Домбі і син - Сторінка 31

Я силкувався переконати себе, що нічого такого й не думаю, але, піднявшись у свою кімнатинку того останнього вечора, мусив таки визнати, що це дуже ймовірно, і вже ладен був зійти вниз і попросити Джо, щоб провів мене. Але не зійшов і не попросив.

Усю ніч мені снилися неспокійні сни, в яких диліжанси їхали куди завгодно, аби лиш не до Лондона, і запряжено в них було то собак, то котів, то свиней, то людей, але жодного разу — коней. Химерні дорожні пригоди не полишали мене до самого світанку, коли вже почали співати пташки. Тоді я підвівся, почав одягатись, але, присівши біля вікна, щоб востаннє оглянути краєвид, там-таки міцно заснув.

Бідді раненько встала приготувати мені сніданок, і я, не проспавши й години, крізь сон почув дим з кухні й перелякано схопився, подумавши, що вже день. Але ще довго після цього — знизу вже почувся брязкіт чашок, та й я сам давно був одягнений — мені не ставало духу спуститись. Я так і сидів нагорі, то відмикаючи й розв'язуючи свою валізку, то знов замикаючи її й зав'язуючи, доки нарешті Бідді не гукнула, що я спізнююсь.

Снідав я поспіхом, байдужий до їжі. Схопившися з-за столу, я жваво, наче це тільки-но спало мені на думку, сказав: "Що ж, мабуть, уже пора!", поцілував сестру, що, сидячи на своєму звичайному місці, сміялася, кивала й тіпала головою, поцілував Бідді й обняв Джо за шию. Потім узяв валізку й вийшов. Востаннє я побачив їх, коли оглянувся на якусь шамотню позад себе: це Джо кидав услід мені старого черевика, а другого черевика кидала Бідді. Я тоді зупинився й помахав їм капелюхом, у відповідь на що любий мій Джо, вимахуючи дужою правицею над головою, хрипко прокричав: "Гур-ра!", а Бідді затулила обличчя фартухом.

Я жваво йшов уперед, думаючи, що от вибратися виявилось куди легше, ніж я боявся, і що як це виглядало б, якби старий черевик полетів навздогін за диліжансом на очах в усієї Головної вулиці! Дорогою я невимушено посвистував. У селі всюди було мирно й тихо, легкий туман урочисто знімався вгору, немов відкриваючи переді мною світ,— а я ж був тут колись такий маленький і безневинний, і те, до чого я прямував, здавалося таким невідомим і безмірним, що раптом грудка підкотилась мені до горла, і я заплакав. Сталось це край села, де стояв дорожній стовп із вказівним перстом; я поклав на нього руку й сказав:

— Прощавай, мій любий, дорогий друже!

Нам не слід соромитися своїх сліз, бог свідок, бо вони ж наче дощем змивають задушливу пилюгу, що висушує наші струджені серця. Коли я виплакався, мені полегшало — я пожалкував за дечим, гостріш відчув власну невдячність і подобрішав. Якби до мене раніше прийшов цей плач, Джо, певне, був би зі мною у ту хвилину.

Настільки упокорили мене ці мої сльози, які знов і знов навертались мені на очі на безлюдному шляху, що, й сівши в диліжанс і виїхавши з міста, я все з болем у серці думав, чи не зійти мені, коли мінятимуть коней, та не вернутись назад, щоб ще бодай вечір побути у колі близьких і якось щиріше з ними розпрощатися. Коней поміняли, а я так і не наважився висісти, втішаючи себе тим, що й з наступної станції це так само можна буде зробити. У цих міркуваннях мені не раз ввижався Джо то в одному, то в іншому перехожому, що наближався до нас, і серце у мене завмирало… Так наче Джо міг тут опинитись!

Ми ще раз поміняли коней, і ще раз, і вже було занадто пізно й занадто далеко вертатись, тож я поїхав далі. А туман тим часом геть увесь урочисто знявся вгору, і переді мною розпростерся широкий світ.

Такий кінець першої пори Піпових сподівань.

Розділ 20

Поїздка від нашого міста до столиці тривала годин зо п'ять. Полудень уже минув, коли запряжена четвериком дорожня карета, в якій я їхав, влилася в тисняву лондонського вуличного руху й підкотила до заїзду "Схрещені Ключі" на розі Вуд-стріт і Чіпсайду.

Ми, британці, на той час дійшли рішучого переконання, що піддавати сумніву нашу найкращість в усьому — рівнозначне національній зраді; якби не це, то я, настраханий величезним обширом Лондона, ледве чи сумнівався б, що вулиці тут досить бридкі, криві, вузькі й брудні.

Містер Джеггерс, як і було домовлено, сповістив мені свою адресу — вулиця Літл-Брітен; нижче на візитівці він дописав: "Поблизу ринку Смітфілд, поруч з конторою диліжансів". Однак візник, засмальцьовану шинелю якого покривало чи не стільки ж пелерин, скільки йому було років, так старанно запакував мене у свою карету й загородив відкидною рипучою підніжкою, немов збирався везти за півсотні миль. Чимало часу пішло на те, щоб він вибрався на передок, оздоблений, як я пригадую, старим, побитим негодами гороховим чохлом, що його міль сточила на стріп'я. Чудернацька то була буда — з шістьма великими коронами по боках, з обідраними петлями ззаду, де могла б учепитися ціла юрба лакеїв, і добрим разком цвяхів під ними, щоб віднадити охочих проїхатись на дурничку. Не встиг я пристроїтись у кареті й вирішити, на що більше вона скидається — на клуню чи лахмітникову крамничку, і подумати, навіщо конче всередині тримати торби з вівсом,— коли помітив, що візник уже лаштується злазити, наче ми ось-ось маємо зупинитись. Незабаром ми й справді зупинились на якійсь похмурій вуличці, перед конторою, на відчинених дверях якої було виведено: "Містер Джеггерс".

— Скільки з мене? — спитав я у візника. Він відповів:

— Шилінг,— якщо не зволите дати більше. Я, звісно, сказав, що не зволю.

— Тоді, значить, шилінг,— погодився візник.— Не треба мені клопоту на голову. Я його вже знаю! — Він примружив око на двері з написом імені містера Джеггерса й похитав головою.

Коли він, одержавши свого шилінга, кінець кінцем вибрався знову на передок і від'їхав (помітно при цьому підбадьорившись), я ввійшов зі своєю валізкою в контору й спитав, чи можу побачити містера Джеггерса.

— Його немає,— відповів клерк.— Він зараз у суді. А ви будете містер Піп?

Я підтвердив клерків здогад.

— Містер Джеггерс просив передати вам, щоб ви почекали у нього в кабінеті. Оскільки він сьогодні бере участь у процесі, він не міг сказати, чи довго затримається. Але, судячи з того, що час йому дорогий, він не пробуде там жодної зайвої хвилини.

З цими словами клерк відчинив двері й провів мене до кімнати у глибині будинку. В ній ми побачили якогось одноокого типа у вельветовій куртці й бриджах, що при нашій появі підвів голову від газети, яку проглядав, і витер носа рукавом.

— Вийдіть, Майку, почекаєте надворі,— сказав йому клерк.

Я вже хотів перепросити, що мимоволі завадив чоловікові, але клерк не став маніжитись і зразу ж спровадив відвідувача з кабінету, кинув услід його хутряну шапку і сам теж вийшов.

Кабінет мав дуже гнітючий вигляд, бо світло пробивалося сюди тільки крізь скляну покрівлю; шибки до того ж були де-не-де так чудно позаклеювані, що нагадували розтовчену голову в пластирях, і навколишні будівлі, викривлено відбиваючись у тих шибках, неначе витягували шиї, щоб краще розгледіти мене знизу. Паперів у кабінеті було не так багато, як я сподівався, зате містилися всякі дивні речі, що їх я аж ніяк не сподівався тут побачити: старий іржавий пістолет, шабля у піхвах, кілька незрозумілих, як на мене, скриньок та пакунків, а на полиці два потворні гіпсові зліпки з по-чудернацькому розбухлих і судомно скривлених облич. Господарів стілець із високою спинкою був оббитий цупкою чорною тканиною з рядочками мідноголових цвяшків по краях, мов та труна; я вже бачив, як містер Джеггерс сидить випростано на цьому стільці, покусує пальця й нагонить жах на клієнтів. Кабінет був невеликий, і клієнти, здається, завели собі звичку упиратися в саму стіну: вся вона, особливо навпроти стільця містера Джеггерса, була зашоргана плечима. Я згадав, що й одноокий тип теж терся об стіну, коли я несамохіть завинив у його вигнанні.

Я сів на призначеного для клієнтів стільця, який стояв сидінням до господаревого, і відчув усю гнітючість цієї кімнати. Я пригадав, що й клерк, як і його патрон, мав такий вигляд, немов він про кожного знає, які у кого приховані вади. Мене цікавило, звідки всі ці дивні речі й як вони тут опинились. Мене цікавило, чи дві розбухлі личини — не рідня містера Джеггерса, і якщо лиха доля судила йому мати таких відворотних родичів, чому він тримає їх на цих запорошених, полицях на поталу кіптяві й мухам, а не забере до себе додому. Звичайно, я ще не знав, що таке літній день у Лондоні, і, можливо, на моєму настрої прикро позначились задушне повітря, пилюка й сажа, які густим шаром лежали на всьому навколо. Коротше кажучи, я ще посидів трохи в тісному кабінеті містера Джеггерса, а потім, відчуваючи, що далі вже несила перебувати в товаристві тих потвор на полиці, підвівся й вийшов.

Коли я сказав клеркові, що хочу трохи прогулятися, він порадив пройти за ріг, до Смітфілду.11 Отак я опинився на Смітфілді, і цей гидомирний ринок мало не обліпив мене всього брудом, жиром, кров'ю й пінявою. Кинувшись навтіки, я завернув на якусь вулицю, де побачив величезну чорну баню собору святого Павла, що виступала з-поза понурої кам'яної будівлі; котрийсь перехожий назвав її Ньюгейтською в'язницею. Уздовж муру в'язниці бруківку притрусили соломою, щоб притишити стукіт підвід; і з цієї обставини, а також з того, що тут повсюди юрмилися люди, від яких страшенно тхнуло горілкою та пивом, я зробив висновок, що засідає суд.

Поки я розглядався так, до мене присусідився якийсь надзвичайно брудний підпилий судовик, запитавши, чи не волів би я ввійти й послухати одну-дві справи, за пів-крони він забезпечить мені місце у першому ряду, звідки я зможу в усій красі побачити лорда верховного суддю у перуці й мантії — він розписав цю грізну персону, немов то була воскова фігура на ярмарковому балагані, а незабаром ще й знизив ціну за неї до вісімнадцяти пенсів. Коли я відхилив його пропозицію, пославшись на брак часу, він по доброті своїй запросив мене у двір і показав, де стоять шибениці і де людей прилюдно шмагають батогами, а потім провів до "дверей боржників", через які засуджених виводять на страту, і, щоб посилити мою зацікавленість цими страшними вратами, натякнув, що післязавтра рівно о восьмій ранку звідси виведуть чотирьох чоловік, після чого їх усіх і повісять рядком.