Джаміля - Сторінка 6

Даніяр нічого не відповів. Джаміля теж замовкла. "Знайшла кого просити співати!" — усміхнувся я.

Біля річечки, що перетяла дорогу, коні, цокаючи підковами по мокрому сріблястому камінню, сповільнили ходу. Коли брід минули, Даніяр підстьобнув коней і несподівано заспівав скованим, переривчастим на вибоїнах голосом:

Гори мої, синьо-білії гори, Земля моїх дідів, моїх батьків!

Він раптом запнувся, закашлявся, але вже наступні два рядки вивів глибоким, грудним голосом, правда, трохи хриплувато:

Гори мої, синьо-білії гори, Колиско моя...

Тут він знову раптом замовк, ніби злякався чогось.

Я добре уявив собі, як він зніяковів. Але навіть у цьому невпевненому, переривчастому співі було щось надзвичайно схвильоване, і в нього був, мабуть, хороший голос, просто не вірило-ся, що це Даніяр.

— Ти диви! — не втримався я. А Джаміля навіть вигукнула:

— Де ж ти був раніше? Ану, співай, співай як слід! Попереду виднів просвіт — вихід з ущелини в долину. Звідти

повіяв вітерець. Даніяр заспівав знову. Почав він так само боязко, невпевнено, але поступово голос його зміцнів, заповнив ущелину, відгукнувся луною в далеких скелях.

Найбільше мене вразила та пристрасть, те горіння, яким була наснажена сама мелодія. Я не знав, що це таке, та й зараз не

знаю, вірніше, не можу визначити: чи це тільки голос, чи ще щось важливіше, що йде з самої душі людини, щось здатне схвилювати й іншого, оживити найпотаемніші думки.

Коли б я міг хоч якоюсь мірою відтворити пісню Даніяра! Вона була майже без слів, без слів розкривала вона велику людську душу. Ні раніше, ні після цього — ніколи не чув я такої пісні: вона була не схожа на киргизькі чи казахські наспіви, але в ній було і те, і друге. Спів Даніяра увібрав у себе всі найкращі мелодії двох народів-братів і своєрідно сплів їх в єдину неповторну пісню. Це була пісня гір і степів, яка то дзвінко злітала, як гори киргизькі, то роздольно стелилася, як степ казахський.

Я слухав і дивувався: "Так ось який, виявляється, Дапіяр! Хто б міг подумати?"

Ми вже їхали степом по м'якій в'їждженій дорозі, і наспів Даніяра тепер линув ушир, все нові й нові мелодії з дивовижною гнучкістю приходили на зміну одна одній. НЄВЯЇЄ ВІН такий багатий? Що з ним трапилось? Немов він тільки й чекав свого дня, своєї години!

І я раптом зрозумів його незвичайні риси, які викликали у людей і подив, і насмішки — його замріяність, любов до самотності, його мовчазність. Я зрозумів тепер, чому він цілі вечори просиджував на сторожовій сопці і чому залишався сам на ніч біля ріки, чому весь час прислухався до невловимих для інших Звуків і чому іноді раптом загорялися у нього очі і здіймалися завжди насуплені брови. Це була людина, сповнена глибокої любові. І я відчув, що це була не просто любов до другої людини: це була якась інша, неосяжна любов до жигтя, до землі. Так, він беріг цю любов у собі, в своїй музиці, він жив нею. Байдужа людина не могла б так співати, хоч який голос мала б вона.

Коли, здавалося, згас останній відгомін пісні, її новий тремтливий порив немов збудив дрімаючий степ. І він вдячно слухав співака, милуючись рідним ласкавим наспівом. Широким плесом колихалися достиглі сизі хліба, що чекали жнив, і передранкові бліки пробігали полем. Могутній натовп старих верб біля млина шелестів листям, за річкою догоряли багаття польових станів, і хтось як тінь безшумно скакав понад берегом у бік аїлу, то зникаючи в садах, то з'являючись знову. Вітер доносив звідтіля Запах яблук, молочно-свіжий медок цвіту кукурудзи і теплий дух підсихаючих кізяків.

Довго, самозабутньо співав Даніяр. Притихши, слухала його

ЗО

зачарована серпнева ніч. І навіть коні давно вже перейшли наг розмірену ходу, немов боялися порушити це чудо.

І раптом на найвищій, дзвінкій ноті Даніяр обірвав пісню і, гикнувши, погнав коней навскач. Я думав, що й Джаміля помчить, за ним, і теж приготувався, але вона не ворухнулась. Як сиділа, схиливши голову на плече, так і залишилась сидіти, ніби все ще прислухалася до звуків, що бриніли десь у повітрі. Даніяр поїхав, а ми до самого аїлу не промовили й слова. Та чи й треба було говорити. Адже словами не завжди і не все скажеш...

З цього дня в нашому житті, здавалося, щось змінилось. Я тепер увесь час чекав чогось хорошого, бажаного. Зранку ми навантажували брички на току, прибували на станцію, і нам не терпілось скоріше виїхати звідси, щоб дорогою додому слухати пісень Даніяра. Його голос вселився в мене, він переслідував мене на кожному кроці: з ним я щоранку біг по мокрій росяній люцерні до спутаних коней, а сонце, сміючись, викочувалося з-за. гір мені назустріч. Я чув цей голос і в м'якому шелестінні золотистого дощу пшениці, підкинутої на вітер дідами-віяльниками,. і в плавному польоті одинокого шуліки, що кружляв у степовій височині, — в усьому, що я бачив і чув, мені вчувалася мелодія Даніяра.

А ввечері, коли ми їхали по ущелині, мені кожного разу здавалося, що я перелітаю в інший світ. Я слухав Даніяра, приплющивши очі, і переді мною поставали на диво знайомі, рідні з дитинства картини: то пропливало в журавлиній височині над юртами весняне кочовище ніжних димчасто-блакитних хмар; то мчали на літні випаси табуни з тупотом та іржанням, так що аж гула земля, і молоді жеребці з нестриженими чолками і чорним диким вогнем в очах гордовито і зшаленіло оббігали на ходу своїх маток; то спокійною лавою розходилися по пагорках отари овець; то зривався зі скелі водоспад, осліплюючи очі білою розбурханою піною; то в степу за рікою м'яко спускалося в зарості чию сонце, і одинокий далекий вершник на вогнистій смузі обрію, здавалося, скакав за ним — йому зовсім близько до сонця — і теж зникав у заростях і сутінках.

Широкий за рікою казахський степ. Розсунув він обабіч наші гори і леяшть суворий, безлюдний...

Але того пам'ятного літа, коли спалахнула війна, загорілися, вогні по степу, затуманили його гарячою курявою табуни стройових коней, поскакали гінці в усі боки. І пам'ятаю, як з того берега кричав скачучи казах гортанним голосом пастуха:

— Сідай, киргизи, в сідла: ворог прийшов!—і мчав далі у вихорах куряви і хвилях гарячого марева.

Усіх підняв на ноги степ, і в урочисто-суворому гомоні рушили з гір і по долинах наші перші кінні полки. Дзвеніли тисячі стремен, дивилися в степ тисячі джигітів, попереду на древках колихалися червоні прапори, позаду, за збитою копитами курявою, бився об землю скорботно-величний плач дружин і матерів: "Хай ДОПОМОЯІЄ вам степ, хай допоможе вам дух нашого богатиря Манаса!"

Там, де народ ішов на війну, залишалися гіркі стежки... І цей світ земної краси і тривог розкривав переді мною Даніяр у своїй пісні. Де він цього навчився, від кого усе це чув? Я розумів, що так міг любити свою землю тільки той, хто всім серцем туягив за нею довгі роки, хто вистраждав цю любов. Коли він співав, я бачив і його самого, маленького хлопчика, що блукав степовими дорогами. Може, тоді й народилися в його душі пісні про батьківщину? А може, тоді, коли він крокував вогненними верстами війни?

Слухаючи Даніяра, я хотів припасти до землі і міцно, по-синівському обняти її тільки за те, що людина може так її любити. Я вперше відчув тоді, як прокинулося в мені щось нове. Я ще не знав, що це таке, але це було щось нездоланне, це була потреба проявити себе, так, проявити, не тільки самому бачити і відчувати світ, але передати й іншим все те, що я бачив, свої думки й відчуття, розповісти людям про красу нашої землі так само натхненно, як Даніяр. Я завмирав від підсвідомого страху і радості перед чимось невідомим. Але я тоді ще не розумів, що мені треба взяти до рук пензля.

Я любив малювати з дитинства. Я змальовував з підручників, і товариші казали, що в мене виходить точнісінько так, як там. Учителі в школі теж хвалили мене, коли я приносив малюнки в нашу стінгазету. Але потім почалася війна, брати пішли в армію, а я залишив школу і пішов працювати в колгосп, як і всі мої однолітки. Я забув про фарби й пензлі і не думав, що коли-небудь згадаю про них. Та Даніярові пісні сполошили мою душу. Я ходив неначе уві сні і дивився на світ зачудованими очима, ніби все бачив уперше.

А як змінилася раптом Джаміля! Немов і не було тієї меткої язикатої реготухи. Весняний легкий смуток оповивав її посмутнілі очі. Дорогою вона весь час про щось уперто думала. Ледь по-

мітна мрійлива посмішка блукала на її губах, вона тихо раділа З чогось хорошого, про що знала тільки вона сама. Бувало, візьме мішок на плечі, та так і стоїть, не наважуючись зрушити з місця, наче перед нею бурхливий потік і вона не знає, іти їй чи не йти. Від Даніяра вона трималася осторонь, не дивилася йому у вічі.

Одного разу на току Джаміля сказала йому з безсилою, вимученою досадою:

— Скинув би ти свою гімнастьорку. Давай виперу!

І потім, виправши в ріці гімнастьорку, вона розклала її сушити, а сама сіла біля неї і довго, старанно розгладжувала її долонями, розглядала на сонці проношені плечі, похитувала головою і знову починала розгладжувати, тихо й журливо.

Тільки один раз за цей час Джаміля голосно, заразливо сміялася, і в неї, як і раніше, сяяли очі. На тік гомінливою юрбою зайшли мимохідь, йдучи зі скиртування люцерни, молоді жінки, дівчата і джигіти — колишні фронтовики.

— Гей, баї, не тільки вам пшеничний хліб їсти, частуйте, а то в ріку повкидаємо! — І джигіти жартівливо наставили вила.

— Нас вилами не залякаєш! Подружок своїх знайду чим почастувати, а ви самі роздобувайте! — дзвінко відізвалася Джаміля.

— Коли так, усіх вас у воду!

І тут зчепилися дівчата і хлопці. З криком, вереском, сміхом вони штовхали одне одного у воду.

— Хапай їх, тягни! — голосніше за всіх сміялася Джаміля, швидко і спритно викручуючись від нападаючих.

Але, дивна річ, джигіти ніби й бачили тільки Джамілю. Кожен намагався схопити її, притиснути до себе. Ось троє хлопців разом обхопили її і підняли над берегом:

— Цілуй, а не хочеш — кинемо!

— Давай розгойдуй!

Джаміля пручалася, дзвінко сміялась, закинувши голову, і крізь сміх кликала на допомогу подруг. Але ті метушливо бігали по берегу, виловлюючи у ріці свої косинки. Під дружний регіт джигітів Джаміля шубовснула у воду. Вона вийшла звідти з розпатланим мокрим волоссям, але навіть ще гарніша, ніж була.