Дядечків сон - Сторінка 7

Я не відмагаюся, Зіно: я хотіла бачити тебе за Мозгляковим. Мені важко було дивитися на твою безперервну тугу, твої страждання, котрі я спроможна зрозуміти (хоч би що ти думала про мене!) й котрі отруюють мій сон ночами. Я впевнилася нарешті, що сама тільки значна зміна в твоєму житті може врятувати тебе! І ця зміна — заміжжя. Ми небагаті й не можемо їхати, скажімо, за кордон. Тутешні осли дивуються, що тобі двадцять три роки й ти не заміжня, і вигадують про це небувальщину. Але невже ж я видам тебе за тутешнього радника чи за Івана Івановича, нашого стряпчого? Чи є для тебе тут чоловік? Мозгляков, звичайно, пуста людина, але він усе ж кращий за них усіх. Він порядної фамілії, в нього є рідня, в нього є півтораста душ; це все-таки краще, ніж жити крючками, та хабарами, та бозна-якими пригодами; тому я й кинула на нього мій погляд. Але, присягаюся тобі, я ніколи не мала справжньої до нього симпатії. Я певна, що сам Всевишній попереджав мене. І якби бог послав хоч тепер щось краще— о! як добре тоді, що ти ще не подала йому слова! Ти ж сьогодні нічого певного не сказала йому, Зіно?

— Навіщо так ламатися, мамо, коли вся справа в двох словах? — дратівливо промовила Зіна.

— Ламатися, Зіно, ламатися! І ти могла сказати таке слово матері? Але що я! Ти давно вже не віриш своїй матері! Ти давно вже вважаєш мене за свого ворога, а не за матір.

— Е, годі, мамо! Чи нам з вами за слово сперечатися! Хіба ми не розуміємо одна одну? Був, здається, час зрозуміти!

— Але ти ображаєш мене, дитино моя! Ти не віриш, що я готова рішуче на все, на все, щоб улаштувати долю твою!

Зіна глянула на матір глузливо й з досадою.

— Та чи не хочете ви мене видати за цього князя, щоб улаштувати долю мою? — спитала вона з чудною усмішкою.

— Я нічого не говорила про це, але до слова скажу, що коли б трапилось тобі вийти за князя, то це було б щастям твоїм, а не безумством...

— А я вважаю, що це просто нісенітниця! — запально вигукнула Зіна.— Нісенітниця! Нісенітниця! Я вважаю ще, мамо, що в вас забагато поетичних натхнень, ви жінка-поет, в цілковитому розумінні цього слова; вас тут і називають так. У вас безперервно проекти. Немож-

ливість і нісенітність їх вас не зупиняють. Я передчувала, коли ще князь тут сидів, що в вас це на думці. Коли дурів Мозгляков і впевняв, що треба одружити цього старого, я прочитала всі думки: ваші на вашому обличчі. Я ладна закластися, що ви про це думаєте і тепер до мене з цим же під'їздите. Та ваші безперервні проекти щодо мене починають мені до смерті набридати, починають мучити мене, тож прошу вас не казати мені про це ні слова, чуєте, мамо,— ні слова, і я б хотіла, щоб ви це затямили! — Вона задихалась від гніву.

— Ти дитина, Зіно,— роздратована, хвора дитина! — відповіла Марія Олександрівна розчуленим, слізливим голосом.— Ти розмовляєш зо мною неповажливо й ображаєш мене. Жодна мати не знесла б того, що зношу я від тебе день у день! Та ти роздратована, ти хвора, ти страждаєш, а я мати і передусім християнка. Я повинна терпіти й прощати. Але одне слово, Зіно: якби я й справді мріяла про цей шлюб,— чому саме ти вважаєш це все нісенітницею? На мою думку, Мозгляков ніколи не казав нічого розумнішого, як тоді, коли доводив, що князеві потрібне одруження, звісно, не з цією нечупарою На-стасією. Тут уже він забрехався. ,

— Слухайте, мамо! Скажіть прямо: ви це питаєте тільки так, з цікавості, а чи з наміром?

— Я питаю тільки: чому це здається тобі такою нісенітницею?

— Ой досада! Випаде ж отака доля! — скрикує Зіна, тупнувши ногою від нетерпіння.— Ось чому, коли ви досі цього не знаєте: не кажучи вже про всі інші безглуздо-щі, скористуватися з того, що стариган на дитячий розум зійшов, обдурити його, вийти за нього, за каліку, щоб витягти в нього його гроші й потім кожного дня, кожної години бажати його смерті, по-моєму, це не тільки нісенітниця, а ще й така ницість, така ницість, що я не вітаю вас з такими думками, мамо!

З хвилину тривала мовчанка.

— Зіно! А пам'ятаєш, що було два роки тому? — спитала раптом Марія Олександрівна.

Зіна здригнулась.

— Мамо! — мовила вона суворим голосом.— Ви урочисто обіцяли мені ніколи не нагадувати про це!

— А тепер урочисто прошу тебе, дитино моя, щоб ти дозволила мені один тільки раз порушити цю обіцянку, якої я ніколи досі не порушувала. Зіно! Настав час рішучої розмови між нами. Ці два роки мовчання були

7*

195

жахливі! Так не може тривати!.. Я ладна навколішках благати тебе, щоб ти дозволила мені говорити. Чуєш, Зіно: рідна мати благає тебе навколішках! Разом із цим даю тобі урочисте моє слово — слово нещасної матері, яка палко кохає свою дочку,— що ніколи, ні в якому разі, ні за яких обставин, навіть коли б ішлося про врятування життя мого, я вже не говоритиму більше про це. Це буде востаннє, але тепер — це конче потрібно!

Марія Олександрівна розраховувала на повний е.фект.

— Говоріть,— сказала Зіна, помітно бліднучи.

— Дякую тобі, Зіно. Два роки тому до покійного Миті, твого маленького брата, ходив учитель...

— Але навіщо ви так урочисто починаєте, мамо! До чого все це красномовство, всі ці подробиці, котрі зовсім непотрібні, котрі важкі й котрі нам обом надто відомі? — з якоюсь злісною огидою перебила її Зіна.

— До того, дитино моя, що я, твоя мати, змушена тепер виправдуватися перед тобою! До того, що я хочу подати тобі всю цю справу зовсім з іншого погляду, а не з того помилкового, з якого ти звикла дивитися на неї. До того, нарешті, щоб ти краще зрозуміла висновок, який я маю з усього цього зробити. Не думай, дитино моя, що я хочу гратися твоїм серцем! Ні, Зіно, ти знайдеш у мені справжню матір і, може, обливаючись слізьми, в ногах у мене, в ногах у ницої жінки, як ти допіру назвала мене, сама проситимеш примирення, яке ти так довго, так зневажливо досі відкидала. Ось чому я хочу виказати все, Зіно, все від самого початку; інакше я мовчу!

— Говоріть,— повторила Зіна, від усього серця проклинаючи потребу красномовства своєї матінки.

— Я кажу далі, Зіно: цей учитель повітової школи, сливе хлопець іще, справляє на тебе цілком незрозуміле мені враження. Я надто покладалась на твою розсудливість, на твою благородну гордість і, головне, на його мізерність (бо треба ж казати все), щоб хоч щось підозрювати між вами. І раптом ти приходиш до мене й рішуче заявляєш, що наміряєшся віддатися за нього! Зіно! Це був кинджал у моє серце! Я скрикнула і знепритомніла. Але... ти все це пам'ятаєш! Звісно, я визнала за потрібне застосувати всю свою владу, яку ти називала тиранством. Подумай: хлопець, дяків син, з дванадцятьма карбованцями на місяць платні, базграч нікчемних віршиків, що їх, з жалю, друкують у "Библиотеке для чтения", і тільки мастак базікати про того клятого Шек-спіра,— цей хлопець — твій чоловік, чоловік Зінаїди Мос-кальової! Та це ж гідне Флоріана й його пастушків! Прости мене, Зіно, але самий уже спогад виводить мене з себе! Я відмовила йому, та жбдна влада не може зупинити тебе. Твій батько, звісно, тільки лупав очима й навіть не збагнув, що я стала йому пояснювати. Ти не уриваєш із цим хлопцем зносин, навіть побачень, а що най-жахливіше, ти наважуєшся листуватися з ним. По місту вже починають ширитися чутки. Мене починають шпигати натяками; вже зраділи, вже засурмили в усі роги, і раптом усі мої віщування збуваються найурочистішим чином. Ви за щось сваритесь; він виявляється цілком невартим тебе... хлопчаком (я ніяк не можу назвати його чоловіком!) і погрожує тобі поширити по місту твої листи. При цій погрозі ти, сповнена обурення, втрачаєш самовладання й даєш ляпаса. Так, Зіно, я знаю й це! Я все, все знаю! Нещасний того ж дня показує один із твоїх листів негідникові Заушину, і за годину цей лист уже в Наталії Дмитрівни, в смертельного ворога мого. Того ж вечора цей божевільний, розкаюючись, робить безглузду спробу чимось отруїти себе. Одно слово, скандал' виходить жахливий! Ця нечупара Настасія прибігає до мене перелякана, з страшною звісткою: вже цілу годину лист у руках в Наталії Дмитрівни; за дві години все місто знатиме про твою ганьбу! Я перемогла себе, я не знепритомніла,— але яких ударів ти завдала мені в серце, Зіно! Ця безсоромна, цей недолюдок, Настасія вимагає двісті карбованців сріблом і за це присягається добути листа назад. Я сама, в легких черевиках, по снігу, біжу до жида Бумштейна і застановляю мій фермуар — пам'ятку праведниці, моєї матері! За дві години лист у моїх руках. Настасія вкрала його. Вона зламала шкатулку, і — честь твою врятовано,— доказів нема! Але в якій тривозі ти примусила мене прожити той жахливий день! Другого ж дня я помітила, вперше скільки живу, декілька сивих волосин на голові моїй. Зіно! Ти сама розміркувала тепер про вчинок цього хлопця. Ти сама тепер погоджуєшся, і, може, з гіркою усмішкою, що було б украй нерозсудливо довірити йому долю свою. Але відтоді ти мучишся, ти терзаєшся, дитино моя; ти не можеш забути його, чи, краще сказати, не його,— він завжди був невартий тебе,— а примару свого минулого щастя. Цей нещасний тепер на смертному одрі; кажуть, у нього сухоти, а ти,— ангел доброти! — ти не хочеш за його життя виходити заміж, щоб не розшматувати його серця, бо він досі ще мучиться ревнощами, хоч я певна, що він ніколи не кохав тебе справжнім, високим коханням! Я знаю, що, почувши про домагання Мозглякова, він шпигував, підсилав, випитував. Ти щадиш його, дитино моя, я розгадала тебе, і бог бачить, якими гіркими слізьми обливала я подушку мою!..

— Та облиште це все, мамо! — перебиває Зіна в невимовній тузі.— Дуже потрібна тут ваша подушка,— додає вона ущипливо.— Не можна без декламацій та вивертів!

— Ти не ймеш мені віри, Зіно! Не дивись на мене вороже, дитино моя! Я не висушувала очей ці два роки, але ховала від тебе мої сльози, і, присягаюся тобі, я багато чим змінилася сама за цей час! Я давно зрозуміла твої почуття і, каюсь, аж тепер звідала всю силу твоєї туги. Чи можна винуватити мене, друже мій, що я дивилася на цю прив'язаність, як на романтизм, навіяний цим клятим Шекспіром, котрий, як на те, суне свого носа скрізь, де його не питають. Яка мати осудить мене за мій тодішній переляк, за вжиті заходи, за суворість мого суду? Але тепер, тепер, бачачи твої дворічні страждання, я розумію й ціную твої почуття.