Домашнє вогнище - Сторінка 57

Маємо'свіжину.

Він випростався з ножем у руці й поспішив до виходу.

— Хто її забив? — спитав старий.— Раз?

— Так,— відповів Лігейт, відводячи полу намету.

— Стривай.— Старий раптом підніс голову і сперся на лікоть.— А кого він забив?

Лігейт затримався на мить при виході. Він не оглянувся.

— Та просто олёня, дядьку Айку,— нетерпляче кинув він.— Нічого особливого.

Він вийшов, і пола намету опала за ним, знову випустивши назовні блякле денне світло й невпинний сумовитий дощ. Старий ліг на спину, знов підтяг укривало до шиї і схрестив на грудях невагомі руки у порожньому намегі.

— Ні, то була олениця,— промовив він.

ЗІЙДИ, МОЙСЕЮ

І

Лице було чорне, рівне й непроникне; очі, що всякого вже надивились. Кучерява чуприна була так оброблена, що покривала йому череп суцільними гладкими пасмами, волосся вилискувало мов полаковане, проділ був виголений, і вся голова скидалась на бронзову, вічну й незнищенну. На ньому був спортивного крою костюм, із тих, що рекламуються під назвою "ансамбль", сорочка й штани з тієї самої коричнюватої фланелі, дуже дорогі і з численними плісе, а сам він напів^іежав на сталевій койці в сталевій камері (за дверима якої вже двадцять годин стояв озброєний вартовий), курив сигарети і відповідав на запитання білого юнака в окулярах, який з широкою течкою сидів навпроти нього на сталевій табуретці, і з відповідей його нізащо б не пізнати, що він південець і негр.

— Семюел Воршем Вічем. Двадцять шість. Народився на фермі біля Джефферсона, штат Міссісіпі. Без сім'ї. Без...

— Стривайте.— Обліковець перепису швидко водив ручкою.— Ви ж не під цим іменем засудж... жили в Чікаго.

В'язень струсив попіл із сигарети.

— Ні. То інший убив того лягавого.

— Гаразд. Фах...

— Легкий хліб.

— ...Нема.— Обліковець швидко водив ручкою.— Батьки.

— А певно. Обоє. Я їх не пам'ятаю. Виховувала баба.

— Як її звуть? Вона ще жива?

— Не знаю. Моллі Воршем Бічем. Якщо досі не померла, то живе на фермі Керазерса Едмондса за сімнадцять миль від Джефферсона, штат Міссісіпі. Це все?

Обліковець застебнув портфеля й підвівся. Він був на рік-два молодший від негра.

— Якщо вони не знають, за кого ви тут проходите, то як же їм дізнатися... Як же ви сподіваєтесь туди повернутись?

В'язень струсив попіл із сигарети, лежачи на сталевій койці в добротному голлівудському костюмі й туфлях, про які обліковцеві годі було й мріяти.

— А це вже мені буде байдуже,— відказав він.

Обліковець вийшов, і вартовий знову замкнув сталеві двері. В'язень усе курив на тій сталевій койці, аж поки незабаром не прийшли по нього — розрізали ті шикарні штани, поголили шикарну зачіску і вивели його з камери.

II

Того ж самого червневого ранку, спекотного й сонячного, той самий спекотний і сонячний вітерець, що колихав листя шовковиці за вікном, залетів і в кабінет Гевіна Сті-венса, створюючи видимість прохолоди, тоді як насправді то був самий повів. Вітерець пошелестів паперами окружного прокурора, що сидів за столом, і скуйовдив його передчасно посивіле волосся — він мав тонке, інтелігентне й нервове обличчя і одягнений був у зім'ятий полотняний костюм, а на ланцюжку від годинника звисав з лацкана ключик "Фі Бета Каппа"1. Це був Гевін Стівенс, член корпорації "Фі Бета Каппа", випускник Гарвардського університету, доктор філософії з Гейдельберга, для якого служба становила хобі, хоч вона давала йому засоби до існування, а справжнім покликанням був зворотний переклад Старого Завіту на давньогрецьку мову, початий двадцять два роки тому й досі не закінчений. На цей вітерець лише Прокуророва гостя залишилась невразлива, хоч на вигляд вона мала не більше ваги й маси, ніж спопелілий клапоть паперу, що не встиг розсипатись,— була це сухенька й маленька бабця-негритянка з неймовірно старим лицем під білою хусткою та чорним солом'яним капелюшком, розміром хіба що для дитини.

— Бічем? — переписав Стівенс.— Ви живете на фермі містера Керазерса Едмондса?

— Я пішла звідти,— відказала стара.— Я хочу знайти мого хлопчика.— Сидячи навпроти Стівенса на твердому стільці й не ворухнувшись навіть, вона раптом затягла наспівом: — Раз Едмондс запродав мого Веніаміна, запродав у Єгипет. Фараон узяв його...

— Стривайте,— сказав Стівенс.— Стривайте, тітонько.— Бо пам'ять його нараз заворушилася.— Якщо ви не знаєте, де ваш онук, то звідки вам відомо, що з ним лихо? Чи, може, містер Едмондс не хоче допомогти вам його знайти?

— Раз Едмондс продав його,— тягла вона своє.— В Єгипет продав. Я не знаю, де він. Знаю тільки, що фараон узяв його. А ви— закон. І я хочу знайти мого хлопчика.

— Гаразд,— сказав Оівенс.— Я спробую його знайти. Якщо ви не повернетесь додому, то де ви зупинитесь у місті? Бо це так зразу не вдасться з'ясувати, адже ви не знаєте, куди він виїхав, і п'ять років не мали від нього вістки.

— Я буду в Гемпа Воршема. Це мій брат.

— Гаразд,— сказав Стівенс.

Ці слова його не здивували, дарма що Гемпа Воршема він знав ціле життя, а цю негритянку вперше побачив. Та хоч би й бачив її раніш, однаково. Такі вже вони є. Можеш знати їх обох роками, вони навіть можуть працювати в тебе під різними прізвищами. А потім раптом виявляється, що то брати або сестри.

Він сидів під тими гарячими подувами, що не були вітром, і прислухаючись, йк стара важко й повільно спускається крутими зовнішніми сходами, пригадував її онука. П'ять-шість років тому папери з тієї справи побували на його столі, перше ніж потрапити до прокурора штату — цього хлопця тоді знали як Буча Бічема, він прожив тут рік, то на волі, то в міській тюрмі: син дочки старої негритянки, мати померла при пологах, батько його покинув. Онука взяла на виховання баба. Вірніше, взяти то взяла, але виховання ніякого не вийшло, бо в дев'ятнадцять років він перебрався з ферми до міста і провів рік, чергуючи волю з тюрмою за азартні ігри та бійки, аж поки нарешті влип уже без жартів, коли вломився до замкненої крамниці.

Застуканий на гарячому, він огрів шматком залізної труби полісмена, а потім, як той ударом пістолета поклав

його на землю, лежав і кляв розбитим ротом і щирив зуби в якомусь диявольському сміху, впереміж із кров'ю. Через дві ночі він утік з в'язниці, і більше його й не бачили; був йому тоді неповний двадцять один рік, і мав він щось від батька, що сплодив його й покинув, а тепер сидів у каторжній тюрмі штату за вбивство — сім'я не тільки буйне, а й лихе та небезпечне.

"І це ж його я маю знайти й урятувати",— подумав Сті-венс. Бо він ні на мить не сумнівався в прочутті старої негритянки. Він не здивувався б і тоді, якби вона навіть угадала, де онук і який у нього клопіт,— здивувався він щойно пізніше, та й то з іншої причини: як швидко він установив, де хлопець і що з ним сталося.

Перша його думка була зателефонувати Керазерсові Едмондсу, на фермі якого чоловік старої негритянки багато років був орендарем. Але ж, судячи з її слів, Едмондс уже відмовився мати щось спільне з цією справою. Хвилину Стівенс сидів зовсім непбрушно, а гарячий подув куйовдив йому сиву гриву. Тепер він зрозумів, що мала на увазі негритянка. Пригадав, що це ж Едмондс сам спровадив хлопця в Джефферсон: злапавши його, коли той ліз до нього в комору, наказав йому забратись і більше ніколи носа не потикати на ферму. "І не шериф, не поліція стануть тут у пригоді,— подумав Стівенс.— Треба щось ширше й оперативніше..."

Він підвівся, взяв стару досить приношену панаму, зійшов сходами на безлюдний у цю передполудневу спекотну пору Майдан і попрямував до редакції місцевої газети. Редактор був у кабінеті — старший за Стівенса, але не такий сивий, страшенно тілистий, у старосвітській накрохмаленій сорочці й чорній вузькій краватці.

— Стара негритянка на ім'я Моллі Бічем,— мовив Стівенс.— Вона з чоловіком живе на Едмондсовій плантації. Це її онук. Пам'ятаєте, отой Буч Бічем, п'ять чи шість років тому він рік прожив у місті, з того більше в тюрмі, аж урешті його застукали, коли ліз у Раунсвелову крамницю? Ну а цим разом у нього ще більший клопіт. Думаю, передчуття її не обманює. Та й маю надію,— щоб уже легше було і їй, і суепіЛютву, яке я репрезентую,— що теперішній його клопіт вельми поважний і, може, вже останній...

— Стривайте,— урвав його редактор.

Він навіть із-за столу не підводився— зняв з наколювана повідомлення інформаційного агентства і подав.Сті-венсові. Воно було датоване цим ранком, Джольєт, штат Іллінойс:

"Напередодні страти за вбивство чікагського полісмена негр із Міссісіпі розкриває своє справжнє ім'я, відповідаючи на анкету перепису населення. Семюел Воршем Вічем..."

За п'ять хвилин Стівенс знову переходив безлюдний Майдан, де передполуднева спекота ще подужчала. Спершу він подумав, що йде додому, до пансіону на другий сніданок, тільки ж виявилося, що ні. "Та я й дверей у конторі не зачинив",— промайнуло у нього. Але ж до міста сімнадцять миль! І вона їх пройшла пішки?

— Отже, це я, не зваживши, сказав, що маю надію,— промовив він уголос, підіймаючись сходами, з притуманеного й тепер безвітряного сонячного блиску входячи до себе в контору. На порозі він зупинився і сказав:

— Доброго ранку, міс Воршем.

Вона теж була зовсім стара — худенька, випростана, в чорній поруділій сукні, сиве волосся під вибляклим капелюшком тридцятилітньої давності по-старосвітському зачесане вгору, в руці пошарпана парасолька, виблякла до того, що з чорної стала зелена. її він теж знав усе життя. Жила вона сама у ветхому будиночку, успадкованому від батька, де давала уроки малювання на порцеляні і за допомогою Темпа Воршема, нащадка одного з батькових рабів, та його дружини розводила курей і вирощувала городину на продаж.

— Я прийшла з приводу Моллі,— промовила вона.— Моллі Вічем. Вона сказала, що ви...

Він не став перед нею критись, а вона дивилась на нього, випростано сидячи на твердому стільці, де й стара негритянка сиділа, до ноги її була прихилена вицвіла парасолька, а на колінах *під складеними руками лежав старомодний бісерний ридикюль, мало не з валізку завбільшки.

— Сьогодні вночі його мають стратити.

— І нічого не можна зробити? Батьки Моллі й Темпа належали моєму дідусеві. Ми з Моллі народилися в один місяць і росли разом, як сестри.

— Я телефонував,— сказав Стівенс.— Розмовляв з начальником тюрми в Джольєті і з прокурором штату в Чіка-го.