Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сторінка 40

Той же, вельми спокійно, ніби нічого не сталося, ознаймив млинарям і [475] рибарям, що він залюбки заплатить за човна, але з умовою, що вони випустять на волю усіх осіб, ув'язнених у їхнім замку.

— Про яких ув'язнених і про які замки ти торочиш, голово капустяна? — гукнув один млинар.— Ти що, хочеш забрати з собою тих, хто привіз сюди мливо?

"Годі! — сказав про себе Дон Кіхот.— Це все одно що волати в пустелі, намагатися схилити сю голоту зробити добрий учинок чи вволити чиюсь просьбу. Певне, в сій пригоді зіткнулися два могутніх чорнокнижники, і що один заміряється зробити, то другий йому перебаран-чає: один послав мені сюди лодію, а другий вивернув мене в воду. Хай уже сьому зараджує сам Пан Біг, бо весь наш світ — то клубок капостей і суперечливих поривань. Я тут безпорадний!"

Відтак підніс голос і, повернувшись у бік млинів, сказав:

— Приятелі, хоть би ви ким там єсьте, ув'язнені в тій тюрмі, пробачте мені: на моє і ваше безголов'я, не здолаю я вас із того полону вибавити. Для іншого, певне, рицаря призначено й припасено тії славетні чини.

На сім слові він поєднався з рибалками й заплатив їм за барку п'ятдесят реалів, які Санчо вручив вельми неохоче, мурмочучи:

— Ще одне таке баркування — і всі наші грошики підуть на дно. Рибалки й млинарі неабияк чудувалися, споглядаючи цих двох химо-

родників, таких несхожих на інших людей, і ніяк не могли дорозуміти-ся, до чого всі ті Дон Кіхотові орації й просьби. Нарешті, взявши їх за зайдиголів, вони покинули їх і вернулися до млинів і халуп. А двоє глупаків, Дон Кіхот і Санчо, до двох своїх ступаків, і на тім пригода з зачарованою лодією й завершилася.

РОЗДІЛ XXX

Про зустріч Дон Кіхота з прегарною мисливицею

Сумні й непишні вернулися до своїх ступаків рицар і джура, надто журився Санчо, чиє серце кров'ю обкипало, як доводилося сягати до панського капшука, йому все здавалося, ніби він не гроші виймає з нього, а вириває собі око з лоба. Отож вони мовчки посідали верхами й покинули береги знакомитої ріки; Дон Кіхот затоплений у своїх любовних мареннях, а Санчо в мислях про своє звеличення, тепер ще химерніше, ніж будь-коли; хай чоловік і з дуринкою, він усе ж таки добре розумів, що вчинки його пана, всі чи сливе всі, навісноголові, і тому шукав нагоди, не беручи рощоту й не прощаючись із паном, чкурнути й вернутися додому. Одначе фортуна все переграла по-своєму, і потерпав він даремно.

Склалося так, що другого дня навзаході Дон Кіхот, виїжджаючи з лісу, кинув погляд на зелену луговину і на другому краю її узрів людський гурт; наблизившись до нього, він збагнув, що то соколині лови. Тоді він під'їхав ближче й побачив витворну даму на білому, як сніг, коні-виноході під зеленим чапраком і сріблястим сідельцем. Дама також [476] була в зеленому строї, такому пишному й ошатному, що здавалася самою ошатністю; на лівій руці в неї сидів кречет. От Дон Кіхот одразу здогадався, що перед ним якась родовита сеньйора, а інші мисливі — то її почет. Так воно й виявилося. Дон Кіхот звернувся до Санча:

— Біжи, Санчо-сину,— сказав,— і передай тій пані на ступакові з кречетом, що я, Рицар Левів, цілую руки її ліпоті, і якщо її ясновельможність попустить, сам явлюсь поцілувати їй руки й прислужитися їй, скільки дозволить моя снага і побажає її високість. Та тільки, Санчо, гляди, добирай вирази й утримуйся усмачувати свою посельську мову улюбленими твоїми помовками.

— Знайшли усмачувальннка! — відповів Санчо.— Кому ви це говорите? Чи ж первина мені справляти посельство до високих і пишних паній?

— Опріч того випадку, як я посилав тебе до сеньйори Дульсі-неї,— зауважив Дон Кіхот,— я не пам'ятаю, щоб ти посельствував, принаймні на службі у мене.

— Ваша правда,— мовив Санчо,— але бувши винним, треба бути й платним, а в багатому домі не баряться з вечерею. Я хочу сказати, що мене не треба напучувати та урозумляти, бо я знаю, з чим його їдять, і зроду не дам маху.

— Вірю тобі, Санчо,— сказав Дон Кіхот,— ну, час добрий тобі і Боже поможи!

Санчо рвонув з копита і, підскакавши до прегарної мисливиці, зіскочив із Сірого, приклякнув на коліно і сказав:

— Гожа пані, он той лицар, якого звати Лицарем Левів, то мій пан, а я сам його зброєноша, і вдома мене кличуть Санчом Пансою. Так ось той Лицар Левів, іменований недавно ще й Лицарем Сумного Образу, присилає мене вашу ясновельможність просити, аби ви ласкаво рачили йому з вашого призводу, згоди й волі вволити його прагнення, а прагне він, як він мовить сам, та й я так мислю, служити вашій захмарній великості і хорошості, і от якщо ваша достойність дозволить, то це вийде на її руч, а він від цього узискає найбільшу ласку і вдоволення.

— Воістину, бравий зброєноша,— відповіла на те пані,— ти нічого не забув з того, що при виконанні такого посельства належить. Устань же, негоже-бо колінкувата джурі такого знакомитого рицаря, яким єсть Рицар Сумного Образу, добре нам уже знаного. Встань же, друзяко, і скажи свому панові, що він прибув саме вчасно і що я та мій мал-жонок запрошуємо його до нашого лїтошнього палацу.

Звівся на рівні Санчо, вражений як вродою ласкавої пані, так і її великою ґречністю і приязністю, а найбільше тим, що вона — як уже казала — чула про Рицаря Сумного Образу, а як не величала його Рицарем Левів, то запевне тим, що прибрав він собі того титула недавно. Потому дукиня, чийого імені ми ще не знаємо, спитала в Санча:

— Скажи-но мені, брате джуро, чи не про твого пана видрукувано книгу під титулом "Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі" і чи володаркою душі своєї не обібрав він таку собі Дульсінею Тобоську?

— Це саме той, пані,— відказав Санчо,— а джура, виведений там, чи принаймні буцімто виведений, під іменем Санча Панси, се я, якщо [477]тільки мене не підмінено в колисці, себто, я хотів сказати, в книгопе-чатні.

— Все це мене вельми радує,— сказала дукиня.— Та їдь, брате Сан-чо, і скажи свому панові, що він буде гість дорогий і бажаний у моїй дідизні і що нічого на світі не могло мені дати більшої втіхи, ніж його одвідини.

Дослухавши таку доброзичливу відповідь, Санчо, перейнятий захватом, повернувся до свого пана і передав йому все, що сказала та висока пані; при цьому він немудрою та щирою мовою підняв угору над усяку міру велику її красу, обіхідливість і ґречність. Дон Кіхот збадьорився, осадився в стременах, поправив на собі забороло, підострожив Роси-нанта і з невимушеною зграбністю рушив цілувати дукині ручки; дукиня ж, поки Дон Кіхот їхав, покликала свого чоловіка дука й розповіла йому про посельство; обоє вони частину першу Дон Кіхотової історії читали й з неї про химороди нашого гідальга знали, тож очікували його з щонайбільшим нетерпінням і бажанням познайомитися, ухваливши потурати усім його вередам, притакувати йому і весь той час, поки у них гостюватиме, трактувати його як мандрованого рицаря, додержуючись усіх церемоній, ними у рицарських романах вичитаних, а читати їх були великі охотники.

Тим часом Дон Кіхот з піднятою прилбицею під'їхав до дуцтва; збираючись спішитися, махнув Санчові, щоб той стремено притримав; Санчо кинувся на поміч йому, але джурі не повелося: злізаючи з Сірого, він заплутався у троках від кульбаки ногою і ніяк не міг виборсатись; отож він зависнув у повітрі, торкаючись головою й грудьми до землі; Дон Кіхот, привчений до того, щоби при спішуванні стремено притримували, і тепер певний, що Санчо вже напохваті, перехилився й зцупив при цьому з Росинанта сідло, а те сідло, очевидно, було зле підтягнуте, бо він, собі на ганьбу, вкупі з сідлом грьопнув додолу, крізь зуби батькуючи окаянного Санча, все ще стриноженого троками. Дук звелів своїм ловцям підсобити рицареві й джурі, вони підняли з пороху потовченого Дон Кіхота, і той, накульгуючи, ступив уперед, щоб уклякнути перед дуцтвом; але дук став цьому на переметі, сам зіскочив із коня, обійняв Дон Кіхота і сказав:

— Мені боляче, пане Рицарю Сумного Образу, що в'їзд вашої милості у мою посілість позначився такою халепою. А втім, недбальство зброєноші часто спричиняється до ще гірших знегод.

— Зустріч з таким преславним потужником, як ви,— відповів Дон Кіхот,— не можна назвати знегодою. Навіть якби я скотився аж на дно безодні, мене врятувала б звідти і вознесла хвала побачення з вами. Мій зброєноша, укарай його Божа десниця, куди ліпше вміє розв'язувати губу, щоб квітку кому пришити, ніж прив'язувати й приторочувати сідло, щоб воно міцніше сиділо. Проте в будь-якій поставі, повалений у порох чи повсталий, кінний чи піший, я завше до послуг вам і ласкавої пані дукині, гідної вашої малжонки і достойної титулу цариці ліпоти і взірця світової ґречності.

— Годі, годі-бо, пане Дон Кіхоте із Ламанчі! — вигукнув дук.— Там, де панує ласкава пані донья Дульсінея Тобоська, негоже вихваляти іншу будь-яку вроду! [478]

Тим часом Санчо виборсав ногу з пут і, підступивши ближче, похопився поперед свого пана:

— Годі відкидати, треба, навпаки, потвердити, яка то гарна пані моя Дульсінея Тобоська, та заєць цибає, як ловець не чекає, а потім я чув ще й таке: так звана матінка природа, славлять, що той скудельник, як вона зліпила одну гарну скудель, то може зліпити їх і дві, і три, і цілу сотку. Се я на те кажу, що пані дукиня не гірша від моєї добродійки пані Дульсінеї Тобоської.

Дон Кіхот звернувся до дукині й сказав:

— Ще й на те, ваша високосте, зважте, що жоден мандрований рицар на світі не мав такого річнистого й жигуватого джури, як оце я, він вас у цьому переконає, якщо ваша високість дозволить, аби він їй кілька днів служив.

На те відповіла дукиня:

— Якщо добрий Санчо такий перебендя, то мені це вельми до смаку, це доводить, що він не дурний, бо жарти й дотепи, як ваша милость, пане Дон Кіхоте, самі здорові знаєте, тугодумам недоступні, і якщо добрий Санчо — жартівник і дотепник, то значить він мудрагель.

— І торохтій,— додав Дон Кіхот.

— То й краще,— підхопив дук,— як же дотепувати, коли мовчиш. Ну, а зараз, без зайвих балачок, ласкаво просимо, великий Рицарю Сумного Образу.

— Рицарю Левів, рачте ваша високість мовити,— вкинув слівце Санчо.— Годі вже тих образів і тих образ.

— Отож прошу вас, Рицарю Левів,— вів далі дук,— їхати до мого замку, це недалеко звідси, там вас чекає шана, якої така висока особа, як ви, цілком заслуговує і яку ми з дукинею виявляємо усім мандрова-ним рицарям, прибулим до нашого замку.

За той час Санчо підрихтував сідло й міцно підтягнув попруги Ро-синантові, Дон Кіхот сів верхи, дук упав на свого чудового румака, дукиня опинилась між ними, і всі рушили до замку.