Домашнє вогнище - Сторінка 58

Суд у нього був, як годиться по закону, він мав доброго адвоката, 1 так далі. Грошей йому не бракувало. Він брав участь у нелегальних лотереях, а такі, як він, збивають на цьому неабиякі гроші.

Вона дивилась на нього, випростана й нерухома.

— Він убивця, міс Воршем. Він стріляв полісменові в спину. Лихий син лихого батька. Зрештою, він сам в усьому признався.

— Розумію,— відказала вона. Аж тепер він усвідомив, що вона на нього не дивиться, в усякому разі, не бачить його.— Це жахіття.

— Вбивство не менше жахіття,— сказав Стівенс.— Тож краще вже такий кінець.

Вона знову на нього подивилась.

— Я не про нього думаю. Я про Моллі. Вона не повинна знати.

— Так,— сказав Стівенс.— Я вже розмовляв про це з містером Вілмотом, редактором газети. Він погодився нічого не друкувати. До мемфіської газети я ще зателефоную, але боюся, що вже запізно... Якби її переконати, щоб сьогодні-таки поїхала додому, поки ще нема мемфіської газети... А там єдиний білий, кого вона бачить, це містер Ед-мондс, я з ним поговорю телефоном. Навіть якщо хтось із негрів про це почує, то, думаю, вони перед нею не прохопляться. А тоді так за два-три місяці я зможу там побувати і скажу їй, що він помер і похований десь на півночі...

Цим разом вона вдивлялася в нього з таким виразом, що він мусив урвати мову. Вона сиділа випростано на твердому стільці і все дивилася на нього, аж поки він не змовк.

— Вона захоче забрати його з собою додому,— сказала міс Воршем.

— Його? — запитав Стівенс.— Тіло?

Гостя не зводила з нього погляду, ані вражена, ані обурена. В її виразі було просто правічне жіноче розуміння, що таке кровні зв'язки і що таке горе. Стівенс подумав: "У таку спеку вона пішки прийшла до міста. Хіба що, може, Гемп підкинув тією своєю бричкою, якою розвозить яйця та городину".

— Він—єдине дитя її найстаршої дочки, її рідної доч-ки-небіжчиці. Він повинен повернутись додому.

— Повинен повернутись,— так само стримано повторив Стівенс.— Я зараз же вживу заходів. Зараз же зателефоную.

— Ви добра людина.— Вперше вона ворухнулася, зрушила з місця. Він завважив, як вона притулила до себе ридикюль, як стисла його руками.— Я покрию видатки. Чи не могли б ви мені сказати, скільки..?

Він подивився їй прямо в лице і збрехав, ані оком не моргнувши, швидко й легко:

— Десять-дванадцять доларів вистачить. Сяку-таку труну вони самі дадуть, отже лишається тільки перевезення.

— Сяку-таку? — Знов її вираз став допитливий і відсторонений, мовби вона дивилась на дитину.— Він її онук, містере Стівенс. Коли вона взяла його на виховання, то дала йому ім'я мого батька — Семюел Воршем. Не сяку-таку труну, містере Стівенс. Як я розумію, це можна залагодити в кредит...

— Не сяку-таку труну,— повторив Стівенс таким самим тоном, як перед тим слова "повинен повернутись".— Містер Едмондс, безперечно, допоможе. І старий Лук Вічем, здається, має дещо в банку. Я теж, з вашого дозволу...

— В цьому не буде потреби,— відповіла вона. Він дивився, як вона розкрила ридикюль і виклала на стіл двадцять п'ять доларів — потертими банкнотами й монетами, до п'ятицентовиків. та центів включно.— На першу потребу цього стане. їй я скажу... То ви певні, що немає надії?

— Певен. Сьогодні вночі він помре.

— Я їй скажу, що він уже помер.

— Може, це краще мені зробити?

— Ні, я сама скажу.

— То, може, мені прийти побачити її, поговорити?

— Це було б дуже люб'язно з вашого боку.

І вже її не стало — випростана, вона вийшла на сходи, ступаючи легко й рішуче, мало не жваво. Він знову зателефонував — спершу до начальника іллінойської тюрми, тоді до поховального бюро в Джольєті. Потім ще раз перейшов безлюдний розжарений сонцем Майдан. Чекати, поки редактор повернеться з обіду, довелося не довго.

— Привозимо його додому,— заявив Стівенс.— Міс Воршем, ви; я, ще дехто. Це обійдеться в...

— Стривайте,— урвав його редактор.— Хто це — "дехто"?

— Ще не знаю. Це обійдеться в дві сотні доларів. Телефону я не рахую, це буде на мені. Трохи я витягну з Керазерса Едмондса, як тільки його побачу, не знаю, чи багато, але трохи витягну. А решта припадає на вас і на мене, бо вона вперлася і лишила мені двадцять п'ять доларів — удвічі більше, ніж сума, яку я їй назвав, і в чотири рази більше, ніж вона може собі дозволити...

— Стривайте,— урвав його редактор.— Стривайте.

— Привезуть його післязавтра, четвертим поїздом, і ми поїдемо назустріч — міс Воршем з його бабцею, старою негритянкою, в моїй машині, а ми з вами — у вашій. Міс

Воршем і ця стара заберуть його додому, туди, де він народився. Чи то, де стара його виховувала, чи пробувала виховати. Автобус із поховального бюро коштуватиме ще п'ятнадцять доларів, не рахуючи квітів...

— Квітів? — аж скрикнув редактор.

— Квітів,— повторив Стівенс.— Скажімо, в цілому двісті двадцять п'ять доларів. І найімовірніше, що більша частина припаде на нас. Згода?

— Зовсім не згода,— сказав редактор.— Але, видно, нічого не вдієш. Хай йому всячина! А хоч би й' можна вдіяти, шкурка майже варта вичинки. Це вперше в житті я плачу гроші за матеріал, який уже загодя пообіцяв не друкувати.

— Уже пообіцяв,— мовив Стівенс.

Решту цього спекотного й безвітряного тепер дня — поки урядовці з муніципалітету і мирові судді та судвиконав-ці, що прибули з різних кінців округи за п'ятнадцять і двадцять миль, піднімалися сходами до порожньої контори, гукали його, дожидали потроху, тоді виходили й згодом поверталися і знову сиділи, чекаючи, і кипіли зі злості — Стівенс обходив Майдан від крамниці до крамниці й від контори до контори, звертаючись до крамаря й клерка, хазяїна й службовця, лікаря й дантиста, адвоката й перукаря з коротким завченим словом:

— Збираємо гроші, щоб привезти додому мертвого негра. Це для міс Воршем. Підписувати нічого не треба, просто дайте долара. Або півдолара. Або чверть.

А як смеркло, після вечері, він пішов у застиглій зоряній тиші на край міста до будиночка міс Воршем і постукав у непофарбовані парадні двері. Відчинив йому Гемп Воршем — старий негр з животом, одутлим від городини, якою вони всі троє, він, його жінка й міс Воршем, переважно харчувалися, з пригаслими старечими очима, з торопкою сивого волосся круг голови та обличчям римського полководця.

— Вона чекає на вас,— сказав він.— Вона просила, щоб ви, коли така ваша ласка, піднялися в спочивальню.

— Це там тітонька Моллі? — спитав Стівенс.

— Ми всі там,— відповів Воршем.

Отож Стівенс пройшов через передпокій, освітлений гасовою лампою (він знав, що в цьому будинку досі нема електрики, як і водогону), слідом за старим негром піднявся на другий поверх охайними непофарбованими сходами, де на стінах були вицвілі шпалери, і через коридорчик увійшов до охайної спальні для гостей, просяклої ледь відчутним запахом старої панни. Вони всі там були, як і сказав Воршем,— його дружина, тілиста мулатка в яскравому тюрбані, стояла, прихилившись до одвірка, міс Воршем сиділа на твердому стільці з прямою спинкою і знов-таки випростана, а стара негритянка — на єдиному кріслі-гой-далці біля каміна, де навіть у таку погоду тліло скількись там жарин.

У неї в руках була череп'яна люлька з очеретяним ци-бухом, але вона не палила — вигаслий попіл білів у продимленій чашечці; придивившись до старої, власне, вперше, Стівенс раптом подумав: "Боже, таж вона не більша за десятилітнє дитяі" Він теж сів, і з них чотирьох — його, міс Воршем, старої негритянки та її брата — утворилося наче півколо перед каміном, де тлів прадавній символ людської спільності та єднання.

— Післязавтра він буде вдома, тітонько Моллі,— сказав Стівенс.

Стара негритянка навіть не глянула на нього, вона яі разу на нього не подивилась.

— Він мертвий,— сказала вона.— Фараон узяв його.

— Воістину, господи,— сказав Воршем.— Фараон узяв його.

— Запродав мого Веніаміна,— сказала стара негритянка.— Запродав у Єгипет.

Вона почала тихо погойдуватись у кріслі.

— Воістину, господи,— сказав Воршем.

— Заспокойся,— озвалась міс Воршем.— Заспокойся, Темпе.

— Я розмовляв телефоном з містером Едмондсом,— сказав Стівенс.— Усе буде готове, як ви приїдете.

— Раз Едмондс запродав його,— сказала стара негритянка. Вона ледь погойдувалась у кріслі.— Запродав мого Веніаміна.

— Заспокойся,— промовила міс Воршем.— Заспокойся вже, Моллі.

— Ні,— сказав Стівенс.— Це не він, тітонько Моллі. Це не містер Едмондс. Містер Едмондс цього не...— "Але ж вона мене й не чує",—подумав він. Вона не дивилась на нього. Так ні разу й не глянула.

— Запродав мого Веніаміна,— сказала вона.— Запродав у Єгипет.

— Запродав у Єгипет,— сказав Воршем.

— Раз Едмондс запродав мого Веніаміна.

— Запродав його фараонові.

— Запродав його фараонові, й він уже мертвий.

— Краще я пі‘ду,— сказав Стівенс.

Він хутко підвівся. Міс Воршем теж підвелася, але він не чекав, щоб вона його проводила,— швидко вийшов у коридор, майже бігом, і навіть не знав, іде вона за ним чи ні. "Зараз буду надворі,— подумав він.— Там повітря, простір, вільний віддих". Тоді почув її кроки ззаду—рішуча, легка, жвава хода, але некваплива, як і тоді, коли вона спускалася сходами з його контори,— а ще далі ззаду голоси:

— Запродав мого Веніаміна. Запродав його в Єгипет.

— Запродав його в Єгипет. Воістину, господи.

Він зійшов сходами, майже збіг. Уже було недалеко, він уже вдихнув її, відчув — цю спокійну й просту темряву,— і спромігся згадати про чемність, зупинитись і почекати, обернувшись на порозі, поки міс Воршем підходила до дверей: високо піднесена сива старосвітська голова наближалася через по-старосвітському освітлений передпокій. Тепер він почув і третій голос, очевидно, Темпової дружини,— чисте й тривке сопрано, що супроводило без слів строфи й антистрофи брата з сестрою:

— Запродав його в Єгипет, і він уже мертвий.

— Воістину, господи. Запродав його в Єгипет.

— Запродав його в Єгипет.

— І він уже мертвий.

— Запродав його фараонові.

— І він уже мертвий.

— Даруйте мені,— сказав Стівенс.— Прошу мені вибачити. Я мав би здогадатись. Мені не треба було приходити.

— Нічого,— відказала міс Воршем.— Це наша скорбота.

А через день, коли стояла така сама спекотна і ясна

погода, один поховальний автобус і дві легкові машини чекали на вокзалі прибуття поїзда з півночі. Власне, було ще з десяток машин, але тільки коли прибув поїзд, Стівенс із редактором зауважили, як багато зібралося людей— негрів і білих.