Дорога в нікуди - Сторінка 41

Сеньйора, допоможіть мені сказати такі слова, які переконають вас! Ідіть до нього зі мною, вислухайте і проводите його! Ваше серце зрозуміє це останнє бажання, для якого дуже не гідна і груба моя мова, щоб я міг її висловити!

Відчуваючи серйозність нападу, бачачи засмучене обличчя, безладний одяг, вже злегка заражена шаленим хвилюванням старої людини, Консуело вимовила:

— Хай вибачить бог його грішну душу, якщо це так, як ви говорите, добра людина. Куди ж ви кличете мене?

— В тюрму, сеньйора. Це не злочинець, хоча і звинувачений в перестрілці з митницею. Ніхто не вірить в його злочинність, бо так його знищив Ван-Конет, син губернатора. Гравелот вдарив цього негідника за підлий вчинок. Помста, страх втратити вигідну наречену загубили Гравелота. Але немає часу розповідати все. Я бачу, ви зглянулися, і ваша прекрасна душа блідне, як ваше обличчя, чуючи про злочин. Ось його останнє бажання, і судить, чи може так сказати чорна душа: "Стомадор, звернися до першій жінці, яку зустрінеш. Якщо вона стара, вона буде мені мати, якщо молода, — стане сестрою, якщо дитина, — стане моєю дочкою ". Судить же, чого не отримав

вмираючий і як жорстоко відмовити йому, тому що він хворий, нерухомий і готується померти!

Ця мова, повна природного страждання, страшне звинувачення її чоловіка, від чого сумно здригнулося вже щось непоправне в душі молодої жінки, відвели всі коливання Консуело. Вона зважилася.

— Я не відмовлю вам, — сказала Консуело. — Є причина для цього, і вона досить

похмура, щоб я намагалася її пояснити. Ходімо. Ведіть мене. Як ми пройдемо?

— О, вибачте! Тільки через підкоп. Втеча не вдалося, — відповів радісний Стомадор, готовий з подяки нести на руках це миле створіння, яке так відважно вирішило наразити себе на небезпеку. — Вірте чи ні, як хочете, але, щонайменше, двадцять звернень було з мого боку, і всі вони не мали успіху. І я не шкодую, — додав він, — тому що мені судилося ... Ви розумієте, що це правда, сеньйоро.

Незважаючи на душевний морок, який більш нагадує смерть, ніж гарячкове збудження Давенанта, Консуело не могла втриматися від посмішки, слухаючи наївні лестощі і багато іншого, що, поспішно крокуючи поруч з нею, говорив Стомадор, поки хвилин через п'ятнадцять вони не прослизнули в двері крамничного двору. Сумлінність Стомадора була тепер цілком ясна Консуело, тому, хоча і з засоромленням, що викликалося незвичністю небезпечної події, вона все ж хоробро заглянула в слабо освітлену ліхтарем вузьку шахту, сказавши:

— Я вся перемажусь. Дайте мені загорнутися в що-небудь.

За той час, що вони йшли, з розмови зі Стомадором їй цілком грубо і бридко прояснилось серце її чоловіка, як ніби відкрилися хворі нутрощі квітучого на вигляд тіла, повні виразок. І вона хотіла вислухати вирок свій від засудженого, який невідомо для себе розплутав брудну брехню.

Швидше кішки, яка забирає стрибком мишу, Стомадор кинувся в свою кімнату, повернувшись з простирадлом, досить чистим. Закутавшись з головою, Консуело побачила лице Тергенса, яке виглянуло знизу . Її охопив глибокий інтерес до підприємства, похмурість і трепет якого чимось відповідали її стражданням.

— Ще все тихо, — з полегшенням прошепотів Стомадор. — Ніч милостива до Джеймса ... Але обдумано ж все дійсно блискуче!

Молоденька жінка з обличчям самої совісті здавалася Стомадору довірливою дівчинкою. Він ширяв біля неї, дбайливо підтримуючи при спуску.

— Клянуся терновим вінцем! Ви — справжні чоловіки! — вимовила Консуело, заглянувши в моторошний тунель, похмуро осяяний зіркою ліхтаря. Дійсно, не можна було не захопитися цією роботою. — Хоч це втіха мені, — додала вона, залишивши крамаря в подиві щодо сенсу свого зауваження.

Тим часом саме положення в'язниці проти закутка двору вказувало істину слів її засмученого провідника. Тепер Консуело вважала прямим обов'язком своїм загладити чимось зло, нанесене її чоловіком; вона поспішала і пробиралася зігнувшись. Ботредж, вражений її виглядом, мовчав, притиснувшись до стіни проходу, щоб пропустити жінку. Вона наступила йому на руку, але він навіть не поворухнувся. Тергенс поповз вперед і сів у другого виходу, простягнувши ноги. Консуело і крамар переступили

через його ноги з більшою зручністю, ніж минаючи довгий тулуб Ботреджа. На щастя всіх дійових осіб тюремної драми, вітер дув їм в обличчя. Піднімаючись сходами дерев'яних сходів, Консуело вибралася нагору. Кинувши простирадло в отвір, вона нечутно пройшла за Стомадором ті десять кроків, які відділяли підкоп від дверей лазарету, і, притискаючись до стіни кута, ковзнула в яскраве приміщення. З усіх маніпуляцій проходу до дверей і назад ці два кроки під прикриттям вузької дверної площині були найгострішим випробуванням ризику. Огрядний Стомадор, як і перший раз, ліг у двері на бік, підтягшись потім на руках. Консуело притискалася до стіни спиною, розставивши руки і відкинувши голову. Такі ж заходи приймалися усіма, не виключаючи Факрегеда, і якщо взяти до уваги, що за час дії було всього тринадцять проходжень різних людей з дверей і в двері лазарету, причому ніхто не зашумів, не спіткнулася, то стане ясним, яке напруження витрачено було на цій крихітнішій ділянці таємної боротьби.

До моменту її появи Давенант вже забув, хто може прийти. Його безладна мова, торкнувшись батька, втечі, Ван-Конета, дивної тактики адвоката, ставала утрудненою. Коли він замовкав, Галеран говорив з ним, зміцнюючи його, як міг, міркуваннями про можливість відстрочки виконання вироку. Уже він хотів попрощатися і піти, не вірячи в пошуки Стомадора і усвідомлюючи, що небезпека зростає, як Давенант сказав:

— Віддайте срібного оленя Роені і Еллі Футроз. Не знаю, коли це було.

— Зараз або минулої ночі, здавалося мені, що я бачив на столі свічку, запалену днем. У вікно вривався вітер, але полум'я свічки не ворушилося, не згасало, лише швидко танула ця свічка ...

Факрегед відкрив двері, пропустивши Стомадора і молоду жінку, яка з жахом глянула на розпростерту людину. Його змучене і ясне обличчя ще не встигло втратити свій, далекий всьому, вираз. Лекан, якого Стомадор приголомшив при вході заявою:

"Це племінниця начальника тюрми!" — силою тягнув тепер за рукав Факрегеда, щоб отримати пояснення того, що відбувається і відпроситися бігти. Вони пішли.

— Це я ... це я, — твердив Стомадор. — Я знайшов цю фею, а не Ботредж ... це божество ... це втіха, цього лицаря-дівчинку. Вона дівчинка. Я, може бути, раз тридцять зупиняв всяких відповідних осіб!

Впалий було настрій Галерана піднялося на небувалу висоту. У цю ніч все

краще людських сердець розкривалося перед ним і неможливе ставало

простим.

— Ви піддаєтеся найбільшої небезпеки, — сказав Галеран молодій жінці,

здогадуючись про її положення в житті з одного погляду на неї. — Якщо нас всіх накриють, не минути бою, і, хоча ми вас не дамо чіпати, ризик все ж величезний.

— Для мене це не так страшно, — відповіла Консуело, з гордим виглядом людини, яка знає себе. — Можуть бути тільки неприємності, але я на це пішла.

"Хто ж вона?" — думали всі, відчуваючи, що Консуело не бадьорить, а говорить правду. В камері повіяло неясною надією. Давенант глибоко зітхнув. Темна вода тимчасово пішла з його свідомості, і, безмірно щасливий тим вищим, що випало на його долю серед мук і страху, він оживився.

— Свідомість моя прояснилася, — заговорив Давенант. — Мої марення привели вас сюди; це була не зовсім маячня, — додав він, вже шкодуючи істоту, що несе так багато відради одним звуком свого голосу, таке справжнє — те саме, таке дивовижне і прекрасне, як нібито він сам придумав його. — О, — сказав Давенант, — я спокійний, я дорівнюю тепер самим живим серед живих. Ідіть! Вибачте і йдіть.

— Але стривайте. Я ще не отямилася, а ви мене вже женете. Ви засуджені до смерті, нещасна людина?

— Бачачи вас, хочеться сказати, що я засуджений до життя. Зачеплена шляхетним тоном цього тужливого жарту, Консуело змусила себе відмовитися від власного страждання і, ставши біля ліжка, схилилася, поклавши руку на груди Тіррея.

— У цей момент я не зовсім чужа вам людина. Ви будете жити. Чи правда все те, що розповів мені мій провідник про ваше зіткнення з Ван-Конетом?

— Так — сказав Давенант, захоплений і здивований її рішучим і милим обличчям. – Але кожен вчинив би так, як вчинив я. У присутності своєї коханки, приятелів, проїжджаючи з пиятики до нічого не підозрюючи про його пригоди нареченої, про що хвалився, публічно принижуючи її; тут же за столом цей чоловік захотів образити і грубо образив одну проїзджу жінку. Чимало дісталося від нього і мені. Я вдарив його в ім'я любові.

Консуело сплеснула руками і закрила обличчя. Не втримавши сльози, вона опустила голову, плачучі голосно і гірко, як побита дитина.

-Не шкодуйте, не страждайте так сильно! — сказав Давенант. — Навіщо я розповів вам все це?

— Так було необхідно, — зітхнула нещасна, піднімаючись з табурета, на який

сіла, коли Давенант почав з нею говорити. — Але я нічого не знала! Я — Консуело Ван-Конет, дружина Георга Ван-Конета, яка вас врятує. Я йду. Вірте мені. Швидше проводите мене.

Від її слів стало тихо, і всі заціпеніли. Відбулася та метушня мовчання, коли

оглушення подією перевершує силою можливість негайно відгукнутися на нього розумним словом. Давенант голосно сказав:

— Я врятований. А ви? Чим я вас потішу? Не проклинайте мене!

Усе неясне, викликане поведінкою Консуело, стало на своє місце, і Стомадор злякався.

— Вибачте ... — бурмотів він, — благаю вас, не розкривайте нікому, що так сталося, Не винищуйте нас всіх!

Консуело тільки посміхнулася йому. Кинувши засудженому теплий погляд, вона квапливо вийшла, супроводжувана Стомадором і панічним поглядом Лекана. Давенант не зміг більше нічого сказати жінці, яка так тяжко підвернулася під удар. Галеран витягнув з-під його подушки револьвер і махнув йому рукою, шепнув:

— Чекай, а через півгодини вимагай лікаря.

Камера спорожніла.

Донезмоги зраділий Лекан бурмотів:

— Швидше, швидше!

І, як тільки три людини, один за іншим, зникли в підкоп, шепнув слідом Стомадору:

— Ящик ... Два ящика, підставити до цій дірі, ми засиплемо її.

Слова Лекана почув Тергенс. Зрозумівши все значення такої пропозиції, він, коли прохід спорожнів, приволік два ящика і поставив їх один на інший так, що дошка верхнього закрила знизу отвір.

— Що ж це таке? — сказав Ботредж Тергенсу.

— Мовчи.