Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сторінка 41

Дукиня звеліла Санчові їхати поруч із нею, бо його дотепні мудрування тішили її непомалу. Санчо не манірився, затесався між цієї трійки яко четвертий і зайшов у розмову, на превелику втіху дуцтва, радого нагоді гостити у себе такого мандрованого рицаря і такого мудрованого джуру.

РОЗДІЛ XXXI,

де оповідається про численні й важнющі речі

Санчо аж нетямився з радощів, йому-бо здавалось, що він у дукині в фаворі, і уповав нині знайти в її замку такий самий достаток, як у маєтку дон Дієга чи в оселі Басільї; він завше любив порозкошувати й охоче брав на трапку все, що там лежало.

Отож повідає історія, що перш ніж добратися до літошнього палацу або замку, дук поскакав уперед і дав челядинцям розказ, як слід трактувати Дон Кіхота. Скоро наш рицар укупі з дукинею під'їхав під замкову браму, як назустріч вибігло двоє служників чи стремінних у довгополих [479] домашніх халатах з найтоншого кармазину, миттю підхопили його на руки й мовили:

— Хай ваша величність допоможе пані дукині спішитись.

Дон Кіхот послухався, і між ним і дукинею почалися церемонії та антимонії; гору взяла дукиня, яка побажала спуститися з сідла лише з дуковою допомогою, твердячи, що недостойна завдавати мороки такому зацному рицареві. Врешті підступив дук і зсадив Ті, а коли всі ввійшли на великий дідинець, дві гожі панянки накинули на рамена Дон Кіхотові широку кирею з тонкого шарлату, і ту ж мить у всіх галереях з'явилися служники й служебки й ну кричати:

— Милості просимо, хвало й оздобо мандрованого рицарства! При цьому вони, на превеликий Дон Кіхотів подив, усі чи сливе усі

кропили зі слоїків дуцтво і Дон Кіхота пахучим надіб'ям; ось коли вперше він справді відчув себе й увірував, що він таки мандрований рицар, щирий, а не нібито рицар, адже його шановано достоту так, як шановано таких рицарів во время оно, про що йому було відомо з книжок. Санчо, залишивши Сірого, учепився дукині і вкрався до замку, але його гризло, що він кинув осла самого, отож він підступив до статечної дуеньї, яка вийшла дукиню віншувати, і сказав їй стиха:

— Сеньйора Гонсалес, чи як величати вашу милость...

— Мене звати донья Родрігес де Гріхальба,— одрекла дуенья.— Чого тобі, пане-брате?

А Санчо:

— Хотів би я,— каже,— щоб ваша милость зробила мені ласку і вийшла до замкової брами: там стоїть мій сірий ослик. Хай ваша милость буде така ласкава й накаже поставити його в стайню, або поставте його самі, бо неборака трошки полохкий і сам-один не зостанеться ніяким світом.

— Якщо й пан такий ґречний, як його пахолок,— огризнулася дуенья,— пишно ми тепер матимемось. Іди, брате, під три чорти і ти, і той, кого сюди нечиста сила принесла, і сам дбай про свого осла, а дуеньї цього замку до такого порання не привчені.

— Далебі,— заперечив Санчо,— я ж бо чув, як мій пан, а він у таких-о сторіях на чотири ноги кутий, розповідав про Ланцелота,

Що з Британії приїхав,

ЩО, МОВЛЯВ,

Йому служать двірські панни,

А коневі — королівни,

а вже мій осел — не рівня пана Ланцелота перешкапі.

— Брате,— мовила дуенья,— якщо ви мартопляс, то приощадьте свої прикладки для тих, кому вони сподобаються і хто за них заплатить, а од мене ви дістанете дулю.

— От і добре,— підхопив Санчо,— принаймні буде спіла дуля: якби рочки йшли за очки, то ви б у карти не програвали.

— Мудю солоний! — гукнула, скипівши, дуенья.— Стара я чи не стара, за це складу відповідь перед Богом, а не перед тобою, репаним, часником напахченим!

Подала вона свою репліку так гучно, що дукиня почула її, озирну— [480] лась і, вгледівши, що дуенья розгнівалась, почервоніла, аж очі їй лля-лись, запитала, з ким це та завелась.

— А от з оцим добродієм,— відповіла дуенья,— прив'язнув до мене, щоб я одвела до стайні його осла, поставленого біля замкової брами, причому послався на приклад двірських панн, які опікувалися якимсь там Ланцелотом, а королівни його конем, і на домір злого узвав мене старою.

— Я б узяла це за найтяжчу образу, яка лиш може мене спіткати,— обізвалася дукиня.

. І, обернувшись до Санча, додала:

— Зваж, друже Санчо, що донья Родрігес ще молоденька, і намітку вона носить не за поважним віком, а задля більшої шаноти і звичаю.

— Землю ладен їсти,— промовив Санчо,— я це сказав не нарочито. А сказав так тому, що ревне кохаю осла, і мені здавалось, що його можна припоручити лише на клопіт такої жалісливої особи, як їмость донья Родрігес.

Дон Кіхот, який усе те чув, сказав Санчові:

— Знайшов місце для таких балачок!

— Пане,— відповів Санчо,— кожний чоловік, куди б його не закинуло, говорить про свою журбу; мені ось тут згадався ослик, і я тут же забалакав про нього, а згадався б він на стайні, на стайні б і забалакав.

Дук на те одрік:

— Санчо має цілковиту слушність, і гріхувати на нього дурно. Сірому дадуть оброку досхочу, хай Санчо тим не переймається: ослика кохатимуть, як його самого.

Так захоплено гомонячи (Дон Кіхот, той скучав), піднялися сходами і ввели гостей до зали, вбраної золототканкою і багатою парчею. Шестеро покойових зняли з Дон Кіхота лицарію й почали прислужувати йому за пажів; що їм робити і як трактувати Дон Кіхота, їх уже сповістили заздалегідь і підучили дук і дукиня, щоб Дон Кіхот переконався й думав, що його за мандрованого рицаря мають. Визутий з броні, залишився Дон Кіхот в обтислих плюндрах і в камізельці з верблюжої шерсті, худющий, високий, довготелесий, з такими ямкуватими лицями, що здавалося, ніби вони цілуються між собою зсередини; виглядав він так кумедно, що якби покойові не душили в собі сміх (а їхні пани дали їм суворий наказ не сміятися), вони, либонь, кишки собі порвали б.

Відтак попросили Дон Кіхота розібратися догола, щоб він узяв сорочки, але гідальго проти того усопротивився; мовляв, звичайність личить мандрівним рицарям не менше, ніж звага. А проте попросив передати чисту кошулю Санчові і, замкнувшись з ним у другій світлиці, де стояло пишне ложе, розібрався і переодягся. Опинившись на самоті з Санчом, він промовив до нього так:

— Скажи, новонасталий блазню і справічний цимбале, як це ти насмів паплюжити й топтати дуенью, таку честиву і так велико шановану? Ти не міг вигодити кращу пору, щоб нагадувати про Сірого? Невже ти думав, що панство, таке гостинне й щедре, як наші господарі, та кинуло б напризволяще наших вівсяників? На Бога, Санчо, поскроми свій норов і не виставляй напоказ своєї миканки, а то всі побачать, з якого грубого піткання тебе зіткано! Візьми собі в тямку, окаянна душе: що гречніші й порядніші служники, то більшою шанобою тішаться їхні пани, а перевага княжат над іншими людьми в тім і полягає, що челядь у них така ж зацна, як вони самі. Чи ж ти не розумієш, тумане (на моє безголів'я!), що побачивши, який з тебе репаний мугиряка і веселий дурник, усі вважатимуть і мене за пройдисвіта і загнибіду? Ні, ні, друже Санчо, сахайся такої халепи! Ото як почнеш без міри варнякати й до-тепувати, при першій же спбтичці неодмінно впадеш і скотишся в нестерпуче скалозубство. Припни свого язика. Зважуй і обмізковуй кожне слово, перш ніж воно тобі з уст зірветься, і знай: прибились ми оце в таку місцину, де з Божої помоги і завдяки потузі моєї правиці сторицею прибільшило собі і слави, і багатства.

Санчо щонайщиріше своєму панові прирікся зашити собі губу й радше язика відкусити, ніж бовкнути щось нерозважне й недоречне, хай пан не клопочеться: що вони за птиці, з його поступування не дошоло-пає ніхто.

Дон Кіхот перебрався, прип'яв меча на шабельтасі, накинув шарла-тову кирею на рамена, накрився шличком зеленої саєти, якого піднесли йому послугачки, і в такому строї вийшов до просторої зали, де його чекали кралі, вишикувавшись двома шпалерами й держачи начиння мити руки; весь цей обряд звершено з безліччю присідань та чолом-биттів. Та ось з'явилося дванадцятеро пажів, з маршалком на чолі, аби відвести Дон Кіхота в їдальню, де його чекали каштеляни. Обступивши його, пажі з великою помпою і маєстатом впровадили його до другої зали, де стояв сутий стіл, налаштований лише на чотири куверти. На порозі вітали його дук, дукиня і якийсь вельбучний сповідальник, з тих, хто пастирує при княженецьких дворах; з тих, хто не родившись князем сам, не годен родом князів навчити, як їм шануватися; з тих, хто так і пнеться міряти велич потентатів убогістю власної душі; з тих, хто прагнучи схилити свою паству до поміркованості, обертає її на ску-парів; ось якого розбору, певне, був той вельбучний сповідальник, який вкупі з дук ом та дукинею вийшов назустріч Дон Кіхотові. Після тисячі привітань навзаєм Дон Кіхота обстали й повели до столу. Дук запросив Дон Кіхота сісти на покуті, і хоч той відмагався, але, проханий не раз і не два, мусив здатися. Сповідальник умостився напроти, а дук та дукиня обабіч.

Приявний при цьому Санчо очманів і збаранів, пантруючи, як величають його пана такі можновладці. А як побачив, скільки припрохував та улещував дук Дон Кіхота, садовлячи, сказав:

— Як ваші милості дозволять, я розкажу, що в нашім селі вийшло за столом при розсаджуванні гостей.

На сім слові Дон Кіхот аж стенувся, очевкцячки, потерпаючи, як би Санчо не ляпнув якоїсь дурниці. Санчо глипьув на свого пана, збагнув що й до чого і сказав:

— Не бійтеся, вашець, паночку мій, що я зіб'юсь на манівці або ж бевкну щось несусвітне, я ж бо не забув свіжих порад йогомості щодо того, як тра говорити, багато чи мало, добре чи зле.

— Щось мені не в пам'ятку, Санчо,— відповів Дон Кіхот,— говори що хоч, але щоб коротше. [482]

— Те, що ви почуєте,— заявив Санчо,— свята правда, тим паче, що мій пан Дон Кіхот, присутній тут, не дасть мені збрехати.

— Про мене,— обізвався Дон Кіхот,— бреши скільки влізе, Санчо, я тебе за поли не ловитиму. Ось тільки обмисли, на що бити.

— Та я вже гадав-перегадав, десять разів міряв, а раз утнув, зараз осьосьо побачите.

— Добре,— сказав Дон Кіхот,— якби ваші високості витурили цього штурпака, а то він нацвенькає нісенітниць.

— Життям дуковим свідчуся,— промовила дукиня,— Санчо не відійде од мене й на ступінь. Я його дуже люблю і знаю, який він великий розумниця.

— Подовж, Боже, вашій святості гарних днів,— ознаймив Санчо,— за добру думку про мене, хоть я її і не вартий. А річ моя ось об чім. Один шляхтич, мій односелець, тяжко багатий і мостивий, адже він з роду Аламос де Медіна дель Кампо, одружений з доньєю Менісією де Кі-ньйонес, донькою дона Алонса де Мараньйони, лицаря закону Святого Якова, утоплого в Еррадурі, ще через нього кілька років тому зчинилася в нашім селі буча, в якій, якщо не помиляюсь, брав участь і мій пан Дон Кіхот, і тоді ж таки збито на яєшню Томасілья Лобуряку, Баль-бастрового коваленка...