Едем - Сторінка 23

Цей своєрідний неф був відкритий з усіх боків. Трохи нижче від того місця, де арки підіймалися над колонами, мов крила, що зриваються в політ, бовваніло щось схоже на зародки чи на початий нових арок, нерозвинених, стулених, мов посклеювані листочки.

По сходинках, дрібненьких, наче зубки, машина в'їхала між колони. В їхніх формах була якась незвичайна правильність, більш рослинна, ніж геометрична, бо хоч усі вони були між собою схожі, важко було віднайти серед них дві однакові — то тут, то там дрібні зміщення пропорції, якісь вузлуваті потовщення, від яких розходилися крилаті площини.

Всюдихід тихо котився по кам'яній поверхні, довгі шеренги колон відступали назад разом з лісом тіней, які стелилися горизонтально; нарешті позаду залишилася остання шеренга, склепіння зникло, і люди побачили перед собою вже вільний простір; удалині тлів низький, тьмяний відблиск.

Слабо попискуючи гальмами, всюдихід дедалі повільніше їхав по скелястому грунту; Координатор зупинив машину за метр від кам'янистого урвища, яке несподівано відкрилося під ними.

Внизу темнів лабіринт мурів, які глибоко ввійшли в грунті і були схожі на старовинні земні фортифікації. Їхні зубчики сягали рівня майданчика, на якому стояли люди. Наче з висоти пташиного лету, заглядали вони в чорні ущелини вуличок, вузьких, покручених, з прямовисними стінами. В мурах виднілися темніші, косо націлені в небо ряди чотирикутних отворів, із закругленими кутами. Їхні контури зливалися в монолітну масу, яку не освітлював жоден промінчик світла: трохи далі, там, де зір уже не міг нічого розрізнити, — розливалася слабка заграва, а ще далі вогні густішали й, злившись у суцільну пляму, повивали камінні грані нерухомою золотистою імлою.

Координатор підвівся й спрямував прожектор у глибину вулички під муром, на гребені якого зупинився всюдихід. Сніп світла впав на самотню, веретенисту колону, яка стояла посеред мурів, що розходилися дугою, кроків за сто від всюдихода. По її боках, іскрячись, безшумно стікала вода. Довкола колони на трикутних плитах виднілися купки річкового піску; трохи віддалеки, на краю освітленого простору, валялася перекинута, відкрита з одного боку, пласка посудина. Люди відчули повів нічного вітру, й тут же знизу, з вуличок, долинув мертвий шелест, який видає сухе бадилля, гнане вітром по бруківці.

— Це якесь поселення... — неквапливо мовив Координатор, щораз далі спрямовуючи промінь прожектора.

Від маленької площі з колодязем розходилися вулички з розширеними вгору гирлами, затиснуті скошеними мурами з прямовисними виступами, що нагадували носи кораблів. Між двома такими виступами мур прогинався назад, зяючи порожніми чотирикутними отворами. Це робило його схожим на фортечне укріплення. Над отворами тяглися чорнуваті розмазані смуги кіптяви, немовби тут колись лютувала пожежа. Промінь прожектора ковзав в інший бік, повз по шпичастих пересіченнях мурів, падав у чорну яму підвалу, зазирав у завулки.

— Загаси! — раптом наказав Лікар.

Координатор послухався. І тільки тепер, у цілковитій темряві, помітив зміну, що сталася на просторі перед ними.

Примарна, суцільна заграва, яка заливала гребені далеких мурів з силуетами якихось труб чи димарів, що вирізнялися на його тлі, розпадалася на окремі острівці й слабшала — її гасила хвиля темряви, що наступала від центру до периферії; ще якусь хвилину тліли поодинокі стовпи слабкого світла, а відтак зникли й вони, повінь ночі поглинала ряд за рядом кам'янистих ущелин, аж поки згас останній проблиск світла — в мертвому мороці не яскріла вже жодна іскорка.

— Вони знають про нас... — озвався Хімік.

— Можливо, — відповів Лікар. — Але чому вогні були тільки там? І... ви помітили, як вони гасли? Від центру.

Йому ніхто не відповів.

— Ми не можемо туди з'їхати. Якщо покинемо машину тут, хтось повинен біля неї залишитися, — сказав Координатор.

Хімік і Лікар промовчали. Вони не бачили навіть обличчя один одного й чули тільки слабкий шум вітру, що дув десь угорі. Нараз іззаду, збоку нефа без стін, долинув слабкий звук, схожий на чиюсь неквапливу обережну ходу.

Координатор сторожко прислухався, повільно повертаючи погашений прожектор, і раптом увімкнув його. Світло вихопило з темряви колони й чорні тіні, що падали від них.

Ніде не видно було ані лялечки.

— Ну, то хто? — запитав він.

Йому знову ніхто не відповів.

— Значить, я, — вирішив він і схопився за кермо.

Всюдихід з увімкненими фарами рушив уздовж муру.

Через кількасот метрів попереду очам людей відкрилися сходи з низькими маленькими приступками, які вели вниз, оточені кам'яними скосами.

— Я залишуся тут, — вирішив Координатор.

— Скільки ми маємо часу? — запитав Хімік.

— Зараз дев'ять. Даю вам годину. Через годину ви повинні повернутися. Можливо, вам важко буде знайти дорогу.. Через сорок хвилин я кину ракету. Ще через десять хвилин — другу, наступну — через п'ять хвилин. Постарайтеся в цей час бути на якомусь підвищенні, хоча заграву ви побачите й знизу. А зараз давайте звіримо наші годинники.

Довкола панувала тиша, яку порушував тільки шум вітру. Повітря ставало дедалі холоднішим.

— Випромінювач не беріть — у цій тісноті ним однаково не скористатися. — Координатор мимохіть знижував голос, як і його супутники. — Вистачить електрожекторів. Зрештою, йдеться про контакт. Але не будь-якою ціною. Це ясно, правда ж? — Він обернувся до Лікаря. Той кивнув головою. Координатор повів далі: — Ніч — не найкраща пора. Може, ви тільки зорієнтуєтеся на місцевості. Це було б найрозумніше. Адже ми знову можемо сюди повернутися. Тримайтеся разом, захищайте спину один одного й не заходьте в жоден із завулків.

— Як довго ти на нас чекатимеш? — запитав Хімік.

Координатор — вони побачили це у відблиску світла, при якому обличчя його, здавалося, було припорошене попелом — усміхнувся.

— До кінця. А тепер ідіть.

Хімік почепив на шию ремінь електрожектора, щоб вивільнити собі руки, й ліхтариком освітив початок сходів. Лікар тим часом уже сходив униз. Раптом нагорі блиснули білі вогні — це Координатор освітлював їм шлях. Нерівності кам'яних східців здавалися збільшеними, повними тіней; Хімік і Лікар ішли довгим світляним коридором уздовж стіни, аж поки на перехресті перед ними постала простора зала — з двох боків її оточували колони, які стриміли з муру, мовби виростаючи з нього. Верхній одвірок укривав гроноподібний горельєф. Фари далекого всюдихода кидали скупе світло — півкругле віяло ясноти — на чорну глазур підлоги, стерту біля порога, неначе по ній пройшли тисячі ніг. Лікар і Хімік поволі увійшли до зали; ворота були величезні, ніби збудовані для якихось гігантів; на внутрішніх мурах — ані сліду швів чи пазів, немовби ця споруда була висічена з монолітної скелі. Зала кінчалася глухою, ввігнутою стіною, обабіч виднілися ряди ніш, кожна з яких мала внизу глибоку западину, що нагадувала маленький ослінчик; над ним відкривався й зникав у мурі якийсь отвір, схожий на витяжку, — ліхтарики освітили хіба початок трикутної труби з чорними, укритими якоюсь поливою стінками.

Хімік і Лікар вийшли із зали й рушили вздовж муру, який оточував гирла бокових вуличок регулярними, хоч і загадковими багатостінними нахилами. Через кілька десятків кроків світло, яке супроводжувало їх, згасло. Вони звернули в одну з вуличок, котра нараз уся перемінилася — камінна сіризна оточення згасла, неначебто на неї хтось дмухнув. Хімік озирнувся — з усіх боків їх оточувала пітьма: мабуть, Координатор нагорі вимкнув фари, світло яких щойно падало аж сюди.

Він звів очі. Неба над головою не було видно, й він тільки здогадувався про його існування: далеке, холодне, воно, здавалося, тиснуло на його обличчя.

Кроки гучно відлунювали в тиші. Вуличка, затиснута між високими мурами, народжувала коротку й глуху луну. Лікар і Хімік, не змовляючись, підняли ліві руки й пішли далі, торкаючись ними муру. Він був холодний і гладенький, наче скло.

За хвилину Лікар увімкнув ліхтарик, бо перед ним замаячів згусток якихось темних плям: вони опинилися на невеличкій, наче дно колодязя, площі, оточеній мурами й розчленованими лише гирлами бічних вуличок; двома рядами вгору підіймалися відхилені назад і звернені шибками в небо вікна, через що їх було майже непомітно знизу; водячи довкола себе ліхтариками, Лікар і Хімік раптом помітили східці в найвужчій з вуличок; східці круто вели вниз; вхід на них загороджувала кам'яна балка, щільно впасована між мурами. До неї, як пісковий годинник, була підвішена темна бочка з розширеним отвором. Вони вибрали найширшу вуличку і ввійшли в її гирло. З перших же кроків відчули, що повітря тут не таке, як на площі; світло ліхтарика, ковзнувши вгору, вихопило з темряви подірявлене, наче решето, склепіння, немовби хтось у шарі розкиданого каміння поробив трикутні отвори.

Йшли довго. Поминули вулички, перекриті камінням, високі й просторі, наче галереї, проходили під склепіннями, з яких звисали якісь безформні чи то дзвони, чи то бочки, біля верхніх одвірків, укритих пишним рослинним орнаментом, снувалося павутиння, заглядали до просторих порожніх залів із бочкуватими стелями й величезними круглими отворами, які було наглухо забито кругляками, що стирчали з них, наче затички. З вуличок часом угору підіймалися скісні жолоби з поперечними потовщеннями, нагадуючи собою облиті затужавілою масою каркаси драбин; іноді в обличчя Лікареві й Хімікові віяло теплим повітрям, кількасот кроків вони пройшли по майже білих плитах, потім дорога знову розділилася, й вони почали спускатися вниз; мури було підперто важкими кам'яними підпорами, в кожній з яких виднілася ніша, заповнена зів'ялим листям; Лікар і Хімік спускалися щораз нижче похилою площиною з дрібними зубчастими східцями, в світлі ліхтариків кружляла пилюка, яку збивали ноги, по боках зяяли входи до склепів з душним, застояним повітрям, світло безпорадно наштовхувалося на хаос якихось загадкових, давно покинутих предметів; нараз дорога почала підійматися вгору, вони пішли Нею, аж поки згори не війнуло подихом височин, що зненацька відкрилися перед ними.

Лікар і Хімік поминали завулки, галереї, площі, світло ліхтариків упиралося в мури, тіні під ногами, здавалося, розгортали крила й порскали в них чорними згустками, клубочилися й губилися у відкритих пасажах, біля входів до яких на чатах стояли колони, що виростали з мурів, нахилившись одна до одної; мандрівників невідступно супроводжувала моторошна луна ходи.

Іноді їм здавалося, що вони відчувають поруч себе чиюсь присутність.