Доктор Фаустус - Сторінка 102

Тільки отримав від нього листа, на якого не захотів відповісти.

XLII

Коли я навідався до нього наступного разу, через десять чи одинадцять днів, він уже мав того листа і сказав мені, що твердо вирішив не відповідати на нього. Він був блідий і справляв враження людини, яку спіткав тяжкий удар, — особливо це виявлялося в тому, що його манера схиляти під час ходи голову і верхню частину тіла вбік, яку я давненько вже помітив у нього, тепер іще дужче впадала в око. Проте він здавався чи намагався здаватись цілком спокійним, навіть холодним і, немовби відчуваючи потребу попросити в мене пробачення за своє зневажливе зверхнє ставлення до зради, жертвою якої він став сказав:

— Мабуть, ти чекаєш від мене обуреного моралізування й нападів гніву. Зрадливий приятель. Ну, то й що? Так воно у світі ведеться, і мене це не дуже обурює. Хоч звичайно, прикро, і мимоволі питаєш себе, кому ж іще можна довіритись, коли твоя права рука підіймається на тебе. Але що вдієш. Такі тепер приятелі314. Лишається тільки почуття сорому й усвідомлення, що я заробив доброї прочуханки.

Я спитав, чого ж він соромиться.

— Своєї поведінки, — відповів він, — просто-таки дурної Я повівся, мов школяр, що показав приятелеві знайдене гніздо, а той узяв та й видер його.

На це я міг сказати лише одне:

— Не роби з довірливості гріха і ганьби… То злодіїв гріх і злодієва ганьба, а не твоя.

Якби я мав більше впевненості, заперечуючи проти його самозвинувачення! Коли ж я в глибині душі був згоден із ним, бо його поведінка, вся та витівка з освідченням, сватанням саме через Рудольфа здавалася мені неприродною, штучною, негідною, і досить мені було уявити собі, що я свого часу замість самому поговорити з Геленою, послав би до неї вродливого приятеля, щоб він відкрив їй моє серце, як перед моїми очима поставала вся незбагненна абсурдність його вчинку. Але навіщо роздмухувати в собі каяття, — якщо те почуття, що бриніло в його словах, проступало в нього на обличчі, було каяттям? Треба було б сказати, що він з власної вини зразу втратив і приятеля, і кохану, якби я мав цілковиту певність, що тут ішлося про вину як ненавмисний хибний крок, фатальну нерозважність! Якби мені в голову вперто не закрадалася підозра, що він до певної міри сподівався такого наслідку й що це сталося з його власної волі! Невже він справді міг подумати, що зможе обернути на свою користь, змусити працювати на себе Рудольфів чар, його безперечну еротичну привабливість? Невже він міг на це розраховувати? Часом мені здавалося, що Адріан, який виставляв усе так, наче він вимагав від іншого жертви, сам вирішив принести найбільшу жертву, що він навмисне звів докупи тих двох гідних взаємної любові людей, щоб самому жертовно відійти назад у свою самоту. Але ця думка була ближча мені, аніж йому. Припущення, що його уявна помилка, нібито нерозважний вчинок має таке людяне, болісно-доброзичливе підґрунтя, якнайкраще відповідало б моїй пошані до нього. Подальші події поставлять мене віч-на-віч з такою суворою, холодною, грізною правдою, що вона виявиться не до снаги моїй добродушності, яка замре перед нею, охоплена крижаним жахом, з недоведеною, німою правдою, яку засвідчуватиме тільки її застиглий погляд і яка так і залишиться німою, бо я не та людина, що зможе надати їй слово.

Я певен, що Швердтфегер, наскільки він сам усвідомлював це, подався до Марі Годо з найкращими, найчеснішими намірами. Але так само не викликає сумніву й те, що ці його наміри зразу були побудовані на досить хисткому грунті й кожної хвилини могли порушитись, поламатися, змінитися. Уявлення про велике значення його особи в житті й потягові до людяності Адріана, яке той йому навіяв, тішило й підохочувало Рудольфове марнославство, і думку, що теперішня його місія випливає з цього значення, він сприйняв як щось незаперечне, визначене долею. Але ревнива образа на завойованого приятеля за зміну почуттів і за те, що він, Рудольф, став для нього тільки засобом, знаряддям, зводили нанівець добрі наміри, і я гадаю, що в душі він почував себе вільним, тобто не зобов'язаним відповідати на відверту невірність вірністю. Все це неважко зрозуміти. І мені також зрозуміло, що йти на любовні лови для іншого — велика спокуса, особливо для фанатика залицяння, в якого від самої думки, що йдеться про залицяння чи щось подібне до нього, вже тремтять жижки.

Невже в когось може виникнути сумнів у тому, що я здатен відтворити розмову між Марі Годо й Рудольфом так само дослівно, як розмову у Пфайферінзі? Невже в когось може виникнути сумнів, що я й тут "був присутній"? Думаю, що ні. Але думаю також, що докладне її відтворення нікому не потрібне й не бажане. Її фатальний наслідок, що спершу багатьох — але не мене, — насмішив, був, і гадаю, що читачі погодяться з цим моїм припущенням, завершенням не тільки однієї зустрічі. Для цього потрібна була ще й друга, і Рудольфа спонукало до неї те, як Марі попрощалася з ним після першої.

Зайшовши до маленького передпокою пансіону, Рудольф натрапив на тітку Ізабо. Він спитав, чи вдома її небога, й попросив дозволу віч-на-віч перекинутися з нею кількома словами в інтересах третього. Стара дама лукаво усміхнулася, вочевидь не вірячи в балачки про "інтереси третього", й направила його до вітальні, що була одночасно й робочим кабінетом. Рудольф зайшов до Марі, яка зустріла його здивовано, але привітно й хотіла покликати тітку, від чого він, на її ще більший, весело наголошений подив утримав її. Мовляв, тітка знає про його прихід і з'явиться, коли він поговорить з Марі про одну дуже важливу, дуже поважну й приємну справу. Що вона відповіла йому? Напевне щось звичайне, жартівливе. "Страх цікаво, що ж вас привело до мене" абощо. Потім вона запросила Рудольфа сісти й розповісти про свою справу. Він підсунув крісло до її креслярської дошки й сів. Ніхто не міг би сказати, що він порушив слово, яке дав приятелеві. Він його дотримав і чесно виконав доручення. Сказав їй багато гарних слів про Адріана, про його вагу, його велич, яку публіка дуже повільно усвідомлює, про своє захоплення цим незвичайним митцем і про свою відданість йому. Нагадав їй про Цюріх, про зустріч у Шлагінгауфенів, про мандрівку в гори. Признався, що його приятель кохає її,— як це роблять? Як освідчуються жінці в коханні іншого? Нахиляються до неї? Благально беруть її за руку, яку, самі вони кажуть, хочуть передати іншому? Я не знаю.

Мені довелося тільки передавати Адріанове запрошення на прогулянку, а не пропонувати його руку й серце. Я лише знаю, що вона висмикнула свою руку з його долоні чи швидко підняла її з колін, а ще знаю, що її по-південному бліді щоки враз почервоніли і сміх у темряві її очей згас. Вона не збагнула, про що йдеться, справді не певна була, що збагнула. Вона спитала, чи, бува, не помилилася, чи Рудольф дійсно просить її руки для пана доктора Леверкюна. Так, почула вона у відповідь, він робить це в ім'я обов'язку і дружби. Адріан дав йому це доручення, бо любить його, і він вважав, що не має права відмовити йому. Від її вочевидь холодних, вочевидь глузливих слів про те що це дуже мило з його боку, Рудольфове збентеження аж ніяк не поменшало. Він тільки тепер до кінця усвідомив, яке дивне його становище, його роль, і в душу йому закрався страх, чи не добачить вона щось образливе для себе в його місії. Поведінка Марі, її відвертий подив злякали його, але й водночас, хоч він сам собі не признавався в цьому, втішили. Він почав щось мурмотіти на своє виправдання. Вона, мовляв, не знає, як важко в чомусь відмовити такій людині. А ще він відчуває себе до певної міри відповідальним за зміну, що сталася в Адріановому житті завдяки цьому почуттю, бо то ж він намовив приятеля на подорож до Швейцарії, що призвела до його зустрічі з Марі. Дивно, що скрипковий концерт, присвячений йому, Рудольфові, зрештою став лише засобом, який допоміг композиторові побачити її. Він просить її зрозуміти, що це почуття відповідальності дуже вплинуло на його згоду виконати Адріанове бажання.

Тієї миті Марі швидко висмикнула руку, яку він, висловлюючи своє прохання, намагався схопити, й відповіла ось що. Сказала, що йому не варто далі пояснювати роль, яку він узяв на себе, від цього ніщо не зміниться. Їй дуже шкода, проте вона не може справдити надій його приятеля й довіреного, бо хоч він, певна річ, справив на неї велике враження, почуття глибокої поваги, яке він у неї викликав, не може лягти в основу так переконливо запропонованого їй подружнього зв'язку. Вона була рада, що познайомилася з доктором Леверкюном, вважала це знайомство честю для себе, але тепер, на жаль, мусить сказати, що надалі їй, мабуть, було б прикро зустрічатися з ним. І хоч як вона шкодує, а повинна додати, що нові умови поширюються й на посланця, якому доручено розповісти про нездійсненні бажання доктора Леверкюна. Безперечно, після всього, що сталося, їм найкраще й найлегше буде ніколи більше не зустрічатися.

— Adieu, monsieur! — люб'язно попрощалася вона.

— Марі! — благально мовив Рудольф.

Та вона лише висловила свій подив, що він назвав її на ім'я і ще раз сказала:

— Adieu, monsieur!

Я й досі ніби чую, як вона вимовляє ці слова, хоч і не був присутній при тому.

І Рудольф пішов — зовні наче побитий собака, але в душі страшенно вдоволений. Виявилося те, що й мало виявитись. Адріанові матримоніальні наміри були безглуздi, і Марі образило те, що Адріан доручив саме йому бути своїм речником, — ця її реакція дуже втішила Рудольфа. Він не поквапився повідомити Адріана про наслідки своїх відвідин — як же добре, що він щиро признався йому про свої власні почуття до чарівної гості й цим зняв із себе підозру в дворушництві! — а натомість зробив інше: сів писати листа панні Годо, в якому сказав, що після її "Adieu, monsieur!" в нього немає сили ні жити, ні померти, що його життя або смерть залежить від того, чи він її побачить знов, щоб поставити їй одне запитання, з яким він уже й тепер від щирого серця до неї звертається: невже вона не розуміє, що людина з великої пошани до іншого може пожертвувати своїми власними почуттями, переступити через них і стати безкорисливим оборонцем його почуттів? І далі: невже вона не розуміє, що притлумлені чесно стримувані почуття прорвалися з серця вільним, радісним потоком, коли виявилося, що той інший не має надій бути вислуханим? Він просить у неї вибачення за зраду не когось іншого, а себе самого.