Домбі і син - Сторінка 69

Це не здивує вас і не образить. Я нещасний так, як ви тільки могли бажати.

Міс Гевішем дивилась на мене так само твердо. Рух Естеллиних пальців за роботою свідчив, що вона прислухається, хоч погляду не підводить.

— Я виявив, хто мій заступник. Це не втішне відкриття, і воно не додасть мені нічого — ні честі, ні становища, ні багатства. З певних причин я не можу говорити на цю тему детальніше. Це не моя таємниця, а чиясь інша.

Оскільки я змовк, дивлячись на Естеллу й розмірковуючи, як далі говорити, озвалася міс Гевішем:

— Отже, це не твоя таємниця, а чиясь інша. І що з цього?

— Коли ви, міс Гевішем, уперше звеліли мені прийти сюди, коли я ще жив он у тому селі, звідки мені краще було б не виїздити,— тут я, мабуть, опинився чисто випадково, як і будь-який інший хлопчик міг би опинитись, у ролі служки, щоб задовольнити вашу потребу чи примху й отримати за це скількись там грошей, так?

— Справді, Піпе,— відповіла міс Гевішем, спокійно киваючи головою,— так і було.

— І містер Джеггерс…

— Містер Джеггерс,— рішуче підхопила мою думку міс Гевішем,— не має до цього ніякого відношення й навіть не знав про це. Те, що він був моєю довіреною особою і водночас довіреною особою твого заступника — просто збіг. І в цьому нічого дивного, адже він має стількох клієнтів. Але так чи інакше, а ніхто цього спеціально не придумував.

При погляді на її виснажене обиччя кожен переконався б, що все це вона говорила відверто, не намагаючись щось приховати.

— Але коли я піддався самообманові й так довго залишався під його владою, ви по суті ж сприяли цьому? — спитав я.

— Це так, я й не пробувала розкрити тобі очі,— визнала вона, знову твердо кивнувши мені головою.

— І це було по-людському?

— А хто я така,— скрикнула міс Гевішем, спаленівши гнівом і так грюкнувши костуром об підлогу, що аж Естелла підвела на неї здивований погляд,— хто я, на бога, така, щоб виявляти до когось людське ставлення?

Те моє запитання вихопилось у мене якось несамохіть, проти моєї волі. Я так і сказав їй, коли вона похнюпилась і змовкла після свого раптового спалаху.

— Ну добре, добре,— мовила вона.— А ще що?

— За мою службу тут мені було щедро заплачено,— сказав я, щоб замирити її,— і я став підмайстром коваля, а розпитував я вас, маючи на думці з'ясувати дещо для себе особисто. Те, що я далі скажу, виходить з інших — сподіваюся, більш благородних — міркувань. Умисно не розвіюючи мого самообману, ви, міс Гевішем, мали на меті покарати… провчити…— може, ви самі підкажете, яким словом це назвати, щоб вам не було образливо,— своїх корисливих родичів, так?

— Справді так. Вони ж самі напросилися. І ти також. Невже я, стільки переживши в житті, мала б ще умовляти їх і тебе, щоб не забивали собі голови ілюзіями?! Ви самі понаставляли собі пастки. Я вас туди не заманювала.

Почекавши, поки вона знову заспокоїться — бо ці її слова теж перейшли у збуджений крик,— я повів далі.

— У Лондоні я мав змогу близько спілкуватися з деким із ваших родичів, міс Гевішем. Я знаю, що вони цілком щиро поділяли мої ілюзії. І я вчинив би ницо й підло, якби не сказав вам — незалежно від того, сподобається це вам чи ні, повірите ви мені чи ні,— що ви глибоко помиляєтесь щодо містера Метью Покета та його сина Герберта, коли не хочете бачити, які це шляхетні, чесні, прямі люди, нездатні ні на які інтриги чи підступи.

— Вони твої друзі,— зауважила міс Гевішем.

— Вони стали моїми друзями тоді,— заперечив я,— коли вважали, що я запосів їхнє місце, і коли Сара Покет, міс Джорджіана й місіс Камілла, оскільки я знаю, дивились на мене, як на конкурента.

Таке протиставлення, як я з приємністю відзначив, піднесло їх двох в очах міс Гевішем. Вона з хвильку уважно дивилась на мене, а тоді тихо спитала:

— Чого ж ти хочеш для них?

— Тільки одного,— відповів я,— щоб ви не ставили їх на один рівень з рештою рідні. Вони, може, і тієї самої крові, але вдачею відмінні.

Не зводячи з мене уважного погляду, міс Гевішем повторила:

— Чого ж ти хочеш для них?

— Ось бачите — навіть якби я й намагався,— сказав я, відчуваючи, як червонію,— то не зумів би приховати, що таки хочу дещо у вас попросити. Міс Гевішем, якби ви змогли певною сумою грошей допомогти моєму другові Герберту міцніше стати на ноги — але щоб без його відома! — то я міг би підказати вам, як саме це зробите.

— А чому неодмінно без його відома? — спитала вона, склавши руки на костурі й пильніше вдивляючись у мене.

— Тому,— відповів я,— що я ще понад два роки тому почав це діло без його відома і не хочу, щоб воно викрилося. Чому я не спроможен сам цього докінчити — я не можу пояснити. Це частка тієї таємниці, що зв'язана з іншою особою.

Міс Гевішем звільна перевела погляд із мене на вогонь. Тривало це, як здавалось у цілковитій тиші й при млявому світлі свічок, дуже довго, але коли кілька жарин шурхітливо розсипалось, вона, стрепенувшись, знову подивилася на мене — спершу невидющим, а тоді вже свідомішим поглядом. Естелла весь цей час не припиняла роботи. Зосередившись нарешті увагою на мені, міс Гевішем озвалась так, наче наша розмова й не уривалася:

— А ще що?

— Естелло,— сказав я, обертаючись в її бік і силкуючись стримати тремтіння в голосі,— ви знаєте, що я вас кохаю. Ви знаєте, що я кохаю вас давно й самовіддано.

Почувши, що до неї звертаються, Естелла підвела голову, хоч пальці її й далі працювали, і незрушно подивилась на моє обличчя. Міс Гевішем перебігла поглядом з мене на неї і назад на мене.

— Я мав би це сказати раніше, якби не мої тривалі ілюзії. Через них у мене постала надія, що в планах міс Гевішем ми призначені одне для одного. Поки я вважав, що ви, так би мовити, не вільні у своєму виборі, я мовчав. Але тепер я мушу це сказати.

Сидячи все так само незрушно й не відриваючи пальців від роботи, Естелла похитала головою.

— Я знаю,— сказав я у відповідь на цей порух,— я знаю. Я й не сподівався коли-небудь назвати вас моєю, Естелло. Не знаю, що станеться зі мною вже в найближчому часі, яким бідним я зроблюсь і куди подінуся. Але я все одно вас кохаю. Кохаю вас відтоді, як уперше побачив у цьому домі.

Все так само незрушно дивлячись на мене й не перестаючи плести, вона знову похитала головою.

— Якщо міс Гевішем свідомо скористалася вразливістю бідного хлопчика й усі ці довгі роки мучила мене марними надіями та незбутніми мріями, то це було з її боку жорстоко, неймовірно жорстоко. Але, мабуть, це вона несвідомо. Мабуть, власні страждання настільки її засліпили, що вона й не подумала про мої страждання, Естелло.

Я бачив, як міс Гевішем приклала руку до серця й так і тримала її, дивлячись по черзі то на Естеллу, то на мене.

— Здається,— спокійно мовила Естелла,— існують такі речі, як емоції… химери… не знаю, як їх назвати… що до мене не доходять. Коли ви кажете, що кохаєте мене, я розумію слова, які ви вживаєте, але не більше. Ви нічого не пробуджуєте у мене в грудях, нічого не зворушуєте. Мені байдуже, хоч би що ви казали. Я пробувала остерегти вас щодо цього, хіба ж ні?

— Так, пробували,— невтішно погодився я.

— Так. Але ви не хотіли остерегтися, ви думали, що це я аби лиш говорити. Хіба ж ви не думали цього?

— Я думав і сподівався, що це ви просто говорите. Ви, Естелло, така молода, така недосвідчена і така прегарна! Та це ж суперечить природі!

— Але моїй природі це не суперечить,— відказала вона. І додала, наголошуючи на кожному слові: — Це не суперечить тій природі, яку мені прищеплено. І коли я говорю це вам, то тим самим вирізняю вас з-посеред усіх інших людей. Більшого від мене й не чекайте.

— Хіба це не правда,— сказав я,— що Бентлі Драмл тут, у нашому місті, і не відстає від вас?

— Чиста правда,— відповіла вона таким голосом, наче нічого іншого до нього не відчувала, крім зневаги.

— І що ви підохочуєте його і їздите з ним верхи, і що він сьогодні обідає у вас?

Її начебто трохи здивувало, що я це знаю, але відповіла вона так само байдужісінько:

— Чиста правда.

— Та ви ж не можете кохати його, Естелло! Пальці її вперше за весь час зупинилися, і вона відповіла ледь роздратовано:

— Що я вам казала? Невже ви й досі, незважаючи ні на що, вважаєте, що я просто язиком плещу?

— Але ж ви не вийдете за нього заміж, Естелло? Вона подивилась на міс Гевішем і на хвильку задумалась, не випускаючи плетива з рук. А потім сказала:

— Та чого б і не знати вам правди? Я таки виходжу за нього заміж.

Я затулив лице руками, але спромігся опанувати себе швидше, ніж сподівався, коли зважити, як мені заболіло від її слів. Знову підвівши голову, я побачив такий моторошний вираз на обличчі міс Гевішем, що не міг не вразитись, хоч і був пригнічений до глибини душі власним горем.

— Естелло, дорога, дорога Естелло, не дайте міс Гевішем штовхнути вас на цей згубний крок! Нехай я навік буду нелюбий вам — ви вже це вирішили, я добре знаю,— але ж виберіть собі когось достойнішого, ніж Драмл! Міс Гевішем віддає вас йому на знак крайньої образи й зневаги до багатьох незрівнянно кращих від нього юнаків, які захоплюються вами, і до тих нечисленних, які щиро вас кохають. Серед цих нечисленних, можливо, знайдеться хтось один, що кохає вас не менш самовіддано, ніж я, хоч і не так довго. Ощасливте його, і мені легше буде витерпіти це заради вас!

Мій ревний заклик збудив у ній подив, аж здавалося, що якби вона спроможна була уявити, в якому я стані, то виявила б мені співчуття.

— Я виходжу за нього заміж,— повторила вона лагіднішим тоном.— Підготовка до весілля вже почалася, і незабаром воно відбудеться. А мою прибрану матір ви даремно винуватите. Це все я роблю з власної волі.

— З власної волі, Естелло, кидаєтесь на шию такій тварюці?

— А кому ж би я мала кинутись на шию? — усміхнено заперечила Естелла.— Може, такому, котрий зразу відчує (якщо люди відчувають такі речі), що я нічого не зможу йому дати? Ет, облиште! Все вже вирішено. Мені буде непогано, та й моєму чоловікові. А щодо того, що це згубний крок, як ви кажете, то міс Гевішем якраз відмовляла мене від нього й радила зачекати. Але мені набридло дотеперішнє моє життя, в ньому нема нічого привабливого, і я хочу його змінити. І годі про це. Ми ніколи не зрозуміємо одне одного.

— Але ж така підла, така дурна тварюка! — розпачливо вигукнув я…

— Не бійтесь, я не буду йому благословенням божим,— сказала Естелла.— Я не з таких.