Дубровський - Сторінка 13

Іди до своєї кімнати. Ти, косий, ти, мені здається, хлопець не промах.— Віддай перстень і йди додому.

Хлопець розтулив кулак і показав, що в його руці не було нічого.

— Якщо ти мені у всьому признаєшся, так я тебе не відшмагаю, дам ще п'ятака на горіхи. А ні, то я з тобою зроблю те, чого ти й не сподіваєшся. Ну!

Хлопчик не відповів ні слова і стояв, понуривши голову і прибравши вигляд справжнього дурника.

— Добре,— сказав Кирило Петрович,— замкнути його куди-небудь, та дивитись, щоб він не втік, а то з усього дому шкуру спущу.

Степан відвів хлопчика на голубник, замкнув його там і приставив дивитись за ним стару пташницю Агафію.

— Зараз їхати до міста за справником,— сказав Кирило Петрович, провівши хлопчика очима,— та як можна швидше.

"Тут немає ніякого сумніву. У неї й досі зносини з проклятим Дубровським. Та невже і справді вона кликала його на допомогу? — думав Кирило Петрович, походжаючи по кімнаті і сердито насвистуючи Перемоги грім.— Може, я нарешті напав на його гарячі сліди, і він від нас не викрутиться. Ми скористаємося цим випадком. Ага! дзвінок, слава богу, це справник".

— Гей, привести сюди хлопчиська спійманого. Тимчасом візок в'їхав на подвір'я і знайомий нам уже справник зайшов у кімнату весь запорошений.

— Славна звістка,— сказав йому Кирило Петрович,— я спіймав Дубровського.

— Слава богу, ваше превосходительство,— сказав справник з виглядом зраділим,— де ж він?

— Тобто не Дубровського, а одного з його зграї. Зараз його приведуть. Він допоможе нам піймати самого отамана. Ось його і привели.

Справник, що чекав грізного розбійника, був здивований, побачивши 13-літнього хлопчика, досить кволого на вигляд. Він здивовано повернувся до Кирила Петровича і чекав пояснення. Кирило Петрович став тут-таки розповідати вранішню подію, не згадуючи однак про Марію Кирилівну.

Справник вислухав його з увагою, щохвилини поглядаючи на маленького негідника, який, прикинувшись дурником, здавалось, не звертав ніякої уваги на все, що діялось навколо нього.

— Дозвольте, ваше превосходительство, переговорити з вами на самоті,— сказав нарешті справник.

Кирило Петрович повів його в другу кімнату і замкнув за собою двері.

Через півгодини вони вийшли знову в залу, де невільник чекав вироку своєї долі.

— Пан хотів,— сказав йому справник,— посадити тебе в міський острог, відшмагати нагаями і заслати потім на поселення, але я заступився за тебе і попросив тобі прощення. Розв'язати його.

Хлопчика розв'язали.

— Дякуй же панові,— сказав справник. Хлопчик підійшов до Кирила Петровича і поцілував у нього руку.

— Іди собі додому,— сказав йому Кирило Петрович,— та надалі не крадь малини по дуплах.

Хлопчик вийшов, весело стрибнув з ґанку і пустився бігцем, не оглядаючись, через поле в Кістеньовку. Добігши до села, він зупинився біля напіврозваленої хатини, першої з краю, і постукав у віконце; віконце піднялось, і стара жінка виглянула.

— Бабусю, хліба,— сказав хлопчик,— я зранку нічого не їв, помираю з голоду.

— Ах, це ти, Митю, та де ж ти пропадав, бісеня,— відповіла стара.

— Після розповім, бабусю, ради бога, хліба.

— Та зайди ж до хати.

— Ніколи, бабусю, мені треба побігти ще в одне місце. Хліба, ради Христа, хліба.

— Який непосидючий,— пробурчала стара,— на ось тобі скибочку,— і сунула у віконце шматок чорного хліба. Хлопчик жадібно його вкусив і жуючи миттю подався далі.

Починало смеркати. Митя пробирався токами і городами до Кістеньовського гаю. Дійшовши до двох сосон, що стояли передовою сторожею гаю, він зупинився, оглянувся на всі боки, свиснув свистом пронизливим і уривчасто і став слухати; легкий і протяжний свист почувся йому у відповідь, хтось вийшов із гаю і наблизився до нього.

РОЗДІЛ XVIII

Кирило Петрович ходив туди й сюди по залу, голосніше, ніж звичайно, насвистуючи свою пісню; весь дім був у русі, слуги бігали, дівки метушилися, у сараї кучери запрягали карету, на подвір'ї юрмився народ. У вбиральній панночки перед дзеркалом дама, оточена служницями, вбирала бліду, нерухому Марію Кирилівну, голова її млосно хилилась під вагою брильянтів, вона злегка здригалась, коли необережна рука колола її, але мовчала, безтямно дивлячись у дзеркало.

— Чи скоро? — почувся під дверима голос Кирила Петровича.

— Зараз,—відповіла дама,—Маріє Кирилівно, встаньте, подивіться; чи гарно?

Марія Кирилівна встала і не відповіла нічого. Двері відчинились.

— Молода готова,— сказала дама Кирилові Петровичу,— накажіть сідати в карету.

— З богом,— відказав Кирило Петрович і, взявши зі столу образ,— підійди до мене, Машо,— сказав він їй розчуленим голосом,— благословляю тебе...— Бідна дівчина упала йому в ноги і заридала:

— Татоньку... татоньку...— говорила вона в сльозах, і голос її завмирав. Кирило Петрович спішив її благословити, її підняли і майже понесли в карету. З нею сіла весільна мати і одна із служниць. Вони поїхали до церкви. Там наречений вже їх чекав. Він вийшов назустріч молодій і його вразила її блідість і дивний вигляд. Вони разом зайшли в холодну, порожню церкву, за ними замкнули двері. Священик вийшов з вівтаря і зараз же почав. Марія Кирилівна нічого не бачила, нічого не чула, думала про одне; з самого ранку вона чекала Дубровського, надія ні на хвилину її не покидала, та коли священик звернувся до неї з звичайними запитаннями, вона здригнулась і обмерла — але ще зволікала, ще чекала; священик, не дочекавшись її відповіді, вимовив безповоротні слова.

Обряд було скінчено. Вона почувала холодний поцілунок нелюбого чоловіка, вона чула веселі поздоровлення присутніх і все ще не могла повірити, що життя її навіки було сковане, що Дубровський не прилетів визволити її. Князь звернувся до неї з ласкавими словами, вона їх не зрозуміла, вони вийшли з церкви, на паперті юрмились селяни з Покровського. Погляд її швидко їх оббіг і знову став таким же безтямним. Молоді сіли разом в карету і поїхали до Арбатова; туди ж вирушив і Кирило Петрович, щоб зустріти там молодих. На самоті з молодою дружиною князь нітрохи не був збентежений її холодним виглядом. Він не став докучати їй солодкими признаннями і смішним захопленням, слова його були прості і не вимагали відповіді. Таким чином проїхали вони близько десяти верст, коні мчали швидко по вибоях польової дороги, і карета майже не хиталася на своїх англійських ресорах. Раптом почулись крики погоні, карета зупинилась, юрба озброєних людей оточила її, і чоловік у півмасці, відчинивши дверцята з боку, де сиділа молода княгиня, сказав їй: "Ви вільні, виходьте". "Що це значить,— закричав князь,— хто ти такий?.." "Це Дубровський",— сказала княгиня. Князь, не розгубившись, вихопив з бокової кишені дорожній пістолет і вистрілив у маскованого розбійника. Княгиня скрикнула і з жахом закрила обличчя обома руками. Дубровський був поранений у плече, кров показалась. Князь, не гаючи ні хвилини, вийняв другий пістолет, але йому не дали часу вистрілити, дверцята відчинились, і кілька дужих рук витягли його з карети і вирвали у нього пістолет. Над ним заблищали ножі.

— Не займати його!—закричав Дубровський, і похмурі його спільники відступили.

— Ви вільні,— продовжував Дубровський, звертаючись до блідої княгині.

— Ні,— відповіла вона.— Пізно, я обвінчана, я дружина князя Верейського.

— Що ви кажете,— закричав у відчаї Дубровський,— ні, ви не дружина його, вас було приневолено, ви ніколи не могли згодитись...

— Я згодилась, я дала клятву,— заперечила вона з твердістю,— князь мій чоловік, накажіть звільнити його і залиште мене з ним. Я не обманювала. Я чекала вас до останньої хвилини... але тепер, кажу вам, тепер пізно. Пустіть нас.

Але Дубровський вже її не чув, біль рани і сильні хвилювання душі позбавили його сили. Він упав біля колеса, розбійники оточили його. Він встиг сказати їм кілька слів, вони посадили його верхи, двоє з них його підтримували, третій взяв коня за повід, і всі поїхали в сторону, лишивши карету посеред дороги, людей зв'язаних, коней випряжених, але не пограбувавши нічого і не проливши жодної краплі крові у відплату за кров свого отамана.

РОЗДІЛ XIX

Посеред дрімучого лісу, на вузькій галявинці здіймалось маленьке земляне укріплення, що складалося з валу й рову, за якими було кілька куренів і землянок.

Надворі безліч людей, в яких за різноманітністю одежі і загального озброєння можна було зразу ж пізнати розбійників, обідали, сидячи без шапок, навколо братського казана. На валу біля маленької гармати сидів вартовий, підібгавши під себе ноги; він пришивав латку на певну частину свого одягу, орудуючи голкою з майстерністю, що виявляла досвідченого кравця, і щохвилини поглядав на всі боки.

Хоч якийсь ківшик кілька разів переходив з рук у руки, дивне мовчання панувало в цій юрбі; розбійники пообідали, один по одному вставав і молився богу, деякі розійшлись по куренях, а інші розбрелись по лісі або прилягли заснути, за російським звичаєм.

Вартовий кінчив свою роботу, струснув свою одежину, помилувався на латку, приколов до рукава голку, сів на гармату верхи і заспівав на все горло меланхолійну старовинну пісню:

Не шуми, мати, зелена дібровонько,

Не заважай молодцеві думу думати.

В цей час двері одного з куренів відчинилися, і бабуся в білому чепці, охайно й манірно одягнута, показалась на порозі.— "Годі тобі, Стьопко,— сказала вона сердито,— пан спочиває, а ти, знай, горлаєш; нема у вас ні совісті, ні жалості". "Вибач, Єгорівно,— відповів Стьопка,— гаразд, більше не буду, нехай він собі, наш батечко, спочиває та видужує". Бабуся пішла, а Стьопка став походжати по валу.

В курені, з якого вийшла стара, за перегородкою поранений Дубровський лежав на похідному ліжку. Перед ним на столику лежали його пістолети, а шабля висіла в головах. Землянка застелена і обвішана була багатими килимами, в кутку стояв жіночий срібний туалет і трюмо. Дубровський тримав у руці розкриту книгу, але очі його були закриті. І старенька, поглядаючи на нього з-за перегородки, не могла знати, чи заснув він, чи тільки задумався.

Раптом Дубровський здригнувся: в укріпленні знялася тривога, і Стьопка просунув до нього голову у віконце. "Батечку, Володимире Андрійовичу,—закричав він,—наші знак подають, нас шукають". Дубровський скочив з ліжка, схопив зброю, і вийшов з куреня.