Едем - Сторінка 25

Небо над мурами спалахнуло знову й освітило їхні гребені; світло затремтіло на вертикальних гранях і, бліднучи, сповзло вниз, наче миттєвий схід і захід сонця.

— Ходімо, — сказали вони одночасно.

Якби не ракети, кинуті Координатором, їм, мабуть, не вдалося б вернутися до світанку. А так, орієнтуючись на відблиск заграви, яка ще двічі розганяла морок кам'яних ущелин, вони визначили правильний напрямок руху. Дорогою зустріли кількох утікачів, які, злякавшись світла їхнього ліхтарика, панічно зникли, а один раз наштовхнулися на вже зовсім захололе тіло, яке лежало біля підніжжя крутих сходів. Мовчки переступили через нього. Було вже за кілька хвилин одинадцять, коли вони знайшли невеличку площу з кам'яним колодязем; тільки-но на неї впав промінчик Лікаревого ліхтарика, як згори потрійною смугою сяйнули фари.

Координатор чекав на них біля сходів; коли вони, важко дихаючи, вибігли нагору, до машини, й сіли на приступках, він неквапливо вимкнув фари й мовчки ходив сюди й туди в темряві, чекаючи, коли вони нарешті зможуть заговорити.

Коли вони розповіли йому про все, що бачили, він тільки зауважив:

— Ну гаразд. Добре, що цим усе обійшлося. Тут один із них...

Лікар і Хімік нічого не зрозуміли, і тільки коли він увімкнув боковий прожектор і повернув його назад, вони рвучко підхопилися. За кільканадцять метрів від всюдихода непорушно лежав дуплекс.

Лікар першим опинився біля нього. З прожектора падала широка смуга світла, при якому можна було порахувати навіть найменші заглибники в кам'яних плитах.

Дуплекс напівлежав, голий, верхня частина його великого торса була трохи піднята. Із щілини між грудними м'язами на людей дивилося велике блідо-голубе око — вони бачили тільки краєчок сплюснутого личка, мов крізь шпарину непричинених дверей.

— Як він сюди потрапив? — тихо запитав Лікар.

— Прибіг знизу, за кілька хвилин перед вами. Коли я пускав ракети, він утік, потім повернувся.

— Повернувся?!

— На це саме місце. Отак.

Вони розгублено стояли над дуплексом. Він важко дихав, наче після тривалого бігу. Лікар нахилився, щоб погладити чи поплескати велетня долонею; той затремтів, на блідій шкірі його гігантського тіла виступили водянисті краплі, великі, наче пухирі.

— Він... нас боїться... — тихо сказав Лікар і безпорадно додав: — Що будемо робити?

— Залишимо його й поїдемо. Вже пізно, — відповів Хімік.

— Нікуди ми не поїдемо. Послухайте... — Лікар завагався: — Знаєте що? Давайте трохи посидимо біля нього...

Дуплекс не ворушився. Якби не розмірені рухи його дископодібних грудей, можна було б подумати, що він неживий. За прикладом Лікаря Координатор і Хімік повсідалися поруч нього на кам'яній плиті. З темряви долиназ віддалений шум гейзера, часом вітер шелестів у невидимих заростях, поселення, яке розкинулося внизу, огортала непрозірна ніч. У повітрі іноді пропливали клапті рідкого туману, силует всюдихода, який чітко вимальовувався у відсвітах фар, чорною декорацією нерухомо застиг віддалік. Через добрих десять хвилин, коли вони вже почали втрачати надію, дуплекс раптом зиркнув на них крізь щілини свого сховища. Вистачило необережного руху Хіміка, щоб щілина знову стулилася, але цього разу вже ненадовго.

Нарешті — майже через півгодини після зустрічі — велетень випростався. Він мав метрів два заввишки й був би ще вищий, якби не нахилявся вперед. Коли він ступав, нижня частина його безформного тіла змінювалася, й здавалося, він може довільно то висовувати, то втягувати ноги; насправді ж це тільки м'язи, стискаючись довкола нижніх кінцівок, виразніше виділялися й ставали справнішими під час ходьби.

Ні Координатор, ні Хімік добре не знали, як Лікар цього домігся, — він сам потім запевняв, що теж не знає, — в усякому разі, після тривалих попліскувань, ласкавих жестів, нашіптувань дуплекс, який уже зовсім висунув із внутрішньої сумки свій рухливий торс, дозволив Лікареві потягти себе за тоненьку руку до всюдихода. Його маленька голова була нахилена вперед і мовби з якимсь наївним подивом поглядала згори на людей, які стояли в світловому конусі прожектора.

— Ну й що ж тепер? — запитав Хімік. — Тут ми з ним не порозуміємося.

— Як то що? — відповів Лікар, — Заберемо його з собою.

— У тебе всі клепки в голові?

— Це й справді дало б нам багато, — сказав Координатор, — але... він важить, мабуть, півтонни!

— Ну то й що з цього? Всюдихід розрахований на більше.

— От тобі й на! Нас троє й спорядження — це вже більш як триста кілограмів. Можуть тріснути ресори.

— Справді? — здивувався Лікар. — Тоді не треба. Нехай іде геть.

З цими словами він підштовхнув дуплекса в бік сходів, які вели вниз.

Величезне створіння, коли воно стояло біля них і особливо коли на нього падало світло прожектора (їм весь час здавалося, що в нього відрубана голова й що на її місці стирчить інша, чужа, маленька й абияк, надто низько посаджена), раптом зібгалося, немовби запалося само в себе, а його шкіру в одну мить укрили краплі водянистої рідини, які переливалися всіма барвами веселки.

— Ну що ти, не треба, я просто пожартував, хай йому біс... — промимрив Лікар.

Координатор і Хімік теж були здивовані такою реакцією. Лікареві насилу вдалося заспокоїти це величезне створіння. Розташувати у всюдиході нового пасажира виявилося не так просто. Координатор випустив трохи не все повітря з шин, так що всюдихід майже сів на каміння; при світлі ручного прожектора зняли обидва задні сидіння й закріпили їх на багажнику, а на самий вершечок цієї піраміди висадили ще й випромінювач. Та дуплекс не хотів заходити до машини. Лікар попліскував його, вмовляв, підштовхував, сам сідав і вискакував, і якби не супровідні обставини, видовище це мало б вельми кумедний вигляд. Давно вже минуло одинадцять, а їм іще треба було поночі, по складній місцевості, переважно піднімаючись круто вгору, подолати сто кілометрів з лишком, які відділяли їх від ракети. Нарешті Лікареві ввірвався терпець. Він схопив одну з піднятих рук маленького торса й крикнув:

— Підштовхніть його ззаду!

Хімік завагався, але Координатор сильно вперся плечем у вигнуту дугою спину дуплекса, той видав скімливий звук і, втрачаючи рівновагу, одним стрибком опинився в машині. Тепер уже справа пішла швидше. Координатор напомпував шини, всюдихід, хоч і сильно перехилився, проте плавно зрушив з місця. Лікар зайняв сидіння перед новим пасажиром, бо Хімік волів уникнути такого сусідства й віддав перевагу їзді в досить незручній позі — стоячи за спиною в Координатора.

При світлі фар вони поминули анфілади колон, потім довгі гладенькі кам'яні плити вивели їх на алею "палиць"; на рівному всюдихід розвинув велику швидкість, яку знову втратив лише біля підніжжя магматичного навісу. Через кільканадцять хвилин він досяг уже глинистих горбків, які оточували колодязі з жахливим вмістом.

Якийсь час їхали по густій грязюці, що огидно хлюпала під шинами, потім побачили відбитки протекторів свого всюдихода й поїхали майже тим самим шляхом, яким прибули сюди.

Всюдихід, викидаючи з-під коліс фонтани води й грязюки, спритно лавірував між горбками глини, які виринали то ліворуч, то праворуч під сліпучим світлом фар. Далеко в темряві спалахнув розмазаний вогник, він рухався їм назустріч і збільшувався з кожною хвилиною; незабаром вони розрізнили вже три окремі вогники. Координатор не зменшував швидкості: це було їхнє власне відображення. Дуплекс почав виявляти неспокій, ворушився, покректував і навіть небезпечно втискувався в куток, від чого машина сильно перехилилася на лівий бік; Лікар намагався заспокоїти його голосом — але без успіху; обернувшись, він побачив, що блідий силует став схожим на закруглену вгорі голову цукру — дуплекс утягнув свій маленький торс і, здавалося, перестав дихати. Тільки коли їх раптом обдало гарячою хвилею й дзеркальне відображення зникло, — це свідчило про те, що вони перетнули загадкову лінію, — пасажир-велетень заспокоївся, застиг і не виказував ніякого хвилювання, хоча зараз, важко підіймаючись схилом, який ставав дедалі стрімкішим, всюдихід сильно гойдався, навіть буксував, накачані колеса важко терлися об нерівності грунту; їхали дедалі повільніше, замість швидкого дробу шин чувся натужний спів моторів, кілька разів ніс машини небезпечно задирався вгору — вона вже ледве повзла; раптом колеса почали сповзати вниз, незважаючи на те, що вони відчайдушно крутилися, — під ними осунувся пласт слабо скріпленого з основою грунту. Координатор різко крутнув кермо, і всюдихід зупинився.

Координатор обережно розвернувся на місці, і всюдихід почав навскоси з'їжджати назад у долину.

— Ти куди?! — вигукнув Хімік.

Пориви нічного вітру кидали"їм у вічі дрібненькі краплі, хоч дощу не було.

— Спробуємо в іншому місці, — голосно відповів Координатор.

Вони знову зупинилися, пляма світла прожектора поповзла вгору, поступово слабнучи, і хоч усі троє напружували зір, попереду майже нічого не було видно! Вирішили підійматися навмання; незабаром нахил став такий крутий, як і в тому місці, де вони сповзли вниз, але грунт тут був сухий, і всюдихід тягнув добре; та щоразу, коли Координатор намагався розвернути його так, щоб стрілка компаса показувала на північ, він починав грізно задирати капот, майже сідаючи на задні шини, і змушував його дедалі більше відхилятися на захід. Це було небажано, бо виникала небезпека, що вони вріжуться у густі зарості, які вкривали майже весь зсув нагірного плато, куди вони підіймалися. Та іншого виходу не було. Світло фар упиралося в мороці в низку білих постатей, які повільно похитувалися; за хвилину виявилося, що це туманні випари, й вони зникли так само раптово, як і з'явилися; попереду знову була пітьма; дихати стало важче, похолоднішало, по лобовому склу й нікелевих трубках спинок сидінь скочувалися краплі сконденсованої води, непрозорий туман то густішав, то рідшав, Координатор керував машиною наосліп, намагаючись тільки весь час підійматися стрімко вгору.

Зненацька клуби молочного туману розійшлися, відпливли назад, і в ясному світлі фар люди побачили здиблений горб схилу, а над ним — чорне небо з іскорками зірок. Усі троє відразу ж відчули себе бадьоріше.

— Як там наш пасажир? — запитав Координатор, не повертаючи голови.

— Заспокоївся.