Доктор Фаустус - Сторінка 100

На підставі їхнього висновку Людвіга, що безперечно відхилявся від норми, проте аж ніяк не був божевільний, позбавили права порядкувати собою, принизили до становища пацієнта психіатричної лікарні й замкнули в палаці над озером, заґратувавши в ньому вікна й повідгвинчувавши дужки від дверей. Те, що він не витримав такого становища, вирішив або здобути волю, або загинути й потяг за собою на смерть і свого лікаря-тюремника, свідчить лише про його почуття гідності, а не про божевілля. Проти такого діагнозу промовляє і ставлення до нього челяді, що ладна була боротися за нього, й палка любов населення до свого "королика". Ті селяни, коли він уночі, загорнений у хутро, сам, без нікого, тільки з форейторами, що освітлювали смолоскипами шлях, їхав улюбленими горами на санях, вбачали в ньому не божевільного, а короля, до якого горнулися своїми простими, але чутливими серцями, і коли б йому було пощастило переплисти озеро, як він, видно, намірявся, оборонили б його ціпами та вилами від медицини й політики.

Але ж Людвігове марнославство було вочевидь хворобливе, суспільство не могло його далі терпіти, а керувати державою він не міг просто тому, що не хотів: він мріяв про королівську велич, але відмовлявся здійснювати свою владу за розумними нормами, а з таким володарем держава існувати не може.

Ох, усе це дурниці, Рудольфе, нормальний прем'єр-міністр може керувати сучасною федеративною державою, навіть якщо король надто вразливий і не зносить фізіономій свого прем'єра та його колег. Баварія не загинула б, якби Людвіг і далі віддавався на самоті своїм забаганкам, а його марнотратство не має ніякого значення, це порожні слова, хитра зачіпка. Гроші ж бо однаково залишилися в країні, а завдяки його казковим будовам розбагатіли каменярі та золотарі. До того ж королівські палаци давно вже з верхом виплатилися тими грошима, які дають за огляд їх цікаві романтики з обох півкуль. Ми й самі сьогодні прислужилися до цього перетворення божевілля у вигідну операцію…

— Я не розумію вас, Рудольфе, — сказав я. — Ви аж очі витріщаєте з подиву, слухаючи мою апологію, а насправді дивуватися треба було б мені. Не розумію, як ви, митець… одне слово, саме ви…

Я почав шукати слів, щоб пояснити йому, чому дивуватися треба було б мені, але так і не знайшов. Я ще й тому заплутався у своїх доказах, що весь час відчував: мені не випадає так говорити в присутності Адріана. Говорити належало йому, — а все ж таки краще, що слово взяв я, бо мене мучив острах: ану ж він погодиться зі Швердтфегером. Я повинен був запобігти цьому, говорячи замість нього, за нього, в тому дусі, в якому належало б говорити йому, і мені здавалося, що Марі Годо так і сприймала мої слова, а мене, якого Адріан прислав до неї для того, щоб ця прогулянка відбулася, вважала його рупором. Бо, поки я пнувся зі шкіри, щоб довести свою тезу, вона дивилася більше на нього, ніж на мене, наче слухала його, а не мене, хоч із виразу її обличчя весь час було видно, що вона трохи глузливо спостерігала за моїм запалом. На її устах проступала загадкова усмішка, яка аж ніяк не свідчила про те, що вона беззастережно схвалює мою роль Адріанового повірника.

— Що таке правда? — озвався нарешті й він.

І Рюдігер Збройносен миттю кинувся йому на допомогу, заявивши, що правда має різні аспекти і що в такому випадку, як цей, медично-натуралістичний аспект, мабуть, не найвагоміший, але й цілком відкидати його теж не можна. В натуралістичному погляді на правду, додав він, якимось дивом банальність поєднується з меланхолією. Це не закид "нашому Рудольфові", він зовсім не меланхолік, але таке поєднання — прикмета цілої доби, дев'ятнадцятого сторіччя, схильного до банальної сумовитості. Адріан засміявся — звичайно, не з подиву. В його присутності товариство завжди мало таке почуття, нібито всі думки й погляди, висловлювані навколо, зосереджені в ньому, а він, іронічно посміхаючись, лише доручає іншим виповідати й боронити їх. Хтось висловив надію, що в молодому двадцятому сторіччі запанує світліший, веселіший настрій. У безладній суперечці про те, чи з'явилися вже ознаки такої зміни настрою, чи ні, розмова вичерпалась і згасла. Взагалі на всіх налягла втома після дня, проведеного в русі на зимовому гірському повітрі. Та й розкладу поїздів не можна було нехтувати, тож ми покликали візника, і під усіяним зірками небом сани домчали нас до маленької станції, на пероні якої ми лишилися чекати мюнхенського поїзда.

Поверталися додому ми тихіше, ніж їхали в гори, хоча б з огляду на те, що тітонька задрімала у вагоні. Збройносен інколи приглушеним голосом перемовлявся з її небогою, я з розмови зі Швердтфегером з'ясував, що він на мене не образився, а Адріан розпитував Гелену про якісь буденні речі. Всупереч усім сподіванням, він не зійшов у Вальдсгуті, чим я був глибоко, майже радісно зворушений, а висловив бажання провести наших гостей, паризьких дам, до Мюнхена, до їхнього пансіону. На головному вокзалі ми всі попрощалися з ними трьома й пішли кожне своєю дорогою, а він найняв екіпаж і повіз Марі з тіткою до їхнього швабінзького тимчасового житла — лицарський вчинок, який я подумки пояснив бажанням провести решту дня тільки в товаристві чорних очей.

Аж звичний одинадцятигодинний поїзд відвіз Адріана назад до його скромного, самотнього прихистку, де він свистком із надвисоким звуком попередив сторожкого Кашперля-Зузо про свій прихід.

XLI

Ласкавий читачу і друже, я веду далі. Німеччина гине, на руїнах наших міст розкошують щури, ситі від трупів, гуркіт російських гармат долинає до Берліна, англосаксам за іграшки було перейти Рейн, видно, наша власна воля, поєднавшись із волею ворога, так полегшила йому той перехід. Настає кінець, кінець настає, він уже близько, ось-ось спостигне тебе, мешканцю цієї країни… але я веду далі. Що відбулося між Адріаном і Рудольфом Швердтфегером через два дні після змальованої вище, пам'ятної для мене прогулянки, я знаю, і знаю, як воно відбулося, хоч би мені й сто разів казали, що я не можу цього знати, бо "не був присутній при їхній зустрічі". Авжеж, не був присутній. Але тепер я можу сказати, що був присутній там душею, бо той, хто пережив подію і знов переживає її так, як я ту подію з Адріаном, бере її страхітливо близько до серця, стає ніби очевидцем і свідком її найпотаємніших фаз.

Адріан запросив по телефону свого супутника по Угорщині до себе у Пфайферінг. Хай, мовляв, приїздить якомога швидше, справа, про яку йому треба побалакати з ним, дуже нагальна.

Рудольф завжди приїздив зразу ж. Адріан зателефонував йому о десятій ранку, у свій робочий час, випадок сам собою незвичайний, — а о четвертій годині по обіді скрипаль був уже в нього. До того ж він увечері мав грати в абонементному концерті цапфенштесерського оркестру, про що Адріан навіть не згадав.

— Чого ти мене покликав? — спитав Рудольф. — Що сталося?

— Зараз скажу, — відповів Адріан. — Головне, що ти приїхав. Я радий бачити тебе, навіть більше, ніж звичайно. Запам'ятай це!

— Після таких слів, усе, що ти скажеш, звучатиме для мене, як срібний дзвоник, — напрочуд вишукано відповів Рудольф.

Адріан запропонував йому прогулятися: мовляв, ідучи, краще говорити. Швердтфегер радо погодився, тільки пожалкував, що не має багато часу, бо мусить устигнути на шестигодинний поїзд, щоб не спізнитися на концерт. Адріан ляснув себе долонею по лобі й вибачився за свою забудькуватість. Може, Рудольфові буде легше її зрозуміти, коли він вислухає його.

Надворі почалася відлига. Сніг, там, де він був скиданий на узбіччя, дірявів і просякав водою, дороги розквашувалися. Друзі взули галоші. Рудольф не встиг навіть скинути свого кожушка. Адріан надяг пальто з верблюжої вовни під пояс. Вони пішли до Довгого кадовба й далі понад його берегом. Адріан спитав, яка програма сьогоднішнього концерту. Знов Брамсова Перша симфонія як pièce de résistance? Знов Десята?311

— Ну, то радій, в адажіо матимеш змогу заграти дуже приємну мелодію.

Потім він розповів, що колись іще хлопцем, задовго до того, як узагалі дізнався про Брамса, скомпонував мотив, майже ідентичний високоромантичній темі концерту в останньому пасажі312, правда, без того ритмічного виверту з пунктованою восьминою перед шістнадцяткою, проте мелодійно цілком у такому самому дусі.

— Цікаво, — мовив Швердтфегер.

Ну, а як йому недільна прогулянка? Чи він задоволений нею? А інші учасники, як йому здається?

— Кращої прогулянки й бути не могло, — заявив Рудольф. Він певний, що в усіх цей день лишив по собі приємні згадки, хіба що за винятком Збройносена, який переоцінив свою силу й тепер лежить хворий. — Він завжди в жіночому товаристві стає надто марнославний. — А втім, йому, Рудольфові, зовсім не шкода Збройносена, бо той повівся з ним не дуже чемно.

— Він знає, що ти розумієш жарти.

— Бо таки розумію. Але не треба було ще й йому кепкувати з мене, коли вже Серенус напосівся на мене зі своїм монархізмом.

— Він учитель. Дай йому можливість читати нотації і виправляти помилки.

— Аякже, червоним чорнилом. Але тепер мені до обох них байдужісінько, оскільки я тут і ти маєш мені щось сказати.

— Твоя правда. А що ми розмовляли про нашу прогулянку, то, власне, вже й підійшли до справи, в якій ти можеш зробити мені дуже велику послугу313.

— Послугу? Тобі?

— Скажи, якої ти думки про Марі Годо?

— Про Годо? Та вона всім подобається! І тобі, мабуть, також?

— "Подобається" — трохи не те слово. Признаюся тобі, що вона мене ще від Цюріха дуже цікавить, мені важко уявити собі, що зустріч із нею — випадковий, минущий епізод. Мене жахає думка про те, що вона поїде і я, може, ніколи вже не побачу її. Серце мені каже, що я мушу завжди бачити її, завжди мати біля себе. Я хочу цього.

Швердтфегер зупинився і глянув йому спершу в одне око, а потім у друге.

— Справді? — сказав він, рушаючи далі, й похилив голову.

— Справді,— підтвердив Адріан. — Ти не гніваєшся на мене, що я довірився тобі, я певен цього. Якби не був певний, то не довірився б.

— Можеш не сумніватися! — промурмотів Рудольф.

І Адріан повів далі:

— Глянь на все це по-людському! Я, зрештою, вже не молодий, мені вже сорок. Невже ти, мій приятель, хочеш, щоб я довіку сидів у цьому закутку? Кажу тобі, постався до мене як до людини, на яку, звичайно ж, може напасти страх, що вона щось прогаяла, з чимось спізнилася, яка може відчути потребу в затишнішій домівці, в супутниці, що цілковито відповідала б їй, одне слово, в кращому, по-людському теплішому життєвому середовищі,— не тільки задля свого задоволення, задля м'якішої постелі, а насамперед задля своїх майбутніх творів, бо сподівається, що це додасть їм глибшого, людянішого змісту, а їй самій — запалу й сили до праці.

Швердтфегер кілька кроків пройшов мовчки.