Джаміля - Сторінка 3

І тут ми дотримувались своїх правил: брати писали листи на ім'я батька, аїльський поштар вручав їх матері, читати листи і відповідати на них повинен був я. Ще не почавши читати, я наперед знав, що написав Садик. Усі його листи були схожі один на одного, як ягнята в отарі. Садик завжди починав так: "Послання про здравствування" — і далі завжди повідомляв: "Надсилаю цього листа поштою моїм рідним, що жи-

1 Т а н д и р — поставлена в землі біля дому піч з круглим отвором: у ній печуть коржі.

вуть у запашному, квітучому Таласі: вельми любимому, дорогому батькові Джолчубаю..." Далі йшла моя мати, тоді його мати, а потім уя"е всі ми точно по черзі. Після цього він обов'язково запитував про здоров'я і благополуччя аксакалів роду, близьких родичів, і тільки в кінці, немовби похапцем, Садик дописував: "А також шлю привіт моїй дружині Джамілі..."

Звичайно, коли живі батько та мати, коли здравствують в аїлі аксакали і близькі родичі, звертатись спершу до друяшни, а тим більше писати на її ім'я просто незручно, навіть непристойно. Такої думки був не тільки Садик, але й кожний чоловік, що поважає себе. Та нічого й говорити, так уже було заведено в аїлі, і це не тільки не підлягало обговоренню, але ми просто не задумувалися над цим, та й не до того було. Адже кожний лист — бажана, радісна подія.

Мати примушувала мене кілька разів перечитувати листа, потім з побожним розчуленням брала його своїми порепаними руками і тримала листок так незграбно, немов птаха, який ось-ось випурхне. Насилу згинаючи шкарубкі пальці, вона нарешті згортала листа трикутником.

— Ой дорогі мої, як талісман ми будемо берегти ваші листи! — примовляла вона тремтячим від сліз голосом.— Бачиш, розпитує, як там батько, мати, родичі... Та де ми дінемось, ми ж у себе в аїлі. А от вам як? Хоч одно словечко черкніть, живий, мовляв, я, і все — нам більше нічого не треба...

Мати ще довго дивилася на трикутника, потім ховала його в шкіряну торбинку, де зберігалися всі листи, і замикала в скрині.

Якщо в цей час Джаміля була дома, то і їй давали прочитати листа. Кожного разу, коли вона брала в руки трикутника, я помічав, як вона спалахувала. Дягаміля читала мовчки, жадібно, квапливо перебігаючи очима по рядках. Але чим ближче підходила до кінця, тим нижче схилялися її плечі, і вогонь на щоках повільно згасав. Вона насуплювала свої уперті брови і, не дочитавши останніх рядків, повертала листа матері з такою холодною байдужістю, немов віддавала борг.

Мати, видно, по-своєму розуміла настрій невістки і намагалася підбадьорити її.

— Чого це ти? — говорила вона, замикаючи скриню.— 3а" мість того щоб радіти, зів'яла зовсім! Хіба тільки в тебе чоловік у солдатах? Не в тебе одної біда — горе народне, з народом терпи. Думаєш, є такі, що не скучають, що не тужать за чоловіками за своїми... Тужи, але щоб по тобі цього не видно було, у собі ховай!

Джаміля мовчала, але її упертий, зажурений погляд, здається, промовляв: "Нічого ви не розумієте, матуню!" А Лист Садиків і цього разу прийшов із Саратова. Садик лежав там: у госпіталі. Він писав, що, бог дасть, восени повернеться додому як поранений. Про це Садик повідомляв і раніше, і ми всі раділи, що скоро зустрінемося з ним.

Я все-таки не залишився того дня дома, а поїхав на тік. Там я завжди ночував. Коней відвів на люцерну і спутав їх. Голова не дозволяв пасти худобу на люцерні, але щоб мої коні були справні, я порушував заборону. Я знав одну затишну місцину в низині, до того ж вночі ніхто нічого не міг помітити, але цього разу, коли я випряг коней і повів їх, виявилося, що хтось уже пустив туди чотирьох коней. Це мене обурило. Адже я був хазяїном парокінної брички, і це надавало мені права обурюватися. Не роздумуючи, я вирішив одігнати чужих коней кудись далі, щоб провчити зухвальця, що вторгнувся у мої володіння. Але раптом я впізнав двох коней Даніяра, того, про якого говорив удень бри гадир. Згадавши, що з завтрашнього дня ми будемо разом з Да-иіяром возити зерно на станцію, я вже не чіпав його коней і повернувся на тік.

Даніяр, виявляється, був тут. Він щойно змастив колеса своєї брички і підкручував гайки на осях.

— Даніке, це твої коні у низині? — спитав я. Даніяр повільно повернув голову.

— Двоє моїх.

— А друга пара?

— Це, як її, Джамілі, чи що, це її коні. Вона тобі ким доводиться, джене твоя?

— Так, джене.

— Бригадир сам їх тут залишив, наказав доглянути... Як добре, що я не відігнав копей!

Настала ніч, ущух вечірній вітерець, що дув з гір. На току теж затихло. Даніяр влаштувався біля мене, під скиртою соломи, але трохи згодом підвівся і пішов до річки. Він зупинився недалечко, над кручею, та так і залишився стояти, заклавши руки за спину і трохи схиливши голову на плече. Він стояв спиною до мене. Його довга, незграбна постать, неначе витесана сокирою, різко окреслювалась у м'якому місячному сяйві. Здавалося, він уважно прислухався до наростаючого шуму річки, що вночі на перекатах чувся все виразніше. А може, він хотів почути ще якісь невловимі для мене звуки і шурхоти ночі. "Знову він задумав ночувати біля "річки;, .от дивак!" — усміхнувся я.

Даніяр недавно з'явився в нашому аїлі. Якось на сінокіс прибіг хлопчина й каже, що в аїл прийшов поранений солдат, а хто і чий — він не знає. Ой, що тоді було! В аїлі ж так: повернеться хто-небудь з фронтовиків, усі до одного, і старі і малі, гуртом біжать подивитись на прибулого, поручкатися, розпитати, чи не бачив близьких, послухати новини. Галас зчинився неймовірний, кожний угадував: може, наш брат повернувся, а може, сват? Ну і помчали косарі довідатися, хто це приїхав.

Виявляється, Даніяр був корінним нашим земляком, родом з аїлу. Розповідали, що в дитинстві він залишився сиротою, років зо три поневірявся по дворах, а потім подався до казахів у Чак-макський степ — його родичі по матері казахи. Близьких родичів не було, щоб забрати хлопчину назад, так і забули про нього. Якщо його питали, як жилося йому потім, коли він пішов З дому, Даніяр відповідав ухильно. І все-таки можна було зрозуміти, що він добре набрався лиха, досхочу зазнав сирітської долі. Життя ганяло Даніяра, як перекотиполе, по різних краях. Він довгий час пас овець на Чакмакських солончаках, а коли підріс, копав канали в пустелях, працював у нових бавовнорад-госпах, потім — на Ангренських шахтах, біля Ташкента, а звідти пішов до армії.

Повернення Даніяра до рідного краю жителі аїлу зустріли схвально. "Хоч скільки кидало його по чужих краях, а повернувся,— значить, судилося пити воду з рідйого арика. І не забув, бач, своєї мови, на казахську трохи збивається, а так — говорить чисто!"

"Тулпар 1 хоч на краю світу знайде свій табун. Кожному дорога його батьківщина, його народ! Молодець, що повернувся. І ми задоволені, і духи твоїх предків. Ось, бог дасть, доб'ємо германа, заживемо мирно, і ти, як і інші, одружишся, і в тебе здійметься димок над вогнищем!" — говорили старі аксакали.

Пригадавши Даніярових предків, вони точно встановили, з якого він роду. Так з'явився в нашому аїлі "новий родич" — Даніяр.

І от бригадир Орозмат привів до нас на сінокіс високого, трохи сутулого солдата, що накульгував на ліву ногу. Перекинувши шинелю через плече, він рвучко крокував, намагаючись не відставати від приземкуватої Орозматової кобильчини, що дріботіла інохіддю. А невисокий на зріст, енергійний бригадир поруч

2 Ч. Айтматов

17

З довготелесим Даніяром був схожий на неспокійного річкового кулика. Хлопці навіть розсміялися.

Поранена нога Даніяра, яка тоді ще не зовсім загоїлась, не згиналася в коліні, тому в косарі він не годився, і його призначили до нас, хлопчаків, на сінокосарки. Правду кажучи, нам він не дуже сподобався. Насамперед не до душі нам було те, що Да-ніяр такий похмурий і мовчазний. А коли він говорив, то відчувалося, що колишній фронтовик думає про щось своє, зовсім стороннє, і було незрозуміло, бачить він тебе чи не бачить, хоча й дивиться своїми задумливо-мрійними очима тобі прямо в обличчя.

— Бідний хлопець, мабуть, все ще не може опам'ятатися після фронту! — говорили про нього.

Але цікаво, що завжди задумливий Даніяр працював швидко, точно, і хтось сторонній міг би подумати, що він компанійська і відверта людина. Може, важке сирітське дитинство змусило його приховувати свої почуття і думки, виробило в ньому таку стриманість? Можливо й так.

Тонкі губи в Даніяра з твердими зморшками в куточках були завжди щільно стулені, очі дивилися сумно, спокійно, і тільки вигнуті, рухливі брови оживляли його худорляве, завжди втомлене обличчя. Іноді він насторожувався, немов почувши щось недоступне іншим, і тоді брови його злітали і очі загоралися незрозумілим захватом. А потім він довго посміхався і радів з чогось. Нас дивувало все це. Та й не тільки це, у нього були й інші дивацтва. Увечері ми випрягали коней, збиралися біля куреня і чекали, коли куховарка зварить їжу, а Даніяр вилазив на сторожову сопку 1 і просиджував там дотемна.

— Що він там робить, на дозор його поставлено, чи що? — сміялися ми.

Одного разу і я з цікавості поліз за Даніяром на сопку. Нічого особливого там, здавалося, не було. Широко стелився навкруги передгірний степ, що поринув у бузковий присмерк. Темні, невиразні поля неначе повільно розчинялися у тиші.

Даніяр навіть не звернув уваги на те, що й я прийшов на сопку: він сидів, обхопивши коліно, і дивився кудись поперед себе задумливим, але ясним поглядом. І знову мені здалося, що він напружено вслухається в якісь звуки, яких я не можу почути. Часом він насторожувався і завмирав з заплющеними очима. Йо-

го щось гнітило, і я думав, що ось зараз він підведеться і розкриє свою душу, тільки не переді мною, — мене він не помічав,— а перед чимось величним, неосяжним, не відомим мені. А потім я глянув і не впізнав його: Даніяр сидів похмурий і млявий, ніби просто відпочивав після роботи.

Сіножаті нашого колгоспу розкидані на угіддях у заплаві річки Куркуреу. Недалеко від нас Куркуреу вихоплюється з ущелини і мчить по долині нестримним, шаленим потоком. Пора косовиці — це пора повені гірських рік. Звеч°ра починала прибувати вода, каламутна, піниста. Опівночі я прокидався в курені від могутнього здригання ріки.