Домбі і син - Сторінка 71

І ще я чув, що за вашим помешканням у Гарден-Корті в Темплі стежили, а можливо, й тепер стежать.

— Хто? — спитав я.

— Цих деталей я волів би не торкатись,— ухильно сказав Веммік,— щоб не порушити своїх службових обов'язків. Я просто чув це, так само як у різний час у тому самому місці чув і багато інших цікавих речей. Я не говорю вам на підставі отриманої інформації. Я просто чув це.

Не перестаючи говорити, він узяв у мене видельце й ковбаску і поклав сніданок для Старого на невеличку тацю. Але перше ніж подати її Старому, він увійшов у спальню до нього, зав'язав йому під шиєю чистеньку білу серветку, допоміг сісти й збив набік його нічний ковпак, від чого дідок прибрав цілком молодецької постави. Тоді дбайливо примостив перед ним сніданок і спитав: "Ну то як, Старий, усе гаразд?", на що той бадьоренько відповів: "Гаразд, Джоне, хлопчику, гаразд!" Оскільки Старий явно був не в такому вигляді, щоб являтися гостям, слід було розуміти, що його не видно; тим-то я вдав, наче нічого цього не бачу. Коли Веммік повернувся, я сказав:

— Те, що за моїм помешканням стежать (я й сам раз мав підстави це запідозрити), пов'язано з тією особою, про яку ви згадували, так?

Обличчя Веммікове було дуже серйозне.

— На основі того, що мені відомо, я б не твердив цього категорично. Тобто спершу не твердив би. Але як я зараз дивлюся, то або це так, або це буде так, або до того йдеться.

Бачивши, що він не може висловитись виразніше з огляду на свою вірність Літл-Брітенові, і з вдячністю визнаючи, що він і так чималою мірою відступив від своїх засад, я не став більше наполягати. Але трохи поміркувавши біля вогню, я все-таки сказав, що хотів би запитати у нього одну річ, а він може відповісти або не відповісти, як визнає за доцільніше,— я не матиму до нього ніяких претензій. Він перервав сніданок, згорнув руки і, прихопивши долонями рукави сорочки (в ім'я хатнього затишку він дозволяв собі снідати без піджака), кивнув на знак того, що я можу запитувати.

— Ви чули про одного пройдисвіта, справжнє прізвище якого — Компесон?

Замість відповіді він кивнув удруге.

— А він живий?

У відповідь Веммік ще раз кивнув.

— Він у Лондоні?

Веммік кивнув ще раз, щільно закрив поштову скриньку, тоді кивнув востаннє і повернувся до сніданку.

— А тепер,— сказав Веммік,— оскільки запитання вичерпалися,— він підкреслив ці слова й для більшої ясності ще й повторив їх,— я розповім, що я зробив, почувши те, що почув. Я пішов до вас у Гарден-Корт; коли нікого не застав там, пішов до Кларрікера, сподіваючись застати там містера Герберта.

— А його ви застали? — стривожено запитав я.

— Застав. Не називаючи ніяких імен і не входячи в деталі, я дав наздогад, що в разі йому відомо про перебування якого-небудь Тома, Джека чи Діка у вашому помешканні або десь поруч, добре було б, поки вас немає, цього самого Тома, Джека чи Діка переселити куди-інде.

— І він розгубився, не знаючи, що робити?

— Так, попервах розгубився, тим паче, коли я висловив свою думку, що спробувати тепер Тома, Джека чи Діка вивезти кудись дуже далеко — небезпечно. Я вам ось що скажу, містере Піп. За даних обставин нема краще, як велике місто, коли вже ви в ньому опинились. Не вилазити надто рано з укриття. Треба залягти. Зачекати, доки все стихне, і лише тоді вистромити носа, хоч і як, може, кортить подихати закордонним повітрям.

Я подякував йому за цінну пораду й спитав, що ж зробив Герберт.

— Містер Герберт з півгодини не міг прийти до тями,— сказав Веммік,— а потім дещо прикинув. Під великим секретом він розповів мені, що має наречену, яка — про це ви, звісно, знаєте,— живе разом з прикутим до ліжка татусем. І цей татусь, що колись був судновим інтендантом, лежить у віконному виступі, звідки видно, як річкою вгору-вниз пропливають кораблі. Вам, очевидно, знайома ця молода леді?

— Особисто ні,— відповів я.

Щиро кажучи, Клара не була в захопленні від мене, вважаючи, що я спонукаю Герберта до марнотратства, тож вона дуже стримано сприйняла його пропозицію познайомитися зі мною; коли Герберт проінформував мене про це, наше знайомство довелося на якийсь час відкласти. Почавши потайки допомагати Гербертові в його діловій кар'єрі, я таке ставлення Клари сприймав з філософським спокоєм; зі свого боку, ні Герберт, ні його суджена, природно, не поривались мати третього учасника своїх побачень, через що й вийшло, що хоч я, судячи з Гербертових слів, останнім часом і виріс у Клариних очах і хоч ми з нею вже віддавна обмінювались через Герберта привітаннями й побажаннями, бачити її саму я так і не бачив. Щоправда, Веммікові я не став забивати голову цими подробицями.

— Оскільки будинок з віконним виступом,— мовив далі Веммік,— стоїть над Темзою поміж Лаймгаусом та Грінвічем і власниця його, як здається, вельми статечна вдова, яка здає в оренду умебльовані кімнати на верхньому поверсі, то містер Герберт і поцікавився у мене, чи не підійшли б вони, як тимчасове місцепроживання Тома, Джека чи Діка. Я сказав, що, на мою думку, вони чудово підійшли б, і саме з трьох таких міркувань.

По-перше, ви там зовсім не буваєте, і це осторонь людних вулиць, великих і маленьких. По-друге, не показуючись самі там, ви через Герберта завжди можете знати про стан Тома, Джека чи Діка. По-третє, коли через деякий час ви визнаєте за безпечне й доцільне посадити Тома, Джека чи Діка на чужоземний пакетбот — то ваш пасажир тут-таки поруч, готовий.

Дуже підбадьорений цими міркуваннями, я ще і ще раз подякував Веммікові й попросив розповідати далі.

— Отож містер Герберт енергійно взявся за справу, сер, і на дев'яту годину вечора Том, Джек чи Дік — хто саме, нас не обходить — уже перемістився до нової оселі. На старому помешканні господарям дали зрозуміти, що його викликано до Дувра, власне, він і виїхав дуврською дорогою і тільки опісля звернув. І ще одна велика перевага цієї операції в тому, що її здійснено без вас, і коли хтось особливо цікавиться вашими пересуваннями, то він має знати, що ви в цей день були за багато миль від Лондона і мали в голові зовсім інший клопіт. Це відводить підозри вбік і сплутує їх; саме виходячи з цього я й радив вам не ходити вчора додому, навіть якби ви вернулися в Лондон пізнім вечором. Це додатково заплутує справу, що вам тільки наруч.

Скінчивши сніданок, Веммік подивився на годинник і почав одягати піджак.

— І ще одне я скажу, містере Піп,— додав він, встромляючи руки в рукави,— я, здається, зробив майже все, що міг; але якщо можна буде зробити більше — тобто з волвортського погляду, як суто приватній особі,— я радо це зроблю. Ось вам адреса. Не буде нічого страшного, якщо ви ввечері, перш ніж піти додому, побуваєте там і самі переконаєтесь, що Том, Джек чи Дік влаштувався цілком добре,— це ще один аргумент за те, що вам не треба було йти додому вчора ввечері. Але як уже прийдете додому, туди більше не ходіть. Та нема за що, містере Піп, нема за що! — це руки його вже показалися з рукавів, і я палко їх стискав.— І ще дозвольте наостанку висловити вам одну важливу пораду.— Він поклав долоні мені на плечі й багатозначно прошепотів: — Не проґавте сьогоднішнього вечора й забезпечте за собою його рухоме майно. Ви не знаєте, що з власником майна може статися. Тож не дайте, щоб й з рухомим майном щось сталося.

Не маючи й найменшої надії розтлумачити Веммікові свій погляд у даному питанні, я не став і пробувати.

— Мені вже пора,— сказав Веммік.— Якщо у вас нема якогось нагальнішого клопоту, я радив би вам побути тут до вечора. Вигляд у вас досить стомлений, і вам не завадило б перепочити день у товаристві Старого — він невдовзі встане — і смачненького шматочка… Ви пам'ятаєте свиню?

— Аякже,— відповів я.

— Так-от — і смачненького шматочка свинятинки. Оця ковбаска, що ви смажили, теж із неї,— свиня взагалі виявилась пречудова. Покуштуйте хоча б заради давнього знайомства.— І бадьоро гукнув на весь голос: — До побачення, Старий!

— Гаразд, Джоне, гаразд, хлопчику! — пропищав дідок з глибини приміщення.

Незабаром я закуняв біля каміна, і так ми зі Старим провели майже весь день, раз по раз поринаючи перед вогнем у дрімоту. На обід ми мали ту саму свинятинку з городиною місцевого походження, і я кивав Старому, коли з найкращих намірів, а коли просто з утоми. Вийшов із Замку я тільки тоді, як уже посутеніло й Старий готувався смажити грінки; з числа чайних чашок, а також з поглядів Старого на відкидні дощечки на стіні я здогадався, що на вечерю сподіваються міс Скіффінс.

Розділ 46

Уже пробило восьму, коли я дістався до околиці, де на мене приємно пахнуло духом трісок та стружок, що ним просякли майстрові човнів, і щогл, і весел, і блоків. Уся ця надбережна місцевість нижче Лондонського мосту була мені зовсім незнайома, і, вийшовши до річки, я побачив, що потрапив не туди, куди прямував, і що блукати доведеться, мабуть, довгенько. А знайти я мав Вітряків ставок поблизу Чінксової затоки, єдиною прикметою якої була "Стара Мідяно-Зелена канатна майстерня".

Наблукався й набачився я без ліку-міри: кораблі, ремонтовані в сухих доках, напіврозвалені корпуси суден, твань, багнюка й усякі покидьки, нанесені припливом, численні корабельні, де будують нові й розбирають старі судна, іржаві якорі, що тупо чіпляються за землю, хоч самі давно вже відслужили своє, гори діжок та брусів, що виростали у мене на дорозі, кілька канатних майстерень, на які я натрапив і жодна з яких не була "Старою Мідяно-Зеленою". Я завертав до річки то зарано, то запізно, але кінець кінцем, вийшовши з-за повороту, несподівано опинився-таки над Вітряковим ставком. Як на довколишній краєвид, це була досить затишна місцина, де міг вільно розгулятися річковий вітер. Там росло кілька дерев, стояв кістяк покинутого вітряка і поруч — "Стара Мідяно-Зелена канатна майстерня": при місячному світлі вона тяглась удалину вузькою низкою закілкованих у землю дерев'яних рам, що скидались на якісь ветхі граблі, від старості майже дочиста обеззублені.

Вибравши з кількох химерних будинків над Вітряковим ставком один з дерев'яним фасадом і віконним виступом в усі три поверхи, я підійшов ближче й прочитав на дверній табличці: "Місіс Вімпл". Оскільки саме це прізвище й було мені потрібне, я постукав, і двері відчинила літня жіночка, пухкенька й симпатична виглядом.