Домбі і син - Сторінка 64

Так і до мене люди переховувались, а як інші могли, то чого б і я не зміг! А де та як улаштуватись — це вже ти, мій хлопче, підкажи.

— Ви зараз так безтурботно про це говорите,— сказав я,— а от увечері цілком серйозно присягалися, що це смерть.

— Я й зараз присягаюся, що смерть,— сказав він, знову стромляючи люльку до рота,— і смерть у зашморгу, при всіх людях, на тій вулиці, що неподалік звідси, і це таке серйозне діло, що тобі й справді треба як слід його втямити. Але що зроблено, того назад не переробиш. Я вже тут. Вернутися туди мені не краще, аніж тут лишитись, ба ні — ще й гірше. Та й крім того, Піпе, я тут тому, що так сам хотів, я за це довгі роки мріяв. Хай воно й небезпечно, але я старий птах і стільки тих силець оминув, відколи пір'ям обріс, що тепер не побоюся сісти на опудало. Коли там чатує смерть, то й хай чатує, нехай покажеться мені на очі, отоді я й повірю, але не раніше. А тепер дай-но я ще раз помилуюся на свого джентльмена.

Він знов узяв мене за руки і, вдоволено попахкуючи люлькою, оглянув з таким захопленням, як свою власність.

Мені здавалося, що найкраще буде знайти для нього десь неподалік відлюдну оселю, куди б він міг перебратися, коли днів за два-три повернеться Герберт. Що Герберта таки доведеться посвятити в нашу таємницю — мені було абсолютно очевидно, вже не кажучи про те, яка велика це була б полегкість для мене. Але містерові Провісу (як я вирішив його звати) це аж ніяк не було очевидно: перше ніж дати згоду на залучення Герберта до цієї справи, він хотів побачити його на власні очі й скласти про нього прихильну думку.

— Та й тоді, мій хлопче,— додав він, добуваючи з кишені маленьку заяложену біблію в чорній оправі,— він ще нам присягне.

Я не можу категорично твердити, що мій страшний заступник тільки для того й тягав з собою по світі цю чорну книжку, щоб при потребі люди присягали йому на ній, але я жодного разу не бачив, щоб її використовувалося з якоюсь іншою метою. Саму книжку, найімовірніше, було поцуплено десь у суді, і, можливо, пам'ятаючи це, а також враховуючи власний досвід з нею, він покладався на її силу, як на своєрідне юридичне заклинання або амулет. Коли він оце вперше при мені видобув її, я пригадав, як того далекого дня на цвинтарі він примусив мене присягтись у вірності та як напередодні він розказував, що в тій своїй самотині скріплював божбою кожне своє рішення.

Оскільки на ньому було просте моряцьке вбрання, що наштовхувало на думку, ніби він ось-ось запропонує купити папугу чи сигари,— я, не відкладаючи, обговорив з ним питання, який найкраще підібрати йому одяг. Сам він чомусь особливо вірив у маскувальні властивості "панталонів" і вже придумав собі одежину, яка перетворила б його на щось проміжне між священнослужителем та дантистом. Мені з неабиякими труднощами вдалося переконати його, що вигляд заможного фермера йому більше личить; крім того, ми домовилися, що він підстриже й трошки припудрить волосся. А що покоївка з небогою ще не бачили його, то він мав не показуватися їм на очі, поки його зовнішність не зазнає всіх цих змін.

Здавалося б, погодити ці застережні заходи — річ зовсім нескладна, але я був у настільки розгубленому, якщо не сказати запамороченому стані, що заледве о другій чи третій годині дня звільнився й вийшов на вулицю, щоб їх реалізувати. Він лишився замкнений у приміщенні, з умовою, що ні в якому разі нікому не відчинятиме.

Неподалік на Ессекс-стріт, як я знав, був вельми пристойний пансіон, що тильним боком виходив на Темпл, у межах чутності від моїх вікон, і я передусім туди й подався. Мені пощастило найняти там номер на третьому поверсі для мого дядька Провіса. Після цього я обійшов низку крамниць, замовивши всю необхідну одежу, яка мала змінити його зовнішній вигляд. Покінчивши з цим, я попрямував — уже з чисто приватною метою — на Літл-Брітен. Містер Джеггерс сидів за столом, але, побачивши мене, зразу ж підвівся й перейшов до каміна.

— Глядіть, Піпе,— сказав він,— будьте обережні.

— Звичайно, сер,— відповів я, оскільки дорогою добре обдумав, що маю йому сказати.

— І собі не зашкодьте,— сказав містер Джеггерс,— і нікому іншому. Розумієте — нікому іншому. Мені нічого не розповідайте, я нічого не хочу знати, я не такий допитливий.

Я, звісно, побачив, що приїзд до мене гостя для нього не новина.

— Я тільки хочу переконатись, містере Джеггерс,— сказав я,— що мені сказано правду. Я не маю підстав сподіватися, що це не правда, але все-таки волів би впевнитись.

Містер Джеггерс ствердно кивнув.

— Але ви як висловились: вам було "сказано" чи вас було "повідомлено"? — спитав він, схиливши голову набік і дивлячись не на мене, а на підлогу й туди ж таки вслуховуючись.— "Сказано" начебто передбачає особисте спілкування? А вам же ясно, що особисто спілкуватися з людиною у Новому Південному Уельсі ви аж ніяк не могли.

— Нехай буде "повідомлено", містере Джеггерс.

— Отож так і треба.

— Чоловік на ім'я Абель Мегвіч повідомив мене, що він і є той доброчинець, про якого я так довго нічого не знав.

— Так, це він — чоловік у Новому Південному Уельсі,— підтвердив містер Джеггерс.

— І тільки він? — спитав я.

— І тільки він,— сказав містер Джеггерс.

— Я не настільки дурний, сер, щоб думати, ніби ви хоч якоюсь мірою відповідаєте за мої помилки й хибні висновки, але я весь час гадав, що то міс Гевішем.

— Ви ж самі кажете, що я за це не відповідаю,— відказав містер Джеггерс, зводячи на мене незворушний погляд і покусуючи пальця.

— Але ж це так було схоже на правду,— похнюплено зауважив я.

— А проте ви не мали жодного доказу,— сказав містер Джеггерс, хитаючи головою й підбираючи поли піджака.— Ніколи не покладайтесь на схожість, вірте лише доказам. Це найпевніша засада.

— Мені більше нічого сказати,— помовчавши, озвався я й зітхнув.— Я перевірив одержану інформацію, і це все.

— А оскільки Мегвіч — у Новому Південному Уельсі — нарешті відкрився вам,— сказав містер Джеггерс,— ви, Піпе, можете переконатись, що у спілкуванні з вами я послідовно дотримувався тільки фактів. Я ні на йоту не відступав від фактів. Ви повністю це усвідомлюєте?

— Повністю, сер.

— Я перестеріг Мегвіча — у Новому Південному Уельсі — коли він уперше написав мені — з Нового Південного Уельсу,— щоб він і не сподівався від мене нічого іншого, крім послідовного дотримання фактів. І ще в одному питанні я перестеріг його. У своєму листі він так наче глухо натякнув на можливість у віддаленому майбутньому його побачення з вами тут, в Англії. Я перестеріг його, що мені не треба про це навіть чути, що у нього нема й найменшої надії на помилування, що його вислано з Англії довічно і що його поява у цій країні означатиме злочинний акт, який карається стратою. Я недвозначно перестеріг Мегвіча,— додав містер Джеггерс, дивлячись мені просто в лице,— у листі до Нового Південного Уельсу. Він, безперечно, взяв це до уваги.

— Безперечно,— погодився я.

— Веммік повідомив мене,— мовив далі містер Джеггерс, усе так само дивлячись мені просто в лице,— що він одержав листа з Портсмута від колоніста на ім'я Первіс чи то…

— Чи то Провіс,— поправив я.

— Чи то Провіс,— дякую, Піпе. Може, й справді Провіс? Може, ви певні, що таки Провіс?

— Так,— сказав я.

— Ви певні, що таки Провіс. Листа з Портсмута від колоніста на ім'я Провіс, який від імені Мегвіча просив дати йому вашу адресу. Оскільки я знаю, Веммік надіслав йому адресу зворотною поштою. Очевидно, саме через Провіса ви й одержали інформацію про Мегвіча… у Новому Південному Уельсі?

— Саме через Провіса,— підтвердив я.

— То на все добре, Піпе,— сказав містер Джеггерс, простягаючи мені руку.— Радий був побачитися з вами. Коли писатимете Мегвічу — до Нового Південного Уельсу — або передаватимете йому щось через Провіса, будьте такі ласкаві згадати, що детальний звіт і відповідні документи у нашій довготривалій справі буде переслано вам разом з рештою грошей, бо деякі гроші ще лишилися. На все добре, Піпе.

Коли ми тисли один одному руки, він і далі дивився просто на мене. І коли я обернувся з порога, погляд його усе ще був утуплений просто на мене, а два гидкі зліпки наче силкувалися розвести повіки й видушити з розпухлих своїх горлянок: "Оце людина!"

Вемміка в конторі не було, але якби він і був, я не міг сподіватись від нього якої-небудь допомоги. Я вернувся прямо до Темплу, де грізний Провіс спокійнісінько попивав ром з водою та потягував свою люльку з негритянським тютюном.

Наступного дня принесли на дім замовлену одежу, і він почав переодягатись. Але, хоч би в що він убрався, воно личило йому гірше, ніж попередній одяг, і це мене страшенно гнітило. Щось у ньому зводило нанівець усі спроби змінити його подобу. Чим більше й чим краще я його переодягав, тим виразніш мені бачився зсутулений утікач на болоті. Звісно, почасти це було від того, що при моїй розбентеженій уяві я дедалі чіткіше пригадував його тодішнє обличчя й жести; мені навіть ввижалося, що він волочить одну ногу, наче на ній і досі тяжать залізні кайдани, і що він усією своєю поставою виказує каторжника.

Та й звички самотнього побуту в пастушій хижці часом озивалися в ньому, і ніяка одежа не могла приховати цих його відлюдницьких манер; а ще додайте до цього кайданницьке тавро подальшого життя серед вільних колоністів і найголовніше — усвідомлення, що він знову мусить ховатися від закону. В усіх його порухах — як він сидів і стояв, як їв і пив, як задумувався порою, схиливши плечі, як діставав свого великого ножа з роговою колодкою, обтирав об штани й нарізав собі їжу, як незграбно підносив до уст легеньку чарку чи філіжанку, немов то був здоровий бляшаний кухоль, як відбатовував кусище хліба й витирав геть усю підливу з тарілки, щоб ані крапелинки не пропало з мізерної пайки, а потім витирав пальці об хліб і відправляв його в рот — в усьому цьому й тисячі інших повсякденних дрібниць недвозначно проступав В'язень, Злочинець, Колодник.

Йому дуже кортіло напудрити волосся, і я погодився на це, коли він відступився від панталонів. Але пудра на ньому виглядала так, як виглядали б рум'яна на обличчі небіжчика: цей жалюгідний викрут виставив на видноту те, що якраз у першу чергу треба було б приховати,— воно аж наче засіяло круг його маківки.