Домбі і син - Сторінка 63

Чому ж, були такі,— відповів він,— кожен у свою годину, троє їх. Один живе у Фаунтен-Корті, інші двоє у завулку, і всі вони пішли додому, він бачив. А єдиний чоловік, що мешкав у тому самому під'їзді, де й я, кілька тижнів, як виїхав з Лондона, і цього вечора він не вертався, бо, відіймаючись сходами, ми бачили у нього на дверях замок.

— Така негода була звечора, сер,— сказав сторож, віддаючи мені чарку,— що мало хто й проходив крізь мої ворота. Окрім тих трьох джентльменів, що я оце згадував, нікого начебто й не було після одинадцятої години, коли один тут питав за вас.

— А так, це мій дядько,— пробурмотів я.

— Ви ж бачили його, сер?

— Так. Звичайно, бачив.

— І того другого, що з ним?

— Другого? — вражено перепитав я.

— Мені так здалося, що вони були разом,— відказав сторож.— Коли незнайомець зупинився спитати за вас, другий теж зупинився, а коли він пішов, другий теж пішов услід.

— А який він був собою, цей другий?

Сторож не дуже його розглянув — начебто він був з простих, сірувата одежа, темний плащ зверху. Звісно, сторожеві й не було потреби пильно придивлятись, не те, що мені.

Задовольнившись своїм розпитуванням, я відпустив сторожа і почав стривожено зіставляти ці дві обставини. Якщо кожна з них поодинці пояснювалась цілком безневинно — скажімо, хтось, добре пообідавши в гостях чи й удома, міг, навіть і не проходячи поблизу цієї сторожки, забрести до мене в під'їзд і там задрімати, або ж мій безіменний прибулець міг попросити, щоб його провели до мого дому,— то зведені докупи, вони виглядали вельми підозріливо для того, хто так багато пережив за останні кілька годин і тепер схильний був до недовіри й страху.

Я запалив у каміні — вогонь розгорявся повільно й блідаво в цю передсвітню пору — і закуняв у кріслі. Мені здалося, що я прокуняв отак цілу ніч, коли годинник вибив шосту. Знаючи, що до світанку ще добрих півтори години, я знову задрімав, раз у раз неспокійно скидаючись: то мені причувались якісь пустопорожні балачки, то мене будило гуготіння вітру в комині; кінець кінцем я таки міцно заснув і прокинувся, коли надворі вже розвидніло.

І як увечері я неспроможний був обміркувати своє становище, так і зараз. Просто я не мав сили ні над чим зосередитись. Я був такий пригнічений і знепокоєний, що ніякі думки не йшли мені до голови. А щоб накинути який-небудь план дій — то це було для мене так само неможливо, як і перекинутись на слона. Коли я відчинив віконниці й побачив надворі непогідний дощовий ранок і олов'яне небо, коли я розгублено снував з кімнати до кімнати, коли я, пройнятий дрожем, знову сів перед каміном, чекаючи на покоївку,— я все відчував, який я нещасний, але навряд чи усвідомлював, чому це, чи скільки часу воно триває, чи якого дня почалося, або й узагалі — хто я, власне, такий.

Нарешті прийшла стара з небогою — кучмату голову цієї останньої нелегко було відрізнити від її закуреного віника,— і обидві висловили подив, що я встав так рано. Я повідомив їх, що у кімнаті в мене спить мій дядечко, приїхавши звечора, і що, отже, слід внести відповідні зміни в підготовку до сніданку. Після цього я вмився й одягся, поки вони гуркотіли меблями та збивали пилюку, і так, усе ще напівсонний, як той сновида, знов опинився перед вогнем, чекаючи, поки Він з'явиться до сніданку.

Збігло трохи часу, і ось двері відчинились і він увійшов. Сам його вигляд, за дня ще прикріший, ніж звечора, був мені просто нестерпний.

— Я навіть не знаю,— сказав я впівголоса, коли він сів за стіл,— як до вас звертатися. Я всім кажу, що ви мій дядько.

— То й добре, мій хлопче. Називай мене дядьком.

— Але ж на борту ви їхали під якимсь прізвищем, гадаю?

— Авжеж, мій хлопче. Я прибрав собі прізвище Провіс.

— І ви думаєте й надалі його зберегти?

— А чого ж, мій хлопче, чим воно гірше від якого іншого… Хіба що ти волів би інше.

— А яке ваше справжнє прізвище? — спитав я пошепки.

— Мегвіч,— відповів він так само пошепки.— А ім'я — Абель.

— Ким же ви збиралися стати у житті?

— Кайданником, мій хлопче.

Він сказав це слово цілком поважно, немов воно означало фах.

— Коли учора ввечері ви входили до Темплу…— почав я і затнувся, вражений, що це було тільки вчора, а не вічність тому.

— То що, мій хлопче?

— Коли ви ввійшли у ворота й спитали у сторожа дорогу сюди — чи був з вами ще хтось?

— Ще хтось? Ні, мій хлопче.

— А поблизу нікого не було?

— Та я так наче не помітив,— непевно сказав він,— бо ж я тут узагалі вперше. Але, здається, і справді хтось був і ввійшов услід за мною.

— Вас у Лондоні знають?

— Сподіваюся, ні,— сказав він, багатозначно штрикнувши пальцем себе в шию, від чого мене аж у грудях замлоїло.

— А раніше знали?

— Мало хто, мій хлопче. Я більше у провінції проживав.

— А вас… у Лондоні… судили?

— Це вкотре? — сказав він і скинувся поглядом.

— Востаннє.

Він кивнув.

— Оце ж тоді я з містером Джеггерсом запізнався. Він був моїм оборонцем.

У мене вже на язиці крутилося запитання — за що ж його судили, але цю мить він схопив ножа, вимахнув ним і, промовивши: "А що я вчинив — за те я відробив і заплатив уповні!", взявся до сніданку.

Їв він так захланно, що неприємно було й дивитись, і всі його рухи були незграбні, шумливі, пожадливі. Відтоді, як я бачив його на болотах, зубів у нього поменшало, і коли він ялозив їжу в роті й схиляв голову набік, щоб краще прихопити її іклами, вигляд його страшенно нагадував голодного старого собаку.

Якби я навіть мав яку охоту їсти, вона б тут неминуче пропала, отож я тільки сидів, похмуро втупившись у скатертину й відхиляючись від свого гостя з почуттям нездоланної відрази.

— Люблю попоїсти всмак, мій хлопче,— сказав він, так ніби виправдовуючись, коли впорав сніданок,— і завше любив. Коли б я не такий ласий на їжу, то, може, й клопоти не були б такі на мене ласі. Та й без курива я не можу. Коли мене вперше найняли пасти овець на тім кінці світу, я б, їй-бо, і сам перетворився на мекотливу вівцю, не мавши курива.

З цими словами він підвівся з-за столу, сягнув рукою в нагрудну кишеню свого цупкого бушлата й дістав коротеньку чорну люльку та жменьку міцного тютюну, що його звуть негритянським. Коли люлька була натоптана, він висипав рештки тютюну назад у кишеню, немов у шухляду. Потім щипцями дістав з вогню вуглинку, припалив люльку і, ставши спиною до каміна, все тим своїм улюбленим жестом простяг до мене обидві руки.

— Так ось,— сказав він, погойдуючи мої долоні й попахкуючи люлькою,— так ось той джентльмен, якого я зробив! Справжній, натуральний джентльмен! Таж і приємно мені дивитись на тебе, Піпе! Отак би, хлопче, стояв і очей від тебе не відводив!

Я при першій же нагоді вивільнив руки й відчув, що тільки тепер починаю думати, в якому становищі я опинився. Вслухаючись у його хрипкий голос, вдивляючись у його зморшкувату лисину, оторочену сивим волоссям, я став усвідомлювати, до кого мене припнуто і якими міцними путами.

— Я не хочу бачити, як мій джентльмен чвакає по калюжах, на його чоботях не повинно бути бруду. Мій джентльмен повинен завести коней, Піпе! І верхових, і їздових, і для челяді само собою. Щоб ото колоністи роз'їжджали кіньми (ще й не якими, а породистими, хай їм усячина!), а мій лондонський джентльмен ходив пішки? Е ні! Ми їх заткнемо за пояс, Піпе, правда-бо?

Він витяг з кишені велике розбухле від паперів портмоне й кинув на стіл.

— Ось тут дещо таке, що його слід пустити на видатки, мій хлопче. Це твоє. Все, що я маю,— не моє, а твоє. Та ти те бійся, цього добра ще й більше є. Я для того й прибув до старого краю, щоб побачити, як мій джентльмен витрачатиме гроші на джентльменський лад. Оце буде мені втіха. Дивитись, як він буде їх витрачати,— оце втіха! А вас усіх під три чорти! — прохопився він при кінці вигуком, кинувши погляд на кімнату й голосно клацнувши пальцями.— Під три чорти вас усіх, від судді в перуці до колоніста, що чваньком збиває куряву,— вам тричі вмитися до мого джентльмена, і то буде мало!

— Замовкніть! — скрикнув я, не тямлячи себе від страху й огиди.— Мені треба поговорити з вами. Мені треба знати, що робити. Я мушу знати, як уберегти вас від небезпеки, чи довго ви збираєтесь тут бути, які ви маєте плани.

— Послухай-но сюди, Піпе,— сказав він, кладучи руку мені на плече і якось відразу змінившись і втишившись,— насамперед послухай-но сюди. Я забувся оце зараз. Я сказав негодящі слова, ось що я сказав. Негодящі, так. Послухай-но, Піпе. Забудь про них. Більше такого негодящого не трапиться.

— Насамперед,— заговорив я знову, мало не стогнучи,— яких застережних заходів слід вжити, щоб вас не впізнали й не забрали до в'язниці?

— Ні, мій хлопче,— мовив він тим самим тоном,— не це насамперед. Про негодящість треба спершу. Коли я стільки літ ростив джентльмена, то щоб я не знав, як з ним належиться поводитись! Послухай-но сюди, Піпе. Я повівся негодяще, ось що я тобі скажу, негодяще. Забудь про ці слова, мій хлопче.

Щось таке похмуро-комічне було в його поставі, що мене прорвало трохи нервовим сміхом, і я відповів:

— Та я вже забув про них! І облиште, ради бога, товкти одне й те саме!

— Воно-то так, але ти все ж послухай,— не вгавав він.— Я не для того, мій хлопче, їхав у таку далечину, щоб так негодяще повестися. А тепер — за що це ти був почав, мій хлопче? Ти спитав…

— Як вас уберегти від тієї небезпеки, яку ви на себе накликали.

— Та що, мій хлопче, небезпека не яка й велика. Якщо на мене не донесуть, то небезпеки все одно що й нема. Про мене знають Джеггерс, та Веммік, та ти. А більш ніхто й не знає, щоб донести.

— А хіба не може хтось на вулиці вас випадково впізнати? — спитав я.

— Та наче й нікому б то,— відповів він.— І я ж не збираюся давати в газетах оголошення, що от такий собі А. М. повернувся з Ботані-бей,20 та й років чимало збігло, і кому від цього був би пожиток? Але слухай-но сюди, Піпе: нехай би й у сто разів більша була небезпека, я б однак сюди приїхав, щоб тебе побачити.

— А чи довго ж ви думаєте тут пробути?

— Чи довго? — перепитав він, виймаючи чорну люльку з рота і вражено вдивляючись у мене.— А я й не збираюся туди вертатись. Я приїхав назовсім.

— А де ж ви житимете? — спитав я.— І що з вами робити? І де ви будете у безпеці?

— Та чого тільки не купиш за гроші, мій хлопче,— відказав він,— і перуку, й пудру, й окуляри, і чорні панталони, і що хочеш.