Дядечків сон - Сторінка 8

Повір, що я зрозуміла тебе, може, багато краще, ніж ти сама себе розумієш. Я певна, що ти любиш не його, цього ненатурального хлопця, а золоті мрії свої, своє втрачене щастя, свої високі ідеали. Я сама любила і, може, дужче, ніж ти. Я сама страждала; в мене теж були свої високі ідеали. І тому-то хто може звинуватити мене тепер і перед усім чи можеш ти звинуватити мене за те, що я вважаю шлюб з князем найспасеннішим, найпотрібнішим для тебе актом у нинішньому твоєму становищі?

Зіна здивовано слухала всю цю довгу декламацію, чудово знаючи, що матінка ніколи не впаде в такий тон без причини. Але останнє, несподіване закінчення зовсім зчудувало її.

— То невже ви серйозно поклали видати мене за цього князя? — скрикнула вона, вражено, мало не перелякано дивлячись на свою матір.— Виходить, це вже не самі мрії, не проекти, а твердий ваш намір? Виходить, я вгадала? І... і... як це заміжжя врятує мене й потрібне в нинішньому моєму становищі? І... і... як це все пов'я: зується з тим, що ви тепер наговорили,— з усією цією історією?.. Я рішуче не розумію вас, мамо!

— А я дивуюся, mon ange1, як можна не розуміти всього цього! — вигукує Марія Олександрівна, запалюючись і сама.— По-перше, вже тільки те, що ти переходиш до іншого товариства, ві інший світ! Ти покидаєш навіки цей паскудний городиоько, повний для тебе жахливих спогадів, де нема в тебе ні привіту, ні друга, де оббрехали тебе, де всі ці сороки ненавидять тебе за твою красу. Ти можеш навіть їхати цієї ж весни за кордон, до Італії, до Швейцарії, до Іспанії, Зіно, до Іспанії, де Альгамбра, де Гвадалквівір, а не тутешня паскудна річечка з непристойною назвою...

— Але дозвольте, мамо, ви кажете так, наче я вже замужем або принаймні князь посватався до мене?

— Не турбуйся цим, мій ангеле, я знаю, що я кажу. Але — дозволь мені говорити далі. Я вже сказала перше, тепер друге: я розумію, дитино моя, з якою огидою ти віддала б руку цьому Мозглякову...

— Я й без ваших слів знаю, що ніколи не буду його дружиною! — відповіла з гарячністю Зіна, і очі її заблищали.

— І коли б ти знала, як я розумію твою огиду, друже мій! Жахливо присягнути перед вівтарем божим, що кохаєш того, кого не можеш кохати! Жахливо належати тому, кого навіть не поважаєш! А він вимагатиме твого кохання; він на те й одружується, я це знаю з того, як він поглядає на тебе, коли ти відвернешся. Яково ж прикидатися! Я сама двадцять п'ять років це переживаю. Твій батько занапастив мене. Він, можна сказати, висмоктав усю мою молодість, і скільки разів ти бачила сльози мої!..

— Татусь у селі, не чіпайте його, будь ласка,— відказала Зіна.

— Знаю, ти повсякчас за ним оступаєшся. Ой Зіно! В мене все серце завмирало, коли я, з розрахунку, бажала твого шлюбу з Мозгляковим. А з князем тобі прикидатися не треба. Само по собі зрозуміло, що ти не можеш його кохати... коханням, та й сам він не здатен вимагати такого кохання...

— Боже мій, яка нісенітниця! Але запевняю вас, що ви помилилися на самому початку, в найпершому, в найголовнішому! Знайте, що я не хочу собою жертвувати, бозна-навіщо! Знайте, що я зовсім не хочу заміж, ні за кого, і лишуся дівчиною! Ви два роки їли мене за те,

мій ангеле (франц.),

що я не йду заміж. Ну що ж? Доведеться вам із цим примиритися. Не хочу, та й годі! Так і буде!

— Але, душечко, Зіночко, не гарячись, бога ради, не вислухавши! І що в тебе за голівка гаряча, справді! Дозволь мені подивитися з мого погляду, і ти зараз же пристанеш на мою думку. Князь проживе рік, багато два, і, як на мене, то краще бути молодою вдовою, ніж перезрілою дівою, не кажучи вже про те, що ти, після його смерті,— княгиня, вільна, багата, незалежна! Дру-же"мій, ти, може, з презирством дивишся на всі ці розрахунки,— розрахунки на його смерть! Але — я мати, а яка мати осудить мене за мою далекоглядність? Нарешті, якщо ти, ангел добрості, жалієш досі того хлопця, так жалієш, що не хочеш навіть вийти заміж, поки він живий (як я здогадуюсь), то подумай, що, вийшовши за князя, ти заставиш того воскреснути духом, зрадіти! Якщо в ньому є хоч краплина здорового розуму, то він, звичайно, втямить, що ревнувати до князя недоречно, смішно; втямить, що ти вийшла з розрахунку, з необхідності. Нарешті, він втямить... тобто я просто хочу сказати, що, по смерті князя, ти зможеш віддатися знову, за кого схочеш...

— Попросту виходить: вийти заміж за князя, обібрати його й розраховувати потім на його смерть, щоб вийти тоді за коханця. Хитро ви підсумовуєте ваші заміри! Ви хочете спокусити мене, пропонуючи мені... Я розумію вас, мамо, цілком розумію! Ви ніяк не можете втриматися — не виставити благородних почуттів навіть у гидкій справі. Сказали б краще прямо й просто: "Зіно, це підлість, але вона вигідна, і тому погодься на неї!" Це принаймні було б відвертіше.

— Але навіщо ж, дитино моя, дивитися неодмінно з цього погляду,— з погляду ошуканства, підступності й користолюбства. Ти вважаєш мої розрахунки за ницість, за ошуканство? Але, ради всього святого, де ж тут ошуканство, яка ж тут ницість? Поглянь на себе в дзеркало: ти така прекрасна, що за тебе можна віддати королівство! І раптом ти — ти, красуня, офіруєш старому свої найкращі роки! Ти, як прекрасна зірка, освітиш присмерк його життя; ти, як зелений плющ, обів'єшся довкола його старості, ти, а не ота кропива, ота паскудна жінка, що завідьмувала його й ненатло смокче його соки!і Невже ж його гроші, його князівство дорожчі за тебе? Де ж тут ошуканство й ницість? Ти сама не знаєш, що кажеш, Зіно!

— Мабуть, дорожчі, коли треба виходити за каліку! Ошуканство — завжди ошуканство, хоч би яка була мета.

— Навпаки, друже мій, навпаки! На це можна подивитися навіть з високого, навіть 8 християнського погляду, дитино моя! Ти сама одного разу сказала мені в якійсь нестямі, що хочеш бути сестрою-жалібницею. Твоє серце страждало, запеклося. Ти казала (я знаю це), що воно вже не може кохати. Якщо ти не віриш у кохання, то віддай свої почуття іншій, більш високій справі, віддай щиро, як дитина, з усією вірою й святістю — і бог благословить тебе: Цей старик теж страждав, він нещасний, його гонять; я вже кілька років його знаю і завжди плекала до нього незрозумілу симпатію, рід любові, ніби щось передчувала. Будь же йому другом, будь йому дочкою, будь, либонь, хоч забавкою йому,— якщо вже все казати! — але зігрій його серце, і ти вчиниш це для бога, для доброчесності! Він смішний,— не зважай на це. Він напівлюдина,— пожалій його; ти християнка! Примусь себе; такі подвиги мусом осягаються. На наш погляд, важко перев'язувати рани в лікарні; бридко дихати зараженим лазаретним повітрям. Але є ангели божі, що роблять це і благословляють бога за своє призначення. Ось ліки твоєму ображеному серцю, заняття, подвиг — і ти залікуєш рани свої. Де ж тут егоїзм, де тут підлість? Та ти мені не віриш! Ти, може, думаєш, що я лукавлю, кажучи про обов'язок, про подвиги. Ти не можеш збагнути, як я, жінка світська, суєтна, можу мати серце, почуття, правила? Що ж? Не вір, ображай свою матір, але погодься, що слова її розумні, спасенні. Уяви, коли хоч, що кажу не я, а інший хтось; заплющ очі, повернися в куток, уяви, що до тебе говорить якийсь невидимий голос... Тебе, головне, бентежить, що це все буде за гроші, начебто якийсь продаж чи купівля? То відмовся, врешті, від грошей, коли гроші такі ненависні тобі! Лиши собі необхідне і все роздай бідним. Доцоможи хоч, скажімо, йому, цьому нещасному, на смертному одрі.

— Він не прийме жодної допомоги,— промовила Зіна тихо, начеб сама до себе.

— Він не прийме, але мати його прийме,— відповіла, тріумфуючи, Марія Олександрівна,— вона прийме нишком від нього. Ти продала ж свої серги, тітчин подарунок, і допомогла їй півроку тому; я це знаю. Я знаю, що стара пере білизну на людей, щоб годувати свого нещасного сина.

— Йому скоро не буде потрібна допомога!

— Знаю й це, на що ти натякаєш,— підхопила Марія Олександрівна, і натхнення, справжнє натхнення осяяло ЇЇ,— знаю, про що ти кажеш. Подейкують, що в нього сухоти і він незабаром умре. Але хто ж це каже? Цими днями я навмисне питала про нього Каліста Станіславо-вича; я цікавилася цим, бо в мене є серце, Зіно. Каліст Станіславович відповів мені, що хвороба, звичайно, небезпечна, але він і тепер певен, що в бідолахи не сухоти, а^так тільки, досить сильний грудний розлад. Спитай хоч сама. Він певно казав мені, що за інших обставин, особливо при зміні клімату та вражень, хворий міг би одужати. Він сказав мені, що в Іспанії,— і це я ще перше чула, ба навіть читала,— що в Іспанії є якийсь незвичайний острів, здається Малага,— одно слово, скидається на якесь вино,— де не тільки грудні, ба навіть справжні сухотні зовсім одужують від самого клімату, та що туди навмисне їздять лікуватися, звісно, самі тільки вельможі чи, либонь, навіть і купці, але тільки дуже багаті. Та сама вже ця Альгамбра, ці мирти, ці лимони, ці іспанці на своїх мулах! — саме це справить уже незвичайне враження на натуру поетичну. Ти гадаєш, що він не прийме твоєї допомоги, твоїх грошей, на цю подорож? То обдури його, якщо тобі його шкода! Обдурити простимо для врятування людського життя. Подай йому надію, обіцяй йому, нарешті, кохання своє, скажи, що вийдеш за нього, коли овдовієш. Усе на світі можна сказати благородним чином. Твоя мати не навчатиме тебе неблагородного, Зіно; ти зробиш це, щоб урятувати життя його, і тому — все дозволено! Ти воскресиш його надією; він сам почне пильнувати свого здоров'я, лікуватися, слухати медиків. Він силкуватиметься воскреснути для щастя. Якщо він одужає, то ти хоч і не вийдеш за нього,— все-таки він одужав, усе-таки ти врятувала, воскресила його! Нарешті, можна й на нього глянути з жалістю! Може, доля навчила й змінила його на краще, і, якщо тільки він буде гідний тебе,— либонь, і вийди за нього, коли овдовієш. Ти будеш багата, незалежна. Ти можеш, вилікувавши його, дати йому становище в світі, кар'єру. Шлюб твій із ним тоді швидше пробачать, ніж тепер, коли він неможливий. Що спіткало б вас обох, якби ви тепер зважились на таке безумство? Загальне презирство, злидні, скубка хлопчаків за вуха, бо це ж пов'язане з його посадою, спільне читання Шекспіра, довічне перебування в Мордасові і, нарешті, його близька, неминуча смерть.