церкву, а далі в основному перейшла в суперечку між Руді Швердтфегером і мною про так зване божевілля Людвіга та його нездатність керувати державою, про позбавлення його трону й визнання недієздатним, яке я, на превеликий подив Руді, назвав несправедливим, по-філістерському брутальним політичним вчинком, продиктованим інтересами претендентів на трон.
Руді твердо дотримувався не стільки народного, скільки буржуазного, офіційно накинутого погляду на короля: мовляв, "у нього бракувало клепки в голові" і для держави необхідно було передати його в руки психіатрів та доглядачів божевільні й запровадити психічно здорове регентство; він просто не розумів, які тут взагалі можуть бути заперечення. Як завжди в таких випадках, тобто коли чиясь думка була для нього надто незвична, він, обурено відкопиливши губи, втуплював погляд своїх синіх очей, поки я говорив, то в моє праве око, то в ліве. Мушу сказати, що предмет нашої суперечки, як я сам вражено помітив, додав мені красномовства, хоч раніше він мене майже не цікавив. І все-таки виявилося, що я мимохідь склав про нього тверду думку. Божевілля, тлумачив я, — не дуже чітке поняття, і обиватель орудує ним за сумнівними критеріями, як йому самому заманеться. Межу розумної поведінки він проводить надто близько, зразу ж за своїми банальними уявленнями про неї, а все, що лежить за цією межею, оголошує божевіллям. Але форма королівського буття, всевладдя, оточене улесливістю й покорою, піднесене на недосяжну для критики й почуття відповідальності височінь і призвичаєне виявляти свою велич у стилі, недозволеному навіть найбагатшій приватній особі, дає його носієві такі великі можливості для химерних нахилів, нервозних захоплень і відраз, дивовижних пристрастей і жадань, що горде й безоглядне використання їх дуже легко може набути вигляду божевілля. Хто зі смертних, що не посідає такого високого становища, мав би можливість споруджувати собі відлюдні палаци в найкращих, наймальовничіших куточках країни, як споруджував Людвіг! Звичайно, ті палаци — пам'ятки королівської мізантропії. Та якщо в пересічних членів людської громади навряд чи комусь дозволили б вважати мізантропію симптомом божевілля, то чому такий дозвіл дають саме тоді, коли вона виявляється в королівських формах?
Але шестеро вчених, досвідчених психіатрів офіційно визнали цілковиту ненормальність короля й заявили, що його необхідно ізолювати!
Послужливі вчені оголосили його божевільним, бо саме для цього й були покликані, і вони вчинили так, не бачивши Людвіга, не обстеживши його, як того вимагала їхня методика, не перемовившись із ним жодним словом. Правда, якби ті обивателі завели з ним мову про музику та поезію, то тільки переконалися б, що він таки не сповна розуму.