Джаміля - Сторінка 2

Вона знала, як поводитись з кіньми, адже Джаміля — дочка табунника з гірського аїлу Бакаїр. Наш Садик також був табунником. Якось весною на скачках він нібито не Зміг наздогнати Дясамілю. Хто знає, чи правда це, але казали, що після цього ображений Садик викрав її. А втім, інші запевняли, що одружилися вони, покохавши одне одного. Та хоч би як там було, а прожили вони разом лише чотири місяці. Потім почалася війна, і Садика призвали в армію.

Не знаю, чим пояснити, може, через те, що Джаміля з дитинства ганяла з батьком табуни,— вона у нього була одна: і за дочку, і за сина,— але в її характері часом виявлялося щось різке, чоловіче, а іноді навіть грубувате. І працювала Джаміля наполегливо, по-чоловічому заповзятливо. Із сусідками ладнати вміла, але коли її несправедливо зачіпали, ні перед ким не поступалася у лайці, і бували випадки, що й за волосся декого тягала.

Сусіди не раз приходили скаржитися:

— Що це у вас за невістка така? Тільки-но поріг переступила, а язиком так і меле. Нікого не шанує, нікого й не соромиться!

— От і добре, що вона така! — відповідала на це мати.— Невістка наша любить правду у вічі говорити. Це краще, ніж таїтися та тишком-нишком жалити. Ваші тихенькими прикидаються, а такі тихенькі — немов протухлі яйця: зовні чисто та гладенько, а всередині — носа затуляй.

Батько і молодша мати ніколи не ставились до Джамілі суворо і причепливо, як це належало свекрові та свекрусі. Вони обходилися з нею по-доброму, любили її і бажали тільки одного — щоб вона була вірною богові й чоловіку.

Я розумів батьків. Вирядивши до армії чотирьох синів, вони тішилися Дяїамілею, єдиною невісткою двох дворів, і тому так цінували її. Але я не розумів своєї матері. Не така вона людина, щоб просто так любити кого-небудь. У моєї матері владний і суворий характер. У неї були свої правила, і вона завжди дотримувалась їх. Щороку мати ставила у дворі і обкурювала ялівцем нашу кочову юрту, яку батько змайстрував ще за молодих літ. Вона і нас вчила любити працю, шанувати старших і вимагала, Щоб усі члени сім'ї беззастережно слухали її.

А от Джаміля була не така, якою мала бути невістка. Це виявилось одразу, як тільки вона прийшла в наш дім. Правда, Джаміля поважала старших, слухала їх, але ніколи не схиляла перед ними голови, зате й не шепотіла ущипливих слів, одвернувшись убік, як інші молодиці. Вона завжди говорила відверто те, що .думала, і не боялася висловлювати свої міркуванпя. Мати часто підтримувала її, погоджувалася з нею, але її слово завяїди було вирішальне.

Мені здається, що в прямодушній і справедливій Джамілі мати бачила рівню собі і потай мріяла поставити її коли-небудь на своє місце, зробити такою ж, як вона сама, владною господинею, байбіче, хранителькою родинного вогнища.

— Дякуй аллахові, дочко моя,— повчала мати Джамілю,— ти прийшла в хороший, благословенний дім. В цьому тобі поталанило. Жіноче щастя — дітей народжувати та достаток у домі створювати. А у тебе, хвалити бога, залишиться все, що нажили ми, старі, не заберемо ж із собою в могилу. Тільки щастя живе в того, хто честь і совість свою береже. Пам'ятай про це та гляди себе!

Але дещо у Джамілі все-таки непокоїло свекрух: вона була надто веселою, немов дитя мале. Часом, здавалося, зовсім безпричинно починала сміятися, та ще так голосно, радісно. А коли поверталася з роботи, то не заходила, а вбігала у двір, перестрибуючи через арик. І ні з того ні з сього починала цілувати й обіймати то одну свекруху, то другу.

А ще любила Джаміля співати, вона весь час мугикала що-небудь, не соромлячись старших. В аїлі, звичайно, навіть не уявляли, що невістка може так поводитися у сім'ї, але обидві свекрухи заспокоювали себе тим, що згодом Джаміля стане статечніша: адясе замолоду всі вони, мовляв, такі. А для мене Дяса-

міля була найкраща в світі. Нам було дуже весело вдвох, ми могли сміятися без усякої причини і ганятися по двору одне за одним.

Струнка, ставна Джаміля з прямим жорстким волоссям, заплетеним у дві тугі, важкі коси, була дуже вродлива. Вона так запиналася своєю білою косинкою, трохи насуваючи її на чолог що це відтіняло смугляву шкіру гладенького обличчя і дуже лишило їй. Коли Джаміля сміялася, її синяво-чорні мигдалевидні очі молодо спалахували, а коли раптом починала співати не дуже пристойні аїльські пісеньки, її гарні очі ставали грайливими.

Я часто помічав, що джигіти, особливо фронтовики, які повернулися додому, задивляються на Джамілю. Вона й сама любила пожартувати, але, правда, била по руках тих, що поводилися надто вільно. І все-таки це завжди дратувало мене. Я ревнував її, як ревнують молодші брати своїх сестер, і коли помічав біля Джамілі молодих людей, то намагався якось перешкодити їм. Я насуплювався і дивився на них дуже сердито, ніби промовляв своїм виглядом: "Ви не дуже тут ґелґотіть. Вона дружина мого брата, і не думайте, що за неї нікому заступитися!"

У такі хвилини я нарочито розв'язно, до речі й не до речі встрявав у розмову, намагався висміяти її залицяльників, а коли це не допомагало, ще більше сердився і бундючно сопів.

Хлопці пирскали зо сміху:

— Ой, гляньте на нього! Та вона ж його джене, от сміхота,, а ми й не знали!

Я терпів і мовчав, але відчував, що вуха мені паленіють і зрадливі сльози набігають на очі. А Джаміля, моя джене, розуміла мене. Ледве стримуючись, щоб не розсміятись, вона робила серйозне обличчя.

— А ви думали, що джене на дорозі валяються? — з поважним виглядом говорила Джаміля джигітам.— Може, у вас і валяються, а в нас ні! Ходімо звідси, кайні мій, ну вас! — І, красуючись перед ними, Джаміля гордовито закидала голову, задерикувато поводила плечима і, йдучи від них разом зі мною, мовчки посміхалася.

І досаду, і радість бачив я в цій посмішці. Може, вона думала тоді: "Ех ти, дурненький! Як тільки захочу дати собі волюг хто мене втримає? Всією сім'єю стежте — не встежите!" Я в таких випадках винувато мовчав. Так, я ревнував Джамілю, боготворив її, пишався тим, що вона моя джене, що вона гарна й має таку незалежну, вільну вдачу. Ми з нею були найщирішими друзями і нічого не приховували одне від одного.

У ті дні в аїлі було мало чоловіків. Користуючись з цього, деякі хлопці поводилися з жінками нахабно і ставились до них зневажливо: чого, мовляв, з ними панькатись, тільки гукни — кожна побіжить.

Одноґо разу на сінокосі до Джамілі почав чіплятися Осмон, наш далекий родич. Він теж був з тих, які вважали, що перед ними жодна не встоїть. Джаміля неприязно відштовхнула його руку і підвелася з-під стогу, де вона відпочивала в холодку.

— Відчепись! — промовила вона з гіркотою й одвернулася.— А втім, чого від вас сподіватися, жеребці ви табунні!

Осмон, розлігшись під стогом, презирливо скривив мокрі губи.

— Котові те м'ясо смердюче, що високо на жердині ВИСИТЬ.;. Чого комизишся, адже самій до смерті хочеться, а теж носом крутиш.

Джаміля рвучко обернулась.

— Може й хочеться! Така вже в нас доля, а ти, дурню, смієшся. Сто років буду солдаткою, а на таких, як ти, і плювати не захочу: гидко. Хотіла б я бачити, хто став би з тобою розмовляти, коли б не війна.

— От і я кажу! Війна — ти й казишся без чоловікового канчука! — Осмон усміхнувся.— Ех, коли б ти була моєю жінкою, тоді не те заспівала б.

Джаміля метнулася була до нього, хотіла щось сказати, але промовчала, зрозумівши, що не варто заводитися. Вона з ненавистю дивилася на нього довгим поглядом. Потім, гидливо сплюнувши, підняла з землі вила і пішла звідти.

Я стояв на мажарі за скиртою. Побачивши мене, Джаміля круто звернула вбік. Вона зрозуміла, в якому стані я був. У мене було таке відчуття, що не її, а мене образили, що мене зганьбили. З душевним болем я дорікав їй:

— Навіщо ти заводишся з такими, навіщо ти з ними розмовляєш?

До самого вечора Джаміля ходила похмура, ні слова не промовила до мене і зовсім не сміялася, як раніше. Коли я підгонив до неї мажару, Джаміля, щоб не дати мені заговорити про ту страшну образу, яку вона таїла в собі, з розмаху стромляла вила в копицю і, відразу піднявши її всю, несла поперед себе, ховаючи за нею обличчя. Вона ривком скидала сіно і одразу ж бігла до другої копиці. Мажара швидко наповнювалась. Віддаляючись, я оглядався і бачив, як вона понуро стояла якусь мить, спершись на держак вил, і про щось думала, а потім, схаменувшись, знову бралася до роботи.

ІЗ

Коли ми навантажили останню мажару, Джаміля, немов забувши про все на світі, довго дивилася на захід сонця. Там, за рікою, десь на краю казахського степу, неначе вогонь в отворі тандира полум'яніло розімліле призахідне сонце. Воно повільно ховалося за обрієм, почервонивши загравою пухнасті хмарки на небі і кидаючи останні відсвіти на ліловий степ, уже оповитий в низинах просинню ранніх сутінків. Джаміля дивилася туди з таким тихим захопленням, немов перед нею постало казкове видіння. Обличчя її світилося ніжністю, по-дитячому лагідно усміхалися її напіврозтулені губи. І тут Джаміля, неначе відповідаючи на мої невисловлені докори, які все ще просилися у мене з язика, обернулася і заговорила таким тоном, мовби ми продовжували розмову:

— А ти не думай про нього, кічіне бала, хай йому грецьГ Хіба це людина?..— Джаміля замовкла, проводжаючи поглядом згасаючий край сонця, і, зітхнувши, замислено вела далі: — Звідки їм знати, таким, як Осмон, що в людини на душі? Ніхто цього не знає... Може й нема таких чоловіків на світі...

Поки я повертав коней, Джаміля вясе встигла підбігти до жінок, що працювали недалеко від нас, і до мене долинули їхні гучні веселі голоси. Хтозна, що з нею сталося,— може, одлягло їй від серця, коли вона дивилася на захід сопця,, може, просто розвеселилася тому, що добре попрацювала. Я сидів на мажарі, на високій копиці сіна, і дивився на Джамілю. Вона зірвала з голови свою білу косиночку і, широко розставивши руки, побігла за подружкою по викошеному лугу, який уже починали оповивати сутінки. На вітрі тріпотів поділ її плаття. І від мене теж раптом відлетів смуток: "Чи варто думати про Осмонову балаканину!"

— Но-о, поїхали! — заспішив я, поганяючи коней.

Того дня, як мені й велів бригадир, я вирішив дочекатися батька, щоб поголити голову, а тим часом почав писати відповідь на лист Садика.