Домбі і син - Сторінка 68

Якщо Компесон живий і довідається про повернення Провіса, то можна й не сумніватися, до чого це призведе. Ніхто краще за мене не знав, що Компесон смертельно його боїться, а маючи таку вдачу, як її змалював Провіс, він уже не промине нагоди остаточно спекатися свого лютого ворога і неодмінно донесе на нього.

Про Естеллу я не прохопився Провісові й півсловом, та й надалі не збирався цього робити. Але Гербертові я сказав, що, перше ніж їхати за кордон, мені треба побачитися з Естеллою та міс Гевішем. Це було того самого вечора, коли ми почули Провісову історію і залишилися пізніше вдвох. На другий же день я поїхав до Річмонда.

В домі місіс Брендлі до мене вийшла Естеллина покоївка і повідомила, що її господиня виїхала у провінцію. Куди саме? У Сатіс-Гаус, як звичайно. Зовсім не як звичайно, заперечив я, бо раніш вона ніколи туди не їздила без мене. А коли вона повернеться? Деяке зволікання з відповіддю ще більше насторожило мене; зрештою, я почув, що, на думку покоївки, якщо вона й повернеться, то ненадовго. З цих слів мені тільки одне стало ясно: що ясної відповіді я й не діждуся, і додому я їхав зовсім розгублений.

У черговій нараді з Гербертом, після того як Провіс пішов на ніч до себе (я завжди проводив його і завжди пильно розглядався на всі боки), ми дійшли висновку, що до мого повернення від міс Гевішем на поїздку за кордон не слід і натякати. Тим часом Герберт і я мали кожен поодинці обдумати, який краще обрати привід: чи прикинутись, наче ми злякалися, що хтось за ним стежить, чи мені висловити бажання поїхати у подорож, оскільки я ще ніколи не бував за межами Англії. Ми обидва були певні, що Провіс пристане на будь-яку мою пропозицію. Не менше ми розуміли й те, що неможливо надовго залишати його в такій небезпеці.

Наступного дня у мене вистачило совісті збрехати, що я обіцяв відвідати Джо,— хоча про яку вже тут совість говорити, коли я міг спекулювати Джо або його ім'ям! Провіса я попередив, щоб дуже стерігся цей час, а Герберта попросив пильнувати за ним так само, як я пильнував. Мене не буде тільки одну ніч, а повернувшись, я спробую заспокоїти його невтоленну жагу й візьму на себе роль марнотратного джентльмена. І в цю хвилину у мене — а як потім з'ясувалось, і у Герберта — промайнула думка, що, скориставшись цим, мабуть, найлегше буде вивезти його з Англії,— мовляв, щось там треба придбати абощо.

Забезпечивши собі таким чином можливість з'їздити до міс Гевішем, я вирушив раннім диліжансом ще затемна і був уже далеко від Лондона, коли зайнялося на день — боязкий, плаксивий і тремтливий, мов той жебрак, повитий клаптями хмар і руб'ям туману. Коли ми крізь мжичку під'їхали до "Синього Кабана", назустріч кареті з воріт вийшов із зубочисткою в руці — хто б подумав! — сам Бентлі Драмл!

І як він вдав, що мене не бачить, так і я вдав, що його не бачу. Вдавання це було дуже невправне з обох боків, тим паче, що ми обидва ввійшли до закусочної, де він тільки-но скінчив сніданок, а я собі щойно замовив. Бачити його в цьому місті — то було мені як ніж у серце, бо я дуже добре знав, навіщо еін сюди приїхав.

Сівши за свій столик, я прикинувся, ніби читаю стару газету — багату не стільки місцевими новинами, скільки сторонніми матеріями у вигляді кави, розсолу, рибного соусу, м'ясної підливи, вина й розтопленого масла, якими вона була густо поцяткована, немов слабувала на особливий різновид кору,— а він став перед вогнем. Через деякий час я відчув, що це його стояння страшенно ображає мене, і схопився на ноги, вирішивши усунути таку несправедливість. Я підійшов до каміна з наміром розворушити вугілля і, щоб дістати коцюбу, мусив простягти руку позад ноги містера Драмла, все так само вдаючи, наче не впізнаю його.

— Ви навіть не вітаєтесь? — сказав він.

— А, це ви? — озвавсь я.— Як ся маєте? А я думаю собі — хто там загородив вогонь.

Сказавши ці слова, я енергійно заорудував коцюбою, а потім випростався й собі теж улаштувався спиною до вогню — біч-о-біч з містером Драмлом.

— Ви зараз приїхали? — спитав він, легенько відсторонюючи мене плечем.

— Так,— відповів я, легенько відсторонюючи його своїм плечем.

— Поганюча місцевість,— сказав Драмл.— Здається, це ваші краї?

— Атож,— погодився я.— Кажуть, тут дуже схоже на ваш Шропшір.

— Анітрохи не схоже,— заперечив Драмл.

Цю мить містер Драмл подививсь на свої чоботи, а я на свої, після чого він подививсь на мої, а я — на його,

— І довго вже ви тут? — спитав я, вирішивши не поступатись ані цяткою передкамінного терену.

— Досить довго, щоб мені набридло,— відповів Драмл, вдаючи, наче позіхає, і дотримуючись такої ж, як і я, непоступливості.

— І довго ще пробудете?

— Хтозна,— відповів містер Драмл.— А ви?

— Та й я хтозна,— була моя відповідь.

Кров у мені так нуртувала, що я відчув: якщо плече містера Драмла спробує посунути мене ще хоч на волосинку вбік, я вижбурну його у вікно; і водночас я відчув, що як я спробую його посунути, містер Драмл вижбурне мене в передпокій. Він почав насвистувати. Я теж.

— Тут навколо, я чув, великі болота? — спитав Драмл.

— Так,— відповів я.— І що з того?

Містер Драмл подивився на мене, потім на мої чоботи, тоді сказав: "О!" — і засміявся.

— Вам весело, містере Драмл?

— Ні,— сказав він,— не дуже. Я ось хочу трохи проїхатись верхи. Роздивитися задля розваги ці самі болота. Тут, кажуть, трапляються глухі села, а також цікаві шиночки, кузні всілякі — отаке. Гей, офіціанте!

— Слухаю, сер.

— Коня мені приготували?

— Уже подали до дверей, сер.

— Послухайте, як вас там? Молода леді сьогодні не поїде на прогулянку, погода не підходить.

— Розумію, сер.

— І я не обідатиму тут, бо мене запрошено до молодої леді.

— Розумію, сер.

Погляд Драмлів зустрівся з моїм, і так мене допік вираз нахабної погорди на його тупацькому щелепастому обличчі, що я ладен був загребти його (як розбійник із казки стару бабцю) й запхати у самий вогонь.

Одна річ була обом нам ясна: поки хтось не виручить, жоден з нас не відступиться від каміна. Ми стояли плече в плече й нога в ногу, випроставши груди, руки заклавши за спину, мов прикипілі до підлоги. За вікном виднів Драмлів кінь під мжичкою, мій сніданок подали на стіл, а після Драмла вже прибрали зі столу, офіціант порухом запросив мене до сніданку, я кивнув у відповідь, але ми обидва не рухнулися з місця.

— Ви бували відтоді в Гаю? — спитав Драмл.

— Ні,— відповів я,— з мене вже досить Зябликів після останнього разу.

— Це тоді, коли ми з вами розійшлися думкою?

— Так,— коротко відповів я.

— Е, ви ще надто легко відбулися,— зіронізував Драмл.— Ви не повинні так легко втрачати самовладання.

— Але не вам про це судити, містере Драмл,— сказав я.— Коли я втрачаю самовладання (хоч я не кажу, що саме так було зі мною того разу), то не кидаюся склянками.

— А я кидаюся,— заявив Драмл.

Глянувши на нього ще раз-другий — щодалі лютіше — я сказав:

— Містере Драмл, я не шукав цієї розмови, і я не думаю, що вона привітна.

— Авжеж ні,— зневажливо промовив він через плече,— хоч я про неї взагалі не думаю.

— Тому,— повів я далі,— я дозволю собі запропонувати, щоб наше з вами знайомство на цьому припинилося.

— Я теж так вважаю,— сказав Драмл.— Я б і сам це запропонував чи, швидше, зробив би без усяких пропозицій. Але ви не втрачайте самовладання. Хіба ви й без того мало втратили?

— На що ви натякаєте, сер?

— Офіціанте! — гукнув Драмл замість відповіді. Офіціант з'явився.

— Послухайте, як вас там. Ви запам'ятали, що молода леді сьогодні на прогулянку не їде і що на обід мене запрошено до молодої леді?

— Все запам'ятав, сер.

Коли офіціант помацав долонею мій уже напівохололий чайник і, благально глянувши на мене, вийшов, Драмл обережно, щоб не ворухнути тим плечем, яке впиралося в мене, і не зрушити з місця, дістав з кишені сигару й надкусив її кінчик. Задихаючись від обурення, я відчував, що ще слово, і виплине ім'я Естелли, а почути його з уст цього негідника мені було несила, отож я незмигно втупився у протилежний бік, наче більш нікого й не було в кімнаті, і присилував себе мовчати.

Хто й зна, як довго ще ми змогли б витримати в таких чудних позах, аж це до закусочної — чи не з намови офіціанта — навернулося троє здорованів-фермерів, на ходу розстібаючи куртки й потираючи руки; вони з таким запалом ринули до каміна, що ми хоч-не-хоч мусили відступитися.

Через вікно я бачив, як Драмл рвучким жестом схопив коня за гриву й важко видерся в сідло, аж кінь під ним оступився вбік і назад. Я вже думав, що його нема, коли це він знов показався на видноті й гукнув, щоб дали вогню припалити сигару, яка була у нього в роті. Звідкілясь — я так і не зрозумів, чи з подвір'я, з вулиці, чи ще звідки — з'явилася постать у сіруватій одежі, і коли Драмл перехилився до неї з сідла, припалюючи сигару, і, засміявшись, кивнув головою в бік закусочної, сутулі плечі і розчухрані кучми цього чоловіка, що стояв спиною, нагадали мені Орліка.

В ту пору я був настільки не в собі, що мене й не цікавило, він то чи ні, та й снідати вже перехотілось, отож я тільки змив дорожній пил з рук та обличчя і пішов до знайомого старого будинку, до якого мені краще було б узагалі не підступати і ніколи його й не бачити.

Розділ 44

У кімнаті, де стояв туалетний столик і горіли воскові свічки у стінних канделябрах, я застав міс Гевішем і Естеллу; перша сиділа на канапці біля вогню, друга на подушці біля її ніг. Естелла плела, а міс Гевішем дивилась на неї. Вони обидві підвели голови, і обидві побачили в мені зміну. Я це зауважив по тому, як вони переглянулися.

— Яким вітром тебе сюди занесло, Піпе? — сказала міс Гевішем.

Хоч дивилась вона на мене твердо, я помітив у її очах деяку збентеженість. З руху пальців Естелли, яка на хвильку піднесла на мене погляд, а тоді знов перевела його на свою роботу, мені видалось, наче вона здогадалася, що я вже знаю, хто мій доброчинець.

— Вчора, міс Гевішем, я їздив до Річмонда,— сказав я,— маючи намір поговорити з Естеллою, і коли дізнався, що її якимсь вітром занесло сюди, вирішив і собі приїхати.

Міс Гевішем уже втрете чи й учетверте давала мені знак сісти, і я сів на крісло біля туалетного столика, де звичайно сиділа вона сама. Серед усієї навколишньої руїни в той день то було немов найвідповідніше для мене місце.

— Що я маю сказати Естеллі, міс Гевішем, я скажу у вашій присутності зараз… За хвилину.